МЕНЮ

«Революція свідомості»

Оксана СКІЛЬСЬКА, Івано-Франківськ
29 листопада, 2018 - 19:41
Жителі Івано-Франківщини — про вплив минулого на сьогодення та майбутнє

Святослав НИКОРОВИЧ, депутат Івано-Франківської обласної ради:

— У плані особистого життя рік, що минає, був і, на жаль, залишиться достатньо складним. Моя родина пережила не найкращі часи й досі хвороба не відпускає близьких для мене людей. Однак попри це я став найщасливішим чоловіком, тому що Бог подарував мені людину, яка надихає рухатися далі й не складати руки. Й ми розпочали будівництво власної сім’ї.

Як депутата обласної ради і свідомого та активного українця мене обурюють заборгованості з заробітної плати для освітян і медиків у Богородчанському районі Івано-Франківської області. На мою думку, це знущання над людьми. Засмучує й стан доріг, а ще бездіяльність районних депутатів. Але я вірю, що вода камінь точить, тому буду й надалі порушувати ці проблемні питання. Не може не тішити те, що багато проектів у Богородчанському районі вдалося реалізувати. Практично в кожному населеному пункті встановлено дитячі спортивні майданчики. А за комп’ютеризації й технічного прогресу дуже важливо дбати про оздоровче дозвілля молоді. Також реалізовуються програми заохочення дітей до навчання та просвітницькі акції, на кшталт перегляду фільму «Кіборги». Вкрай важливо акцентувати увагу на вихованні молоді та виховувати в українцях державотворців. Перед українцями та Україною постала велика відповідальність, ми повинні пройти революцію свідомості. Для цього в нас є дві нагоди: вибори президента та парламентські вибори. І тут йсе залежить виключно від нас: або ми обираємо нових і чесних політиків, або просто перестаємо нарікати на життя.

Денис БОНДАРЧУК-ГРИТА, громадський активіст:

— За останні два місяці в рамках політичних заходів я відвідав чимало міст України. Це дало мені можливість детальніше ознайомитися з культурою, побутом та традиціями центральної, східної та північної частини України, а також розвіяти власні стереотипи. Я помітив, що люди починають замислюватися над тим, якою повинна бути самобутня країна, чи треба говорити українською мовою, за які принципи потрібно боротися. На мою думку, це наслідок подій 2013—2014-го року. Відтоді поширюється добрий вірус українства і духовності на всій території України. Я вважаю, що Майдан і досі змінює людей. Чому змінює? По-перше, люди захотіли змін і почали боротися за власну свободу, ця боротьба триває досі. По-друге, українці об’єдналися під час військової агресії Росії на сході України. Патріотизм, волевиявлення, ніким не нав’язане, сиділо глибоко в людях, тепер починає приживатись і оживати... І якщо раніше я думав, що жителі прикордонної з Росією зони розмовляють виключно російською, вірять у державний переворот, який здійснила «Київська хунта» і громадянську війну на сході нашої держави, то тепер знаю, що це свідомі люди, які хочуть бачити вільну і незалежну Україну, в якій є Донецька і Луганська область, а також Крим. Люди, які шанують і бережуть пам’ять про Небесну сотню та українських військових, що загинули в АТО...

Отець Микола МЕДИНСЬКИЙ, капелан УГКЦ, громадський діяч:

— Зізнаюся вам, мене дивує недостатнє розуміння небезпеки зі сторони російської пропаганди. Люди не усвідомлюють, що потрібно викорінювати будь-який прояв московського духу в нашому суспільстві, особливо беручи до уваги, що зараз йде війна. Коли корабель заходить у порт і він заражений чумою, то його ставлять на кемпель. Жодна шлюпка не йде з корабля в порт чи з порту на корабель. Недостатньо це  усвідомлює наш народ і тому багато шлюпок мандрує попри корабель, заражений чумою, тобто Росією. Такі небезпечні мандри проявляються у занадто толерантному ставленні до російської псевдокультури, мови, попси і бізнесу, особливо до московської церкви. Неприємно усвідомлювати, що їхнє священство благословляє російські війська вбивати наших воїнів, український народ.

Однак зараз ми живемо в час, коли сповнюються пророчі слова Степана Бандери: «Прийде час, коли один на Заході України скаже: «Слава Україні!», — а мільйони на Сході у відповідь йому вигукнуть: «Героям Слава!». Тобто незважаючи на те, що йде війна, що гинуть кращі з кращих, все ж відбувається воскресіння українського духу на всій території української держави. 

Наталія МАЗУРЕНКО, викладач Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника:

— Цього тижня я спостерігала, як наше івано-франківське ТБ зупиняло людей на вулиці із запитанням: «Як ви гадаєте, чи варто було вводити воєнний стан?» І кожен, «у міру власної зіпсованості», так би мовити, висловлював свою думку. Уявіть собі ситуацію, що журналіст запитує перехожих: «Як ви гадаєте, чи потрібно було пану Івану пересаджувати нирку?» І кожен, хто «має право висловлювати свою думку», починає її висловлювати, не знаючи особисто ні пана Івана, ні історії його хвороби, ні наслідків пересадження нирки, і взагалі навіть не будучи медиком: «Так, конче треба було, хай чоловік поживе», «Не інакше як головний лікар на цьому нажився, хай йому грець», «Ага, то пан Іван хоче в такий спосіб уникнути податків, ганьба йому», «Та ви що? Хіба наші лікарі на таке здатні? Вони ж неуки і підстилки міського голови!» Ви зрозуміли, про що я. Моя думка щодо державних подій останніх днів така — даймо працювати професіоналам. Я впевнена, що серед керівництва ВСУ такі є. Факт, очевидний і підтверджений відео- й аудіозаписами, — кораблі чужої держави напали на кораблі моєї держави у нейтральних водах і взяли у полон військових. Раніше такого прецеденту не було в тому сенсі, що на нас нападали «іхтамнєти», і те, що це росіяни, треба було доводити міжнародним інстанціям з більшим чи меншим успіхом. Зараз я особисто не знаю, як повинна діяти Україна як держава, бо не знаю міжнародного і морського права. Позиція головнокомандувача мені видається логічною і вмотивованою. Звісно, я не хочу війни. Але я проти миру через капітуляцію. І наостанок, мені дуже б хотілося, щоб люди не велися на інформаційні вкиди і маніпуляції, а дивилися на світ власними очима і осмислювали його власним розумом, керуючись фактами, а не емоціями.

Це було про тривожні події, а позитив останнього часу — це, безперечно, для мене надання Томосу Українській Православній церкві. Сподіваюся на вдале для України засідання Синоду, яке розпочалося цього тижня.