МЕНЮ

Розвиток і занепад

Василь ЛОЙ
9 січня, 2020 - 19:53
Про історію шкільництва у моєму Козлові

Давно минули ті часи, і ніхто тепер не скаже, коли ж вперше козлівські діти пішли до школи, адже навіть приблизна дата зародження с. Козлів Переяславського району, що на Київщині, достеменно теж не з’ясована. Дещо допоміг француз Гійом Левассер де Боплан, позначивши на своїх мапах у першій половині XVII ст. наше село; все, що було до нього — губиться в тумані віків.

Нині поширене твердження про майже поголовну грамотність українців в епоху Гетьманщини, що, можливо, не зовсім правильно. Павло Алеппський, мабуть, нас дещо перехвалив, оскільки в фондах ЦДІА України можна бачити немало справ про комерційні угоди козлівських козаків всередині XVIII ст., котрі, написав «дячок Семен Михайлов», тоді як укладачі угод підписувалися, наприклад: «Крестом подписался Михайло + Костюченко». А, думаю, не останні люди на селі були.

Проте школа тоді в Козлові вже існувала, і ми бачимо це в документі з того ж архіву, датованому 1766 р. про проведення: «...в полку Переяславском Генеральной ревизии, — яка показала, — ...в с. Козлове церков Собор Свят. Архистратига Михаила и состоящей при оной школе с показанием в них мужеска и женска пола людей».

Тодішня сільська громада складалася переважно з козаків, недавні предки яких зростали у вольностях Речі Посполитої і їм «було притаманне, — вважає польський історик А. Сулима-Камінський, — замилування свободою, почуття власної гідності, потяг до самоврядування і гордість з можливості здійснення і контролювання державної влади». Тому і їхні нащадки, навіть перебуваючи в задушливій атмосфері московського «ханства», оберігали свободолюбні звичаї. Самодостатні економічно, вони могли утримувати школу без участи держави.

Але держава втрутилася і, читаємо в «Полтавских Епархиальных Ведомостях» за 1902 р.: «1771 г. Киевским митрополитом Гавриилом Кременецким было сделано распоряжение о том, чтобы кандидаты на должность дяка (учителя. — В.Л.) были исключительно дети лиц духовного звания...

Просветительское движение, охватившее Малороссию, приостановилось. Почти на целое столетие замерла и церковно-приходская школа, забытая и никем не пригретая...»

В ті ж роки історик В. Пархоменко зазначав, що внаслідок таких нововведень: «...общественный клас стал постепенно терять вкус к образованию, и скоро для него школа оказалась излишней роскошью».

Царську владу такий стан грамотности «подданых», очевидно влаштовував. У Козлові школи зовсім не стало і декілька поколінь наших тодішніх односельців жили, не знаючи грамоти, поки новітні тенденції в озброєнні імперських військ не змусили самодержавство згадати про навчання простих людей. Однак великі наміри, дійшовши до села, зовсім змаліли і «Полтавския Е. В.» повідомляли, що 1861 р. в с. Козлові священник Д. Абламський відкрив «школу в собственном дому, в составе 22 мальчиков». Уявляєте, в селі з тритисячним населенням навчатися можуть лише «22 мальчика». І яка освіта була в тій церковноприходській школі? То чи не в безграмотності, а отже, і некультурності населення криються причини занепаду українського села?

До того ж, матеріальне забезпечення школи держава знову постаралася перекласти на сільську громаду, про що, як і раніше в «Епархиальных Ведомостях» читаємо: «Приговором общества села Козлова, Переяславского уезда, ...состоявшимся в день 5 сентября 1865 года, ...в течении трех годов произвести сбор от каждой избы по 40 коп. сереб. на устройство принадлежностей школы и в жалованье наставнику; прочие за сим годы собирать с каждого хозяина по 30 коп...»

