МЕНЮ

Про «п’яту колону»...

Елеонора КОВАЛЬ, професор, доктор біологічних наук, протягом багатьох років читачка, прихильниця і популяризатор «Дня», 1930 р. нар. — одна з небагатьох живих свідків історії, зокрема виникнення «п’ятої колони» і розуміння наслідків цього для України...
16 травня, 2019 - 17:23
Відгук на статтю Сергія ГРАБОВСЬКОГО та Ігоря ЛОСЄВА «Чи зупинять миротворці війну на Донбасі?» («День», № 203-204 від 9-10 листопада 2018 року)

Неможливо залишатися байдужою і не відреагувати на запитання, висловлене в цій статті... Маю на увазі останній абзац, який закінчується думкою про необхідність викорінювати «п’яту колону», а запитання сформульовано конкретно: як це зробити? Конкретне запитання потребує конкретної відповіді, яка б опиралася на конкретні факти, і це спонукало мене поворушити минуле понад 75-річної давнини...

З історією у мене надзвичайно складні особисті стосунки, бо сприймаю дати і факти через призму баченого і пережитого, а мені вже 89-й рік, то бачила і пережила багато: і Голодомори, і війни, і репресії родичів, і витерпіла всілякі утиски моїх громадянських прав й приниження гідності, що в результаті примушує висловити думку, осуд та протест проти зла, яке залишилося вчасно непокараним.

Німецьку окупацію я пережила з хворою мамою в Києві, батько, як і багато інших родичів, пішов на фронт, а в січні 1944 року ми отримали сповіщення про його загибель... Для нас це означало, що відтепер перекреслені всі надії на нормальне життя в майбутньому, бо заступитися за нас — нікому, а перші ж дні після визволення Києва від німців 1943 року свідчили про нові, якісь невідомі і страшні випробовування. Нас, які пережили бомбардування по кілька разів на добу, комендантську годину, облави, голод, холод, становище, коли ти безправний і все лише для окупантів і фольксдойче, але витримали це лише завдяки надії та протистоянню в умовах постійного підвищеного ризику і небезпеки, які самі не знали, як повірити, що вижили й діждалися визволення, — перші ж «свої» командири звинуватили в зраді і стали вважати людьми, не гідними поваги. Більше того, виявилося, що нас «потрібно виселити за межі України»! От саме тоді й створилися умови для розподілу населення на певні спільноти, серед яких, в умовах війни, перевагу надавали військовим, а вони не скупилися на ганебні визначення для тих, хто витримав окупацію. Це «тавро зрадників» знайшло відображення у певній графі «Листка кадрів» і супроводжувало до кінця життя...

А «п’ята колона», що налічує вже п’яте покоління, як окрема спільнота ще з 6 листопада 1943 року, розпочала активно об’єднуватися восени 1945-го, коли після капітуляції Німеччини радянські війська поверталися з Європи. Відтоді почала вважати 9 травня закінченням війни, а осінь 45-го — початком окупації України радянськими військами. Демобілізовані не дуже поспішали додому в Росію, звідки були призвані в армію і прагнули залишитися в Україні, користуючись можливістю вибору території проживання, задекларованою вождем Радянського Союзу. Метою такого рішення була зміна демографічного і національного складу населення, яке перебувало в окупації і тепер проголошувалося «потенційним зрадником», підлягало переселенню на інші території, але грошей на це державі не вистачало, то таке рішення розглядалось як вдала альтернатива переселенню. Оцей страх переселення і поневіряння далеко від рідного дому міцно закріпився в душі, наочним прикладом є виселення кримських татар 1944 року і знущання з них.

Спеціальними указами такі демобілізовані забезпечувалися працевлаштуванням та житлом. Документально підтверджено, що з фронтів війни киян повернулися одиниці, саме тому відчувався дефіцит як робочої сили, так і керівників різних державних установ. У цій ситуації в органах керівництва найлегше було опинитися демобілізованим більш високих військових чинів, які стали обіймати посади керівників установ різного підпорядкування і заступників директорів науково-дослідних інститутів і навчальних закладів, а всюди, де було можливо, очолювали відділи кадрів, відділи й кафедри техніки безпеки, громадянської оборони тощо, залежно від освіти і військового звання.

