МЕНЮ

Рух уперед: раціональніше і... з душею

Сергій ЛАЩЕНКО
5 березня, 2020 - 16:49
Про кілька випадків з мовою в Києві

У передноворічну ніч в одній із київських маршруток виявився свідком цікавої розмови. Спілкуються двоє молодих жінок інтелігентного вигляду. Одна каже: «Занимаемся сегодня с дочерью, а она мне и говорит: «Мамо, коли вже ти перейдеш на українську?» Представляешь? Я сама укрАинскую школу закончила, в университете почти все было на укрАинском, но я бы своей маме никогда такого не сказала!» А її співрозмовниця: «Ну, да... Понимаю. И у моей такие залеты бывают... Их же сейчас украинизируют... Там такие программы...» Довго потім розмірковував, згадуючи коротеньку, але надто інформаційну розмову двох молодих киянок. Радіти з цього чи сумувати? З одного боку, напрошується недвозначний висновок, що українізація дає свої плоди. Якщо самі діти спонукають своїх батьків переходити на державну мову, значить, ситуація в Україні не така вже й погана. А з другого... Як же неякісно свого часу українізували цих молодих киянок, коли українська мова навчання в школі та університеті абсолютно не вплинула на їхню мовну свідомість? ...Адже російськомовну Україну Росія однозначно ніколи не відпустить зі своїх лабетів. Доведеться воювати... Тут і україномовній державі непросто буде вистояти, але шансів у останньої, все ж, набагато більше.

***

А за добу перед тим спостерігав цікаву картину на центральному залізничному вокзалі. Пів на шосту ранку. В залі на третьому поверсі зайнято не більше, ніж треть місць. Ніхто нікому не заважає, ніхто не розмовляє, повна тиша — всі відпочивають. І тут заходять двоє охоронців, будять людей і починають перевіряти квитки. У кого немає квитків на найближчі залізничні рейси — тих виганяють. До людей з явними ознаками вживання алкоголю охоронці ставляться досить грубо. Шарпають за плечі, штовхають, навіть можуть злегка вдарити. Звісно, з алкоголізмом треба боротися, але чи не краще почекати, коли люди вже остаточно прокинуться? Адже така поведінка викликає лише агресію у відповідь. Врешті-решт, не витримує якийсь молодик напівкримінального вигляду, який до цього тихо дрімав. Він просить дати людям спокій, бо місць у залі вистачає. Голосно говорить російською, не боїться погрожувати. Україномовні охоронці не очікували такої атаки; їх лише двоє, вони задкують і, прихопивши з собою якогось тихого, покірного «алкаша», виходять із залу. Буйний російськомовний пасажир за інерцією ще довго лається, проклинає всіх і вся, — люди вже не можуть спати спокійно. То тут, то там починаються перепалки й занадто голосні розмови. Уже не до сну. Ось таку неефективну роботу показали охоронці залізничного вокзалу. Самі своїми неефективними діями мимоволі «опустили» українську мову і — може, й не бажаючи того, — трохи «підняли» статус російської. Не тому, що так планували, а просто так сталося. Ситуативно. Бодай на тому невеличкому просторі.

З іншого боку, не скажеш, що на вокзалі, взагалі, немає проблем. Хами завжди присутні, тому захищати простих громадян також варто постійно, а не «наскоками». Все питання в ефективності захисту, в засобах. Навіть при наведенні порядку на вокзалі вони потрібні. Радикально реагувати слід лише на явну непокору, на грубість та агресію. Якщо все робити правильно, то й прості люди — звичайні пасажири — вступляться. Так і з мовою. Те, що української побільшало — це чудово, але не слід забувати, що вирішальною є мотивація. Таких от умовних «портникових», «капранових», «соколових» (пасіонарних і фахових), які постійно говорять про вирішальну роль ідентичності, потрібно виховувати і залучати якнайбільше. А найфаховіших скеровувати на південний схід. Це будуть найкращі наші інвестиції в майбутнє... Як наслідок — одужання економіки, відновлення територіальної цілісності, а також тисячі збережених українських життів.