«Проявляється СПРАВЖНЄ»

Львів’яни — про життя в умовах пандемії та можливість творити в нових реаліях

Роман ЯЦІВ, історик мистецтва, професор, проректор Львівської національної академії мистецтв, художник:

— «Бережіть у душі, завершивши твір, тишу і скромність, оскільки створене вами — лише слабкий відблиск вашої ж мрії; порівняно зі світом Божим — піщинка». Цей фрагмент із «Десяти заповідей художника» чилійської поетки, Нобелівської лауреатки Габріелі Містраль по-особливому сприймається упродовж останніх місяців, коли ситуація з пандемією у світі спонукала герметизуватися навколо власного его в проекціях страхітливих загроз та несподіваних викликів людській психіці. Добре й погане ще більше поляризувалися; те, що донедавна було значимим, стало мізернішим і другорядним, похитнулися окремі амбіції бути комунікатором між власним серцем та суспільною свідомістю. Натомість творча енергія здолала тимчасові вагання — особливо перед лицем подразників зі сфери українського політикуму, в якій величаво оформилися новочасні версії рагулізму, моральної деградації та «постсовкової попси» найнижчого субкультурного рівня.

За такої загальної атмосфери, яка долучилася до коронавірусної загрози, поле інтелектуальної дії стало більш визначеним і вмотивованим. З-поміж усяких катавасій видимого (офіційного) рівня виразніше проявляється те СПРАВЖНЄ, властиве людині духовній, людині, котра мислить і прагне до самовдосконалення. Тож завдання мислячих та ціннісно скріплених особистостей стоїть в площині нейтралізації всякої нечисті (не лише в епідемічному сенсі), та підтримки здорового, коренево міцного, від чого наші мрії можуть стати ще більшою силою для нашого найкращого народу, української нації. У ближчій перспективі моя індивідуальна творча програма оформилася в чергову метафору «Оптимістичних варіацій» — саме таку назву матиме моя чергова персональна виставка малярства в Луцьку.

Галина ГУЗЬО, менеджер і промоменеджер артистів та культурних проєктів:

— Почну з поганого, щоб завершити на позитивній ноті. Найгірше за останні ось уже чотири місяці те, що кожен новий день здатен перевернути твій світ і все довкола буквально догори дриґом. Пандемія COVID-19 примусила всю планету і кожну людину зосібна змінити свій життєвий устрій. Зізнаюся, мені досі складно жити в невіданні, що буде завтра, у постійній тривозі — за рідних, друзів, колег, у тотальній нестабільності й неможливості будь-що спрогнозувати чи спланувати. Жити одним днем — цей вислів зараз набув якогось абсолютно нового змісту і сенсу, адже буквально так воно і є — живемо одним днем. Але я від початку карантину вчу себе дякувати за цей кожен день: усміхатися, прокинувшись вранці, і з вдячністю й надією на краще засинати ввечері.

У контексті карантину добрим є те, що моє життя суттєво сповільнилося. Звісно, аж такого повільного буття, яке є зараз, я не хочу, але й те, як я жила в останні кілька років перед пандемією, — так не можна. Це була щоденна гонка, причому щодня — ще швидше, ще більше, ще краще... Відверто скажу, що не знаю, скільки часу я б ще витримала жити і працювати в такому темпі. Але карантин усе зупинив. Концерти, гастрольні тури, низка нових проєктів за один день стали на паузу. Прикро, що вони в такому стані й досі, бо це те, чим і з чого живуть артисти та їхні команди. Але ми з «Голосами країни» Оксаною Мухою та Павлом Табаковим, а також вокальною формацією «Піккардійська Терція», у співпраці з надійними партнерами почали шукати нові формати спілкування зі слухачем: онлайн-концерти, автомобільні концерти, зум- і скайп-зустрічі... Наразі вчимося творити в нових реаліях і мріємо про той день, коли концерти, фестивалі й зустрічі стануть безпечними для всіх нас. Бо живої розмови, живого слова, живої музики та живих емоцій ніякий онлайн не передасть і вже точно не замінить. Шануймося!

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»:

— Мені зараз наша країна нагадує літак, який потрапив у зону високої турбулентності. Нас штовхає з боку в бік. Недореформи, ревізія законів, які стратегічно важливі для національної безпеки України, зокрема закон, який стосується мовного питання. Збурене суспільство, яке виходить на протести. Суспільство взагалі стривожене — і не тільки ситуацією в Україні, яка підсилена ще й ситуацією з пандемією. Непокоять і стихійні лиха, які накрили західний регіон. Оце все, звісно, не додає оптимізму.

Для себе вирішила зосередитися на роботі — там черпати оптимізм, натхнення, тому що я працюю в команді людей, які дуже чесно, самовіддано виконують свою працю.

Ту ситуацію, яка склалася через карантин, ми перетворили на великий плюс. Старалися всі — гуртом. І знайшли нові можливості у час нових викликів. Робота онлайн, без сумніву, — виснажлива, але вона дала нам можливість дотягнутися до найвіддаленіших точок нашої планети і знайти контакти з тими українцями, котрі живуть на другому краю світу, котрих ми майже не знали і з котрими не спілкувалися. Отак для нас відкрився цілий величезний простір незвичайних людей, котрі живуть по всьому світу — в країнах Азії, Африки, в Японії, в Об’єднаних Арабських Еміратах роблять велику справу для України.

Ми провели дуже багато різних заходів і хочемо тепер, щоби про цих людей дізналася й Україна і зрозуміла, що ми не одні, що можемо сподіватися на дружнє плече наших людей, які перебувають у різних куточках світу.

Ми займаємося питаннями міграції, а це явище в умовах пандемії нікуди не поділося. Це як застиглий на якусь мить пісочний годинник — від поштовху він запрацює, і наші люди, на жаль, як той пісок із клепсидри, почнуть відтікати. Це ми бачимо, спостерігаємо, досліджуємо. Ми займаємося і продовжуватимемо займатися питаннями української мови у світі. Працюємо на випередження.

До поганого належить і брак живого спілкування. Ми це дуже відчуваємо. Якщо говорити про «Політехніку», нам не вистачає фотовиставки «Дня», спілкування з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною, спілкування з журналістами газети «День». Живого спілкування! Нам бракує тих людей, котрі приїздили до нас. Бракує спілкування з рідними та близькими.

А з хорошого — те, що я спромоглася організувати для себе робочий час таким чином, щоб у ньому була шпаринка, яка відкриває світ прекрасного. Говорю про щоденні прогулянки в Шевченківському гаю. За умов пандемії я вперше в житті упродовж більш ніж ста днів мала нагоду спостерігати, як пробуджується наша земля від зими, як поступово, з дня в день, вона оживає. І це дивовижне відчуття, яке дарує надію на те, що у нас все буде добре. Що пандемія колись закінчиться, і що ми перейдемо оцей турбулентний час, і наш літак добре летітиме.