У ті роки Київ, особливо центр, був у розвалинах, а будинки, що вціліли, швидко заповнювалися новими мешканцями. Проблему нестачі житла для демобілізованих, які бажали стати киянами, начальство міста, що також походило з «переможців», вирішувало оперативно: околиці Києва швидко забудовувалися приватними одноповерховими будиночками, для яких надавали не лише ділянки землі, а ще й забезпечували будівельними матеріалами, а майстрами-будівельниками ставали ті ж солдати, яких також мали забезпечити житлом, та полонені німці. Упродовж року були зведені мікрорайони на Диміївці (а не ДЕміївці, як зараз вживають — ще я пам’ятаю задимлені будинки, які й дали назву мікрорайону!), Солом’янці, Нивках, Чорній та Лисій горах, Лук’янівці, Голосієвому, Святошині і так далі... Вони існують і досі, одначе значно розширилися і заповнилися багатоповерхівками. Більш сучасного стилю мікрорайони вздовж колишнього Червонозоряного проспекту (нині — проспект Лобановського) та в Кадетському Гаю були збудовані для демобілізованих, які поверталися після повалення Берлінського муру. На цей час «п’ята колона» вже була визнаною, диктувала свої закони та принципи, стиль життя, а «пріоритетним населенням» вважалося не місцеве, а утворене новими поселенцями, для яких створювалися спеціальні магазини, воєнторги, а у звичайних магазинах — обслуговування поза чергою, що поширювалося і на медичні заклади. Мова всюди лише російська — що в побуті чи в установах, а також у навчальних закладах. До війни такої ситуації не було, а для тих, хто пережив окупацію і за той час звик до положення «все для окупантів», було дуже дивно опинитися серед «своїх» у тому ж самому становищі, що й при німцях. Оця звичка зверхності утверджувалася дедалі дієвіше і стала нормою — обслуговування в окремих гастрономах, ательє пошиття одягу і взуття, лікарні й санаторії, коли іншим доступними залишалися лише звичайні третьосортні магазини і заклади. Можливо, що саме тоді й започаткувалося модне поняття «блат», яке тепер називається «корупцією».

Та особливо це все дошкуляло дітям, які пережили окупацію... Діти військових, батьки яких повернулися із Європи цілком забезпеченими матеріально, з контейнерами награбованого майна, до нас — осиротілих, безправних, обідраних та голодних — були немилосердно жорстокими і дорікали перебуванням в окупації, та ще й тим, що ми не мали змоги вчитися у роки війни і тепер у школі стали називатися «переростками»...

Знущання і морального гноблення зазнавали й жінки, котрі залишалися в селах, де не було чоловіків, бо вони загинули на війні, тож їм самим доводилося впрягатися в плуг, обробляти землю, щоб прогодувати «демобілізовану навалу», бо в село вони їхати не хотіли... Особливо витонченого морального знущання зазнавали молоді вдови, чиї чоловіки не повернулися з війни. Якщо в Німеччині таким жінкам, які відважилися народити дитину від неофіційного чоловіка, забезпечувалися гідне матеріальне становище і повага, бо вони дбають про відновлення демографічного показника, то наші жінки удостоювалися статусу «матері-одиначки», не гідної поваги, а на виховання дитини держава спромоглася надати аж 5 карбованців. Прикро, але й такі діти, які підростали, не завжди приймалися своїми однолітками, які мали батьків, і страждали від того...

Використання України Росією як колонії також бере початок з тих же 1946—1948-х років, коли було прокладено газопровід «Дашава — Київ», але відразу ж почалося продовження його до Москви. І якщо села західних областей, де проходив газопровід до Києва, також газифікувалися, то села на сході і в степовій частині не газифікувалися, а сільське населення змушене було потерпати від нестачі палива. Газифікація ж цих територій здійснювалася вже наприкінці 1980-х років... Наші ж фахівці з України в цей час освоювали добування газу й нафти в Тюмені, Салехарді та в інших областях Росії, бо власний досвід виконання таких робіт там був відсутній, тоді як на Західній Україні вже давно діяла нафтовидобувна промисловість і працювали науково-дослідні установи й навчальні заклади. За понівечені сільськогосподарські угіддя та лісові насадження при облаштуванні газопроводу та екологічну шкоду ніхто компенсацію й не думав надавати...

Далі були впроваджені проекти з перетворення русла Дніпра на каскад штучних морів, у яких на дні опинилися похованими унікальні предмети стародавньої української культури, а греблі на цих «морях» стали постійною загрозою масштабних катастроф.

На цьому московська влада не зупинилася, і в Україні з’явилися атомні реактори, а вибух на Чорнобильській АЕС і досі залишається глобальною проблемою... Протягом тривалого часу розвалювалася й наша армія з однією метою — зробити Україну беззахисною, що тепер підтверджується вже п’ятим роком російсько-української війни...