Що робить нас людьми?

Волиняни — про оптимізм, родинні таємниці й проблеми комунікації

Лариса ПОЛОВНЬОВА, режисер аматорського народного театру «Різнобарв’я» (м. Володимир-Волинський):

— Нещодавно я поховала свою маму, яка разом зі мною і моїм чоловіком переїхала на Волинь у 2014 році з Донецька. Отож, вже маємо наші рідні могилки і на волинській землі... Хоч би як нам тут добре було, але останнім часом маму дедалі сильніше тягло у Харків, де вона народилася, саме у Харків, а не у Донецьк. Сумно, печально, але я по життю оптимістка. І сприймаю ситуацію не як наполовину порожню склянку, а як наполовину наповнену. Мене надихає театр, який уже п’ять років діє у Володимирі-Волинському. Ми заснували його з колегою з Донецька, яку доля також закинула на Волинь.

Я часто кажу, що я, мабуть, дійсно дуже щаслива людина. Я щаслива у своїй роботі, бо все життя займаюся тим, що люблю. Іноді бували складні часи. Але я завжди підхоплювала, образно кажучи, роботу, відпустка три місяці, але не могла вибути удома. Театр це і не робота, не моє призначення, це просто моє життя. Коли я приїхала сюди, то зрозуміла: у моєму житті непростий період ще й тому, що хто мене візьме на роботу в моєму віці?.. У Донецьку я була шанована людина, а тут... Спочатку я займалася тим, що облаштовувала гніздечко для родини. Але це мені було замало. І коли отримала пропозицію створити театр, зраділа. Тепер це мої радощі, мої печалі, це моє життя.

Марія ДОЛIНОВСЬКА, колекціонерка, дослідниця волинського автентичного одягу (м. Нововолинськ):

— Коли виступають сльози... і хочеться розповісти про це всім людям, які тебе оточують. Таку сильну емоцію викликала в мене книга «Волинь 1939—1946 років. Окупована, але нескорена» волинських істориків Лариси Бондарук, Богдана Зека, Тетяни Яцечко-Блаженко. Наша Волинь у цей період опинилася в надзвичайно складній політичній і військовій ситуації. За сім років окупація нашої території змінювалася декілька разів. З польської на радянську, з радянської на німецьку і знов на радянську. Як жилося волинянам у ці періоди нашої історії? Як ламалися долі наших земляків у тюрмах Луцька, Ковеля і Володимира-Волинського в 1941 році? Про це не можна читати без сліз.

Скільки волинян і поліщуків загинули на полях Другої світової війни... Чи хотіли вони «добровільно» воювати і помирати за чужі й незрозумілі їм цінності? Впевнена, що ні. Автори книги документально підтверджують боротьбу наших земляків проти трьох озброєних армій: АК (польська Армія Крайова), німецька і радянська. Волиняни захищають свої домівки на землях своїх пращурів. Але окупанти завжди роблять убивцями свої жертви. Радянська влада робила вбивцями вояків УПА, із сусідньої Польщі лунають голоси про волинян як «убивць» польських колоністів. У нашій родині, як, напевно, і в багатьох родинах волинян, були родинні таємниці, які не проговорювали при дітях. Це події, які відбулися у нашій родині в роки Другої світової війни. Мій дідусь Сидорчук Яків із села Чорниж Маневицького району був закатований поляками в 1943 році.

І ось в одному з розділів книжки про польсько-український конфлікт авторства Лариси Бондарук я дізнаюся про напад поляків 29.05.1943 року на Майдан Липненський, поруч із Чорнижем. Саме інформації про цю подію мені бракувало, щоб скласти докупи розповіді моїх родичів про нашу родинну трагедію. Про розклад політичних сил у тому районі Волині я знала раніше. Поблизу місцевості, де жив мій дідусь, в урочищі Лопатень, базувався партизанський загін Медвєдєва, а в Чорнижі, в урочищі Ламана, жили польські колоністи. Після прочитання книжки я остаточно зрозуміла, як мій дідусь з глибокої поліської глибинки опинився у жорнах війни. Я не буду оповідати про всі розділи книги. А всім, хто цікавиться історією рідного краю, раджу пошукати відповіді на свої запитання. Я свою знайшла!

