МЕНЮ

Розповідаючи, діди витирали сльози...

28 листопада, 2019 - 19:33
Про спогади живих свідків 1917 і наступних років

...Мені трохи за тридцять, початок 70-х років минулого століття, в санаторії для партноменклатури за одним столом зі мною сидять дві жінки середнього віку та мовчазний уже немолодий чоловік. Жінки вперті і запеклі сталіністки. Між жінками і мною часті дебати — вони доводять, що Хрущов дурень і мерзотник, бо посягнув на авторитет Сталіна, я ж відстоював його дії. В ті роки я ще не знав, що на ньому не менше крові, ніж на тому, кого він критикував.

Мужчина, з’ясувалось, він ректор Ніжинського педінституту, довго мовчки слухав наше «препирательство» і якось заговорив. У 1937 році він був студентом київського університету. Страшні були часи — ніхто не знав, якою буде ніч і  що чекає завтра. Викладачі університету писали доноси на студентів і колег, а студенти на викладачів та своїх товаришів. В гуртожитку, де він мешкав, не було сміху, гаму, голосних розмов, тиша, як на цвинтарі. Майже ніхто ні з ким не розмовляв — усі боялися, що будь-які слова в доносі можна сфальсифікувати, перевернути на шкоду авторові. Майже щоночі до гуртожитку приїздив «чорний воронок», серця зупинялися, коли мешканці чули кроки чобіт чекістів у коридорі і пронизливий крик «прощайте, товарищи». Про того, кого вони забирали з собою, більше уже ніхто ніколи нічого не чув і не знав. Людина зникала. Слова ректора остудили моїх опоненток і більше вони не повертались до таких розмов.

«Стукати» наш народ уже звик. «Стукали» куди слід і на мене, що мати моя «баптистка», а сестра, коли я був ще дитиною, була зв’язковою УПА і в 1952 році, у свої 22 роки була засуджена на 25 років таборів і п’ять років заслання. В лютому 1973 року обласний комітет компартії виключив мене з членів КПРС з формулюванням «за неискренность перед партией». Після того про те, що в райкомі партії працював глибоко законспірований бандерівець, говорили не лише в керівних кабінетах, а й на базарах району. Довелось звідти виїхати.

Продовжити навчання в аспірантурі не дали. Завідувач відділу науки ЦК КПУ сказав: «з такими біографічними даними не потрібно і думати про аспірантуру».

Працюю в Києві шофером вантажного автомобіля. Знайшли і тут. Одного дня мене з цеху викликав керівник підприємства: «Ми відсторонюємо тебе від роботи, бо ти обманув нас, коли влаштувався — не сказав, що маєш вищу освіту». Іду до секретаря парткому підприємства — той розводить руками, мовляв, а що я можу зробити, така вказівка райкому партії. А через кілька днів мене звільнили з роботи «за прогули». Ні прокуратура району, ні суд не допомогли мені.

Ні житла, ні роботи, ні засобів існування. В знайомої дівчини позичив 100 карбованців і влітку 1974 року полетів в місто Нижньовартовськ. Працюю в бригаді шабашників бетонщиком. Там згодом дізнаюсь, що сама назва міста від від українського слова «вартувати». Викинуті туди з України українці свою охорону звали вартою. Дізнаюсь, що трохи нижче за течією річки Об є ще старий дерев’яний Вартовськ, «где до сих пор живут ссыльные хахлы».

У вільний час я кілька разів ходив у старий Вартовськ, щоб зустрітися там з залишками старих дідів, що вціліли після такого глуму над людьми. Мені як історикові за освітою, було цікаво не прочитати, а почути від живих свідків та учасників тих часів. Старий Вартовськ — це майже українське село з дерев’яних будинків, побудованих у зруб. Таким же був там і магазин. З призьбою під стіною. На тій лаві під магазином я слухав і розпитував дідів. Кров застигала від їхніх розповідей. За рішенням судів, «трійок» або списками голів сільських рад їх десятками тисяч звозили в місто Тобольськ. Коли там уже цих нещасних не було куди дівати, то грузили на баржі, скільки могли туди напхати, і буксиром розвозили в глухомань. Хто був у тій місцевості — це суцільні драговини, болота, а поміж них лісисті коси, де є тверда земля. Так буксир тягнув і їхню баржу по річці Об. Побачила охорона косу-суходол і висадила людей з баржі, а сама повернулась назад в Тобольськ. А була це уже осінь — ні харчів, ні теплого одягу, ні сокир, ні пилок, ні лопат, а зима там до 50o морозу. Вижили одиниці. Розповідаючи, діди витирали сльози. Це уже згодом туди стали привозити ще в’язнів-українців, з’явилась охорона і почалось деяке облаштування.

Діди були живими свідками 1917 і наступних років. Був час у них обдумати і переосмислити свої дії і думки тих років. Вони з гіркотою згадували, що не повірили гетьманові П. Скоропадському, бо бачили в нього багато недоліків, з тієї ж причини не підтримали і С. Петлюру, а от більшовикам, що обіцяли «Заводи робітникам, а землю селянам», вони вірили, бо між собою українці товкмачили: «Ніхто ж з землі нас не зжене» Це уже потім «мудрим» українцям більшовики довели, що і на «своїй» землі можна конати з голоду...

О. Климчук, Київ