Щоправда, з часом фінансування сільських шкіл стало брати на себе новоутворене земство і вже 1872 р.: «Учителю Народного училища полагалось: жалованье 250 руб. серебром, квартира с отоплением, 2 десятины земли с садом и двумя прудами», — дізнаємось вкотре із «Полтавских Е.В.».

Але тим всі проблеми не вирішувалися, бо бракувало приміщень, придатних для навчання; недаремно ж для козлівців справжнім святом стало відкриття 1906 р. нової школи, побудованої земством за участю, звісно, громади.

Час незупинний, і вже «большевистская власть» господарювала на селі. Школу вона не надто реформувала, проте деякі переміни відбулися, та і ліквідація безграмотности повсюдно декларувалася. У фондах ДАКО знаходимо справу за 1924 р., де указано, що «Учителів по селу Козлову маєтся 3 і учнів на 1 березня — 165». Мій батько 1927 р. закінчив Козлівську 4-річну трудову школу, так вона тоді називалася, але далі вчитися не міг, оскільки походив з сім’ї середняків і за навчання будь-де в наступних класах мусив платити гроші.

Агресивна міжнародна політика влади призвела до тотальної мілітаризації країни. І в тих умовах довелося вчити всіх, бо державі не вистачало танкістів та трактористів. У Козлові, на місці згорілої церкви, збудували ще одну дерев’яну школу на чотири класи, і запровадили семирічне навчання. Відповідно виникла потреба в учителях, і їх стали поспіхом готувати з випускників сільських шкіл. Учителів же з колишньою, університетською освітою нещадно знищували. Так, 1938 р. засудили до розстрілу вчителя з нашого села Пономаренка Петра Федоровича.

Війна Сталіна з Гітлером, звичайно, ще більше загострила проблеми сільської школи. Козлівські діти під час окупації навчалися, але тільки в початкових класах. Знову бракувало вчителів, бо більшість місцевих, мабуть, побоялися співробітничати з окупантами, а ті, що згодились — мусили потім виїхати із села.

Відступаючи, німці спалили нову школу, а стару зайняв розквартирований в селі авіаполк, і навчатися з осені 1943 р. дітям довелося знову по хатах. У наступні роки воєнне лихоліття змінилося голодом, отже, про нормальне навчання не йшлося. Розповідав мені один тодішній школяр, як прийшли вони до школи, вишикувалися на урочистій лінійці, і всі босі, та ще в декого ніжки брудні. Сувора вчителька давай відсилати їх додому ноги мити. А там хіба хто мило поклав? Батьків забрали на війну і повбивали; матерям же доводилося зранку до вечора працювати в полі, а діти залишалися одні — яке у них навчання?

Нам у школі завжди товкмачили про безкоштовну освіту в «советской стране», що теж виявилося неправдою, бо після війни і аж до кінця 50-х років учні старших класів (крім дітей загиблих на фронтах) змусили платити 300 руб. на рік, а це становило тоді середню місячну зарплату. Проте навіть сталь іржавіє, і тому «большевисткий запал» поступово згасав, учителі старіли та байдужіли, бо, думаю, стомилися від тих галасливих, часто неслухняних дітей, котрих мусили щоденно чогось навчати. Їх самих теж не надто вчили, а дехто закінчив педвиш заочно. До того ж, тиснули ідеологічні рамки. Я добре пам’ятаю, як у зимові канікули всі наші вчителі декілька днів їздили до району на якісь заняття. Що їм там роз’яснювали? Напевно, нагадували, як краще готували «будущих строителей коммунизма», адже тодішня назва школи — Козлівська восьмирічна трудова політехнічна, — промовисто розкривала її призначення.

Тепер в селі стало тихо; не чути колишнього гамору біля школи, що переривався тільки дзвінком на урок. Нікому не потрібна, стоїть посеред села колишня земська школа без вікон і дверей, бо «добрі» люди повидирали їх для своїх потреб. Вони і стіни розібрали б, та не вгризуть, адже будувалося не в злиденні «советские» часи. Нечисленних же козлівських школярів автобус возить навчатися до сусіднього села...