Оксана СУЩУК, депутатка Луцької районної ради:

— 21 березня — міжнародний День людини з синдромом Дауна. У цей «День сонячних» мені пощастило побувати на дитячій виставі у благодійному фонді «Тавіта». Глядачами і запрошеними були власне люди з синдромом Дауна та їхні родини. Найбільше вразило те, що у постановці брали участь діти з неблагодійних сімей та «сонячні» дітки, якими опікується фонд. Вони ретельно готувались і намагалися якнайповніше виразити свої почуття, зацікавити глядачів, донести свій посил — усі ми рівні, навіть якщо інші, усі ми заслуговуємо на життя та спілкування...

Вистава була на біблійну тематику, але адаптована до наших сьогоднішніх проблем — дискримінації та адаптації особливих людей. Шкода, що наше суспільство лише починає розуміти важливість цих питань. На мою думку, їх вирішення лежить насамперед у розумінні принципу людяності, який полягає у ставленні до людини як найвищої цінності. Це є необхідна норма для визначення рівня розвитку і здоров’я суспільства. І це моральне здоров’я потрібно формувати змалечку, в родині, у школі, в магазині, на вулиці, у транспорті, у ЗМІ, у владних коридорах...

Коли спостерігала за цією виставою і глядачами, прийшло розуміння назрілої проблеми комунікації у нашому суспільстві. Без опіки громадських організацій, благодійних фондів (переважно з іноземним капіталом), релігійних організацій ці люди залишаються на самоті. Вони щодня відчувають труднощі соціалізації та власного сприйняття. У кожній сфері життя родини повинні чомусь доводити нам усім, що вони існують, що вони є частиною нас, і ми, власне МИ, здорові та успішні, маємо розуміти і допомагати... У нас нездорове суспільство... Ми ще не осягнули того, що принципи гуманізму є важливим напрямом інтелектуального розвитку, моральною основою, критерієм стійкості у стресових ситуаціях, особливо в умовах пандемій, воєн та конфліктів. І, як свідчить історія, — запорукою виживання. Гуманізм робить нас людьми...

Що робить нас людьми?

Що робить нас людьми?

Волиняни — про оптимізм, родинні таємниці й проблеми комунікації

Лариса ПОЛОВНЬОВА, режисер аматорського народного театру «Різнобарв’я» (м. Володимир-Волинський):

— Нещодавно я поховала свою маму, яка разом зі мною і моїм чоловіком переїхала на Волинь у 2014 році з Донецька. Отож, вже маємо наші рідні могилки і на волинській землі... Хоч би як нам тут добре було, але останнім часом маму дедалі сильніше тягло у Харків, де вона народилася, саме у Харків, а не у Донецьк. Сумно, печально, але я по життю оптимістка. І сприймаю ситуацію не як наполовину порожню склянку, а як наполовину наповнену. Мене надихає театр, який уже п’ять років діє у Володимирі-Волинському. Ми заснували його з колегою з Донецька, яку доля також закинула на Волинь.

Я часто кажу, що я, мабуть, дійсно дуже щаслива людина. Я щаслива у своїй роботі, бо все життя займаюся тим, що люблю. Іноді бували складні часи. Але я завжди підхоплювала, образно кажучи, роботу, відпустка три місяці, але не могла вибути удома. Театр це і не робота, не моє призначення, це просто моє життя. Коли я приїхала сюди, то зрозуміла: у моєму житті непростий період ще й тому, що хто мене візьме на роботу в моєму віці?.. У Донецьку я була шанована людина, а тут... Спочатку я займалася тим, що облаштовувала гніздечко для родини. Але це мені було замало. І коли отримала пропозицію створити театр, зраділа. Тепер це мої радощі, мої печалі, це моє життя.

Марія ДОЛIНОВСЬКА, колекціонерка, дослідниця волинського автентичного одягу (м. Нововолинськ):

— Коли виступають сльози... і хочеться розповісти про це всім людям, які тебе оточують. Таку сильну емоцію викликала в мене книга «Волинь 1939—1946 років. Окупована, але нескорена» волинських істориків Лариси Бондарук, Богдана Зека, Тетяни Яцечко-Блаженко. Наша Волинь у цей період опинилася в надзвичайно складній політичній і військовій ситуації. За сім років окупація нашої території змінювалася декілька разів. З польської на радянську, з радянської на німецьку і знов на радянську. Як жилося волинянам у ці періоди нашої історії? Як ламалися долі наших земляків у тюрмах Луцька, Ковеля і Володимира-Волинського в 1941 році? Про це не можна читати без сліз.

