Про пансіонати для престарілих

Лад у цій сфері треба наводити невідкладно

21 січня на околиці Харкова трапилася пожежа у двоповерховому приватному будинку, в якому утримувались літні люди. Було їх там, як повідомили ЗМІ, двадцять вісім, із них внаслідок пожежі загинуло 15, ще 5 отримали опіки. Ця подія сколихнула всю країну і була визнана владою надзвичайною ситуацією державного рівня. 22 січня в Харкові за загиблими було оголошено Днем Жалоби. Під час слідства і перевірок з’ясувалося, що цей заклад (під вивіскою пансіонат «Золотий час») крім того, що був не зареєстрований як об’єкт з масовим перебуванням людей і про нього нічого не було відомо в органах соціального захисту, так ще й незаконно збудований