МЕНЮ

Примаскований авторитаризм?

Євген БАДІН, м. Дніпро
23 січня, 2020 - 16:54
Про тенденції в керівництві країною нового президента

Згадаймо гасла початку незалежності: «Станемо незалежними — і буде нам щастя!», «Розбудуємо демократію — і буде нам щастя!» «Введемо ринкову економіку — і буде нам щастя-багатство!» Але щось трапилося не так. І незалежність маємо, і демократії повні штани, і командно-планову економіку наче зруйнували, а щастя-багатства немає.

Бідкався-бідкався пересічний українець і вирішив: уся біда в поганому президентові, треба знайти правильного президента, який за народ буде стояти, як за власний гаманець. Що-що а виборчий процес у нас, дійсно, став такий відрегульовано-прозорий, що обрати можна будь-якого народного улюбленця. Напружувати мізки не довелося. Телевитріщаки зупинилися на одній з численних телезірок. Телескриня є в кожній домівці, а симпатична й емоційна телезірка буквально не вилазила з екрану, так що залишалося тільки грамотно підштовхнути процес закохування в кумира в потрібний бік, а самого кумира переконати у своїй історичній місії й висунути необхідні популістські акценти: злочинну корумповану криваву владу — до буцегарні, змученому війною народу — мир, кінець епохи бідності. Колись, сто років тому, подібне вже чули від лисого дядька на панцирнику.

Цей збіг невипадковий, бо популізм (а це явище так зветься) має одні й ті ж самі спільні риси, чи то він розквітає в Україні, чи то в Білорусі, чи у Венесуелі. Популісти завжди призначають винного в негараздах і завжди обіцяють швидкий шлях до збагачення суспільства. Популісти не вирішують докорінно соціальних проблем, а можуть за допомогою організаційного й фінансового ресурсів дійсно тимчасово відповідати на народні запити. Хвороба популізму постійно супроводжує демократію. Чому так?

Розгляньмо це питання на прикладі рідної країни. Наше суспільство постбільшовицьке. У.Черчилль говорив: «...коли ж більшовизм, як і всяка важка хвороба, нарешті відступає, люди ще довго не можуть прийти до тями. Перебіжить чимало часу, перш ніж їх очі знову засвітяться розумом». До честі українського суспільства можна сказати, що потяг до сильної руки в ньому з роками незалежності відійшов на маргінес. Усі політологи відзначають сильне громадянське суспільство в країні. Це так. Але ж це не весь народ, а менша частина його. Її називають пасіонарною і її кількість від загальної чисельності відзначають на рівні 15%. А чим дихають інші 85%? Це питання вічне, тому що людина не одноклітинний органіpм, а дуже складна і не завжди логічна система, тому, як говорив гуманіст Паск’є: «Народ подібний до моря, він підвладний усім вітрам».

От і український народ потрапив у демократію, де немає нічого абсолютного, де можуть розвиватися будь-які різноманітні прагнення. Може народ помилятися, йти манівцями. Безумовно, що так. Всі, хто стверджують інакше і мають народ за фетиш — популісти. От ми говорили про пасіонаріїв у суспільстві, а який відсоток конформістів в українському суспільстві? За ким ідуть конформісти? А є ще й деструктивна частина різного штибу: від колаборантів до криміналу. Їх яка кількість? Який їхній вплив на суспільство? Ніхто не має відповідей на ці питання. Ясно одне: кількість людей з прагненнями, що коливаються, як море, набагато більша, ніж пасіонаріїв, і ця частина визначає результати голосування на виборах. Як зробити так, щоб народ йшов за пасіонарною меншістю? Це питання з питань будь-якого, не тільки українського, суспільства.

Які ж тенденції вже намітилися в керівництві країною нового президента. Перше. На високі посади до державних органів зайшла маса люду, яка не має достатньо компетенції для праці на цих посадах. Драйвером цієї ситуації була ідея президента: треба перезавантажити всю владу, бо начебто вона вся погана. Дуже дивний месидж враховуючи те, що країна бачила не тільки прорахунки, а й здобутки старої влади. Здається, головний сенс був в іншому: скрізь розставити відданих собі людей. Виходить, що багато кваліфікованих працівників пішли з посад через нелояльність до президента. До речі, однією з причин, чому з такою легкістю пан Зеленський набрав дилетантів, є, вочевидь, його власний досвід. Створений з аматорів проект «95 квартал» став успішним на телеекрані не через якусь чудову акторську гру його виконавців чи оригінальну смислову навантаженість текстів, а тому, що в ті часи, коли з’явився на телеекрані цей проєкт, ніша гумору була вільною. Пан Зеленський скористався ситуацією і розкрутив «95 квартал» по максимуму.

Друге. Некомпетентність нових представників влади призвела до прийняття простих, тобто невисокої якості, рішень. Фахівець перед тим, як прийняти рішення, аналізує всі аспекти проблеми, прогнозує близьку й далеку перспективу. А можна й прийняти рішення таким чином: війна — це погано, її треба закінчити, отже, треба перестати стріляти, й вона сама припиниться. Отак запросто закінчуються війни. Смішно? Було б смішно, але більше сумно.

Або ухвалення законів. Наказав президент приймати закони максимально швидко, і вся президентська депутатська братія почала автоматизовано тиснути на кнопки, дехто навіть не читаючи закони. І так у багатьох сферах державної діяльності: швидко, просто й... смішно.

Та це одна сторона медалі. Ще гірше, що некомпетентність, дилетантизм поєднуються у нових керівників з упертою самовпевненістю. Це дуже поганий симптом для держави, бо, як казав колись Ф.Бекон: «Ніщо так не хибить і не затримує в просуванні вперед, як самовпевненість, яка часто всьому надає вигляд вірогідності». Біг уперед з хибною думкою, що всі проблеми можна швидко повирішувати, якщо маєш владу, призводить до того, що ти робиш в поспіху купу помилок. А це не позиція державного діяча, який максимально відчуває складність кожної суспільної проблеми і теоретично апробує не один варіант її розв’язання, аж допоки не вибере найкращий.

Коли пан Зеленський і його прибічники йшли до влади, то була ілюзія розширення народоправства. Ймовірно, й частина суспільства, в тому числі й пасіонарного, сподівалася на те. А на практиці маємо системно популістські гасла від президента та інших урядовців, а пасіонарна частина суспільства або відштовхується від участі в прийнятті рішень, або взагалі починаються дії з переслідування її окремих представників. І виникає питання: з ким ви, пан президент?

...У такій ситуації Україна ще не опинялася. Політолог Ф. Хайек так охарактеризував, до чого може призвести подібне явище: «При правлінні дуже однорідної й доктринерської більшості демократія може видатися не менш тиранічною, ніж найгірша з диктатур». Отже, демократія, парламентсько-президентська форма правління, в Україні не є автоматичним запобіжником від тиранії, а може навпаки призвести до неї в тому разі, коли більшість законодавчої й виконавчої влади підлаштована під одну людину і коли немає усталених суспільних демократичних інституцій, що працюють у незалежному алгоритмі... І ми на початку цього шляху...