Скільки волинян і поліщуків загинули на полях Другої світової війни... Чи хотіли вони «добровільно» воювати і помирати за чужі й незрозумілі їм цінності? Впевнена, що ні. Автори книги документально підтверджують боротьбу наших земляків проти трьох озброєних армій: АК (польська Армія Крайова), німецька і радянська. Волиняни захищають свої домівки на землях своїх пращурів. Але окупанти завжди роблять убивцями свої жертви. Радянська влада робила вбивцями вояків УПА, із сусідньої Польщі лунають голоси про волинян як «убивць» польських колоністів. У нашій родині, як, напевно, і в багатьох родинах волинян, були родинні таємниці, які не проговорювали при дітях. Це події, які відбулися у нашій родині в роки Другої світової війни. Мій дідусь Сидорчук Яків із села Чорниж Маневицького району був закатований поляками в 1943 році.

І ось в одному з розділів книжки про польсько-український конфлікт авторства Лариси Бондарук я дізнаюся про напад поляків 29.05.1943 року на Майдан Липненський, поруч із Чорнижем. Саме інформації про цю подію мені бракувало, щоб скласти докупи розповіді моїх родичів про нашу родинну трагедію. Про розклад політичних сил у тому районі Волині я знала раніше. Поблизу місцевості, де жив мій дідусь, в урочищі Лопатень, базувався партизанський загін Медвєдєва, а в Чорнижі, в урочищі Ламана, жили польські колоністи. Після прочитання книжки я остаточно зрозуміла, як мій дідусь з глибокої поліської глибинки опинився у жорнах війни. Я не буду оповідати про всі розділи книги. А всім, хто цікавиться історією рідного краю, раджу пошукати відповіді на свої запитання. Я свою знайшла!

Оксана СУЩУК, депутатка Луцької районної ради:

— 21 березня — міжнародний День людини з синдромом Дауна. У цей «День сонячних» мені пощастило побувати на дитячій виставі у благодійному фонді «Тавіта». Глядачами і запрошеними були власне люди з синдромом Дауна та їхні родини. Найбільше вразило те, що у постановці брали участь діти з неблагодійних сімей та «сонячні» дітки, якими опікується фонд. Вони ретельно готувались і намагалися якнайповніше виразити свої почуття, зацікавити глядачів, донести свій посил — усі ми рівні, навіть якщо інші, усі ми заслуговуємо на життя та спілкування...

Вистава була на біблійну тематику, але адаптована до наших сьогоднішніх проблем — дискримінації та адаптації особливих людей. Шкода, що наше суспільство лише починає розуміти важливість цих питань. На мою думку, їх вирішення лежить насамперед у розумінні принципу людяності, який полягає у ставленні до людини як найвищої цінності. Це є необхідна норма для визначення рівня розвитку і здоров’я суспільства. І це моральне здоров’я потрібно формувати змалечку, в родині, у школі, в магазині, на вулиці, у транспорті, у ЗМІ, у владних коридорах...

Коли спостерігала за цією виставою і глядачами, прийшло розуміння назрілої проблеми комунікації у нашому суспільстві. Без опіки громадських організацій, благодійних фондів (переважно з іноземним капіталом), релігійних організацій ці люди залишаються на самоті. Вони щодня відчувають труднощі соціалізації та власного сприйняття. У кожній сфері життя родини повинні чомусь доводити нам усім, що вони існують, що вони є частиною нас, і ми, власне МИ, здорові та успішні, маємо розуміти і допомагати... У нас нездорове суспільство... Ми ще не осягнули того, що принципи гуманізму є важливим напрямом інтелектуального розвитку, моральною основою, критерієм стійкості у стресових ситуаціях, особливо в умовах пандемій, воєн та конфліктів. І, як свідчить історія, — запорукою виживання. Гуманізм робить нас людьми...