«При житті, настрої й оптимізмі»

Львів’яни — про концерти наживо, улюблену роботу, онлайн-навчання, страх, який трохи відсунувся

Володимир СИВОХIП, генеральний директор Львівської національної філармонії:

— Творчі люди завжди належать до тих, які живуть добре!

Що доброго в цей складний час? Відновлюємо нашу творчу діяльність — вже провели не один мистецький захід зі сцени філармонії, в тому числі — два дні фестивалю «Віртуози», де всі концерти відбувалися наживо. І ось цієї неділі зі сцени вперше зіграла струнна група академічного симфонічного оркестру, а солістами були учні спеціалізованої музичної школи імені Соломії Крушельницької. 

Це була надзвичайно гарна і надзвичайно добра мистецька акція.

Ніби протитезою до неї було те, що ми згадували у цій акції нашого визначного Майстра — композитора Мирослава Скорика. Саме цим концертом відзначали його пам’ять, нагадували тим, хто про це не знає, що 5 червня ми поховали Мирослава Михайловича на Личаківському цвинтарі.

Це, звичайно, велика втрата.

Мені шкода, що саме ця новина потрапляє у вашу рубрику «Що поганого?». Краще б, якби цього не було — ми всі не були до цього не готові. Про це говорили багато людей на церемонії прощання. Це сталося надзвичайно передчасно. Музичний світ осиротів без Маестро Скорика.

Наталя IВАНИЧУК, перекладач з німецької та шведської мов, член Національної спілки письменників, володарка найвищої нагороди Норвегії — Королівського ордена Заслуг, викладач Франкового університету (норвезька мова, факультет міжнародних відносин):

— Добре те, що у тій сюрреалістичній ситуації, в якій ми всі опинилися, я маю роботу, яка тримає при житті, при настрої, при оптимізмі. Робота оплатна-зарплатна, а це означає, що я не бідую, як дуже багато людей зараз.

Перекладаю далі. Замовлення на переклади ще є. І навіть приходять нові пропозиції. І це вселяє оптимізм — з’явилася надія, що ситуація якось розрулюється поступово, і бізнес, і видавництва оживають. І, можливо, є надія на продовження роботи, без якої я не можу жити.

Щодо поганого, то це онлайнове навчання в університеті. Тому що вчитися онлайн — майже те саме, що обідати онлайн. Це, як на мене, знецінення навчального процесу. Можливо, якби відбулося якесь звикання викладачів і студентів до того контакту онлайнового постійного, щоби студенти розуміли, що в онлайн-просторі потрібно так само з’являтися, як на пари ходити, — для розмови, для занять, для контролю за успішністю... Але це поки що з ділом розходиться. І ціла купа різної онлайнової документації, яка раніше була паперова і з нею вже якось змирилися. А зараз заглиблюватися у ті всі тонкощі онлайн-спілкування, онлайн-писання документації — воно трохи не моє, воно стресує, воно заважає мені.

Я би воліла їздити на роботу і займатися  наживо зі своїми студентами.  Ось так. 

Але у мене почав наростати позитив. Можливо, я вже адаптувалася до тієї ситуації — вона триває досить довго. Особисто в мене мало що змінилося. Якоїсь катастрофічної зміни в житті, як у багатьох людей, у мене не відбулося.

Ми живемо за містом, у принципі, далеко від людей. Сусідів довкола також доволі мало. Я працюю — кожного ранку встаю і сідаю за стіл перекладати. Це було завжди — це є і зараз.

Маю надію, що та ситуація з карантином не триватиме до безконечності. І весь світ не може загнутися через оцей вірус, який невідомо звідки взявся. Але воно все одно якимось фоном лишається неспокій, тривога, невпевненість, страх за батьків, страх за дітей, за внучку.

Але зараз уже живеться — страх трохи відсунувся.

Уляна ФЛИШКО, юрист, журналіст, засновниця благодійного фонду «Здійснити мрію»:

— Я така людина, що в усьому зазвичай бачу добре. Рідко чим незадоволена. Тому й почну з хорошого.

Серед того, що бачу хорошого, — це готовність чинити добро. Мені достатньо лише один раз звернутися до людей про потребу допомоги тій чи іншій людині чи, приміром, дітям у сиротинці, бачу, як люди активізуються і долучаються. Це можуть бути добрі знайомі, з якими я співпрацюю. Але найбільше тішить, що це можуть бути люди, яких бачу вперше.

Недавно, до Міжнародного дня захисту дітей, коли ми були в п’яти сиротинцях, до нашої волонтерської групи долучилися четверо нових волонтерів. Це дуже приємно, бо вони зголосилися продовжувати з нами роботу — цікавляться нашими наступними акціями, просять залучати до подій. Отже, довкола — багато людей, як готові допомагати.

З хорошого також те, що зараз ми готові відкрити частину нашої організації у Польщі. Готуємо документи, підписуватимемо їх у Варшаві. Дуже тому радію, бо це помножить добрі справи, які ми робимо.

Маю ще одну велику приємність — нещодавно отримала запрошення до нової організації, і це Сателітний Ротарі Клуб «Львів-Центр «Лемберг». А кілька днів тому мене обрали головою того клубу. Ротарійський рух — це міжнародний рух, головне гасло якого — «Служіння понад себе». Це так само підкріпить наші можливості — будемо об’єднувати зусилля і робити це більше добрих справ.

Щодо негативу, то це збільшення числа людей, які потребують допомоги. Часто люди просять просто про їжу. Дуже часто потребують ліків.

Люди, котрі втратили роботу, котрим бракує пенсійного забезпечення, звертаються саме до волонтерів, бо це — чи не єдиний спосіб хоч якось втриматися у цьому житті.

Микола КОЗИРЄВ, ветеран Збройних сил України, полковник у відставці:

– Сумно чути деяких представників влади, ЗМІ (особливо – певних телеканалів) про нібито нагальну потребу внесення змін у мовну політику, усунення (або корекцію) основних положень так званого мовного закону на користь функціонування і поширення в Україні російської мови.  

Знову нас хочуть розділяти за мовною ознакою, наводячи на захист цієї тези різні аргументи (на перший погляд начебто й  аргументовані).

Але ми живемо у незалежній країні і не хочемо перебувати під ковпаком російських слова, духу, політики, а в нинішніх реаліях – ворога. Боротьба за незалежну Україну триває і ще довго триватиме, і в цій боротьбі за майбутнє, за об’єднання нації першочергову роль відіграє українська мова.

Доречно згадати кілька прикладів з історії інших країн.

Приміром, уряди Франції після Великої французької революції 1794 р., коли виявилося, що половина населення не володіє французькою, зробили усе, щоб утвердити її як єдину на всій території країни.

Коли Італія після приблизно трьохсотрічної роздробленості й поневолення об’єдналася й здобула, нарешті, у 1861 р. незалежність, італійською розмовляло лише 600 тис. з 25 млн. населення, тобто 2,4%. «Італію створено, тепер треба створити італійців», – робив висновок один із керівників національно-визвольної боротьби Массимо Д’Адзельйо. І в Італії було розроблено й утілено комплексну програму утвердження італійської мови як загальнонаціональної.

Індонезійці за своє звільнення з-під 300-трічної колоніальної залежності боролися під гаслом «Єдина батьківщина – Індонезія, єдина нація – індонезійська, єдина мова – індонезійська».

Боротьба за незалежність Хорватії, Чехії була, насамперед, боротьбою проти нав’язування хорватам угорської, чехам – німецької мови.

Так само однією з основних причин боротьби за незалежність України була політика зросійщення, яку проводив московський тоталітарний режим.

Отже, сьогодні в Україні маємо реальну ситуацію, коли існує держава під назвою Україна, політичні кордони якої визнані міжнародним співтовариством; коли назву цієї держави визначив корінний етнос, який тисячоліттями формувався на її території і назва якого – українці; коли цей етнос становить абсолютну більшість населення цієї держави; коли цей етнос має свої давні традиції та власну українську мову; коли у державі під назвою Україна законодавчо визнаний статус української мови як державної.

Без вільного розвитку української мови, її функціонування в системі освіти, культури, сфери послуг, державному управлінні тощо немислимо побудувати міцну й заможну державу!