МЕНЮ

Роздуми Фантома

Данута КОСТУРА
27 лютого, 2020 - 16:34
Ветеран російсько-української війни ірпінець Володимир Коротя представив свою книжку

Ветеран російсько-української війни ірпінець Володимир Коротя представив в ірпінській міській бібліотеці свою книжку «Пригоди Фантома». Її власним коштом видало 2019 року ТОВ «Видавництво «Перун».

«Пригоди Фантома» — це короткі спогади-картинки, спогади-роздуми. Для тих, хто не був на війні, у книжці багато незрозумілого. Книжка далася авторові непросто. Одинадцять разів кидав її писати і все ж повертався.

Володимир Коротя  адресував свої тексти передусім ветеранам. Писав з чіткою метою — «допомогти адаптуватися учасникам російсько-української війни, запобігти суїцидам», сподіваючись, що вони знайдуть у його текстах потрібну їм мотивацію. А до цивільної людині донести переживання «фантомів» — бійців, які повернулися з війни. Бо «все, що давало радість раніше, просто зникає. Є лише побратими, які тією чи іншою мірою перебувають поруч, та сім’я».

Та все ж можуть з’явитися моменти, коли звичайні речі викликають щастя: «Щоразу, коли я відкриваю кран з гарячою водою, дивлюся на засклене вікно, торкаюся до теплої батареї, просто бачу світло лампочки, то відчуваю, що щасливий. Проводячи час зі своєю родиною, відчуваю, що шалено щасливий. Чому я це відчуваю? Бо знаю, як накласти джгут на відірвану кінцівку; як люди не знаходять сил для боротьби і обирають суїцид; як зігрітися від розтопленого снігу; як змотивувати дядька, який удвічі старший за тебе; як втамувати голод мороженим горохом; як шматок заліза може обірвати життя; як спати при постійному світлі й шумі; як пролити щирі сльози при появі прапора над гранітною плитою...»

А «коли мені важко, то я так само, як і 2014-го, наберу номер і скажу, що щось іде не так — і друзі будуть поруч. Так само вчиню і сам, коли буду потрібен друзям». 

Володимира Коротю призвали на війну 3 березня 2014 року, демобілізували 1 травня 2016 року. До того була строкова служба, інститут, робота інженером у харчовій промисловості. Брав активну участь у групі пошуківців, які віднаходили останки бійців, котрі загинули в Другій світовій війні. А ще був футбольним фанатом, ультрас київського «Динамо». В окопах зустрічав таких же ультрас ще з десятка українських клубів.

Строкову службу відслужив як фахівець зв’язку. Після призову на війну пройшов у Полтаві курси із сучасних засобів зв’язку. Коли в батальйоні потрібно було налагодити супутниковий зв’язок — налагодив разом з побратимами. Ще був у взводі санінструктором, пройшовши перед тим медичні курси.

А взагалі воював як стрілець-розвідник. Присутні попросили детальніше розповісти. Розвідники зазвичай уникають відповідей на такі запитання. Та все ж дещо почули.

У групі ключову функцію займає кулеметник. Його ж прикривають два-три снайпери. Якщо групу засікли, то кулеметник прикриває відхід бійців. А для цього потрібні патрони. Багато патронів. У ящику, який важить 27 кг, є дві «коробки» по 1240 патронів кожна. Два таких ящики — це хвилина бою. Тому беруть із собою зо 20 ящиків. Майже у кожного є гранатомет РПГ 7-В. Відповідно, потрібні й гранати до нього.

Бійці, виходячи на завдання, несуть на собі понад 50 кг спорядження. Володимир ніс за спиною ще й комплекти радіозв’язку і декілька аптечок.

Ось картинка, коли група, за його словами, «бомжів» повертається із завдання: «Трішки складні були дні. У восьми членів групи — запалення легень або близький до цього стан, защемлення спинних, грудних, крижових нервів від постійного тягання спорядження і БК, забиття рук, ніг, голови... Ми повністю виснажені, але живі. Щось типу того, що обивателі називають «майже знищені, але не переможені».

Чи от такий опис військових буднів: «Зима — це коли неможливо зігрітися нічим. Тепла просто не існує. Ти спиш у двох шапках і прокидаєшся від головного болю. Спати потрібно в одязі, тому організм не відпочиває. Кілька разів автомат примерзав до ніг, але це добре: значить, організм ще реагує на подразники. Холодне все навкруги — стіни, нари, речі, повітря і саме існування...»

У книжці є зо три десятки розповідей про побратимів. Деякі з Донбасу, Криму. Вони розповідають про свою протидію сепаратистам, коли починалось захоплення України, про участь у війні. Читаючи деякі з цих розповідей, відчуваєш увесь її жах. Цивільним людям потрібно читати ці тексти. Важко уявити, що можна після прочитаного подивитися на ветерана зверхньо.

Володимир звертається до цивільної молоді, яка вічно невдоволена: «Давай з тобою обміняємось долею. Ти будеш фантомом, а я буду всіх звинувачувати. Поїду до Польщі. Скрізь шукатиму зраду. Так складно бачити зміни, хоча ми їх створюємо самі». 

Володимир з вдячністю пише про свою дружину Оксану, з якою прожив до призову лише два роки: «Перший рік був найскладнішим. Але я із впевненістю скажу, що моя дружина справляється стійко і мужньо. Без заперечень допомагає моїм побратимам їжею, пропозиціями, пропонує прихисток. Ніколи не ставить безглуздих запитань, слідкує за побутом. Натомість я щодня, прокидаючись і засинаючи, дякую їй за справжнє життя, яке вона мені дарує. Дружина розуміє мій біль і змогла розділити його зі мною».

Подружжя виховує семирічного сина.

У планах Володимира навчати шкільну молодь правил самовиживання. А ще виховувати у них патріотизм, вміння перемогти себе, виробляти стержень, повагу до старших.

Володимира Коротю запитали, чи підуть ветерани на фронт, коли знову засурмить сурма. Він сказав, що маємо біля своїх кордонів Росію, тому тепер наше життя — боротьба. І що 90 відсотків добровольців, яких він знає, в разі потреби знову стануть на захист Батьківщини. «До 2014 року ми жили в землянках. Нині ми збудували хатинку і назвали її «Державність». І ми триматимемо ту хатинку на своїх плечах».

Тому «Все буде Україна!»