МЕНЮ

Шляхетні пенсіонери

Сергій ЛАЩЕНКО
13 грудня, 2018 - 19:41
Вони теж наближають нашу перемогу

Зараз, під час війни, ми багато пишемо про героїчну молодь і про людей середнього віку. І якось так виходить, що пенсіонери залишаються в тіні... А тим часом серед них є чимало цікавих особистостей, які могли б бути прикладом для загалу. Скажімо, відомий львівський філософ та етнолінгвіст Роман Кісь міг би стати прототипом головного героя якогось чудового пригодницького фільму. Можна багатосерійного. Або гарного такого українського блокбастера про війну. Треба тільки сценарій хороший написати. Якщо детально розповідати про його життя, то може скластися враження, що все це вигадка. Свого часу він на знак протесту проти заборони захищати дисертацію українською виїхав на Чукотку, де перебував майже десятиліття, вивчаючи побут чукчів. А тепер? Чому він, автор багатьох книжок, покинув велике місто й оселився, немов самітник, у хатині високо в горах? Зрозуміло, що на висоті 900 метрів над рівнем моря немає ні газу, ні електроенергії. Але ж там легко дихається! Тому й фінансово Роман Ярославович якось викручується. А ще — за свою, не таку вже й велику пенсію він видає дуже цікаву газету «Поштовх». І сам розповсюджує її на Донбасі й в інших східних областях. 2014 року навіть їздив копати окопи зі східного боку Маріуполя. Тоді всі боялися, що Путін піде далі. Побачивши пана Романа, один мешканець приазовського міста довго не міг прийти до тями. Не такими він уявляв собі галицьких націоналістів. Думав, що ті лише кричать з трибун. А тут літній, сивочолий науковець з лопатою в руках... Працює на рівних з молоддю. На хвилинку маріуполець пішов кудись, а потім приніс львів’янину сітку солодких груш і скромно тицьнув у руки: «Возьми, отец... Спасибо, что нам помогаешь...»

* * *

Колишній офіцер ВМС Микола Солоненко незабаром зустріне свій восьмий десяток. Але минулого літа, узявши з собою найнеобхідніше, він вирушив на Донбас. Побував у Слов’янську, Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, Бахмуті, Покровському районі... Понад два місяці «перекидав мости» до шахтарського краю, зав’язував потрібні знайомства. А потім взявся за реалізацію задуманого. Почав запрошувати і сам зустрічав у Коломиї та Івано-Франківську творчі колективи зі сходу. Трохи народ допомагав, звісно, але й сам майор у відставці доклав чимало своїх грошенят. Пояснюється така щедрість християнським світоглядом коломийця. Не всі готові ось так витрачатися, і власним здоров’ям не всі так ризикують. А в подібних поїздках буває по-всякому! Одного разу Микола Солоненко дістав несподіваний і сильний удар в живіт від кремезного «ватника» із Краматорська. Запитаєте — за що? За мову і за вишиванку. Проте від своїх планів поріднити Донбас і Прикарпаття майор досі не відмовився.

Рівно десять років тому пішов з життя мешканець Червонограда, колишній боєць УПА та багатолітній політв’язень Юрій Паєвський. На жаль, його самого я не застав, а ось з дружиною Дарією встиг трохи поспілкуватися. Виявляється, її Юрко вирішив трохи попрацювати сантехніком, бо пенсії не вистачало. А він же так мріяв розжитися бодай стареньким комп’ютером, щоб надрукувати спогади про героїчну боротьбу повстанців у лісах Карпат. Але серце літньої людини не витримало надмірних навантажень. Було дуже прикро, що герой Опору пішов з життя так рано. І саме через малу пенсію... Пані Дарка поховала чоловіка, мобілізувала усі свої сили і прожила ще рівно шість місяців. Використовуючи кожну вільну хвилину, зробила дуже багато для того, аби увіковічити пам’ять про рідну людину. Навіть подарувала мені його вишиванку... Усвідомлюючи, що в цьому є певний символізм, саме в ній я побував на Соловках і навіть сфотографувався в келії останнього гетьмана України — Петра Калнишевського. І там, на пронизаних холодними вітрами островах Білого моря, я завжди виразно відчував присутність Юрка Паєвського. Того самого, наймолодшого в УПА бійця з позивним «Жук», який два свої дні народження: 14-ти і 15-річчя відзначав у лісових криївках.

* * *

Остання нещодавня втрата — відхід у засвіти мешканки Червонограда Лариси Троцюк. Вона була вірною дружиною Бориса Троцюка, колишнього керівника МОНу (Молодіжної організації націоналістів) із містечка Лукова, що на Волині. Не побоялася вийти за такого «політично неблагонадійного» заміж. Проблеми, звісно, були. Вони супроводжували родину навіть у відносно «благополучні» роки застою. 1980 року Анатолія Троцюка, студента радіоінженерного факультету Львівської політехніки, турнули з військової кафедри... Ще б пак, адже син націоналіста! Довелося Анатолію і в армії служити рядовим, а не офіцером. Хоча його дипломна робота була оцінена дуже високо; за належного оформлення вона «потягнула» б на кандидатську! Бо були всі ознаки наукового відкриття... Але Анатолій не міг іти в аспірантуру, бо не було «допуску» — у радянському ВПК усі радіотехнічні дослідження були засекречені. В останні роки свого життя пані Ларисі було вже важко ходити. Але ж руки мала золоті! Невтомно працювала день у день, зробивши 300 кошиків! І всі роздарувала дітям. А ще із скріплених дротом пластикових кришечок зробила такий собі «килимок» з написом «Слава Україні!» і закріпила його на балконі. Ця акція не минула для країни непоміченою: чотири телевізійних канала показали витвір патріотичної пенсіонерки.

* * *

Як бачимо, серед нас багато хороших людей. І симпатичних пенсіонерів — теж! Своїми добрими справами вони окрилюють молодших, але ж і молодь у міру своїх сил повинна допомагати цим самовідданим носіям добра. Повинна полегшувати їхню нелегку, але шляхетну старість. А потім ще довго-довго пам’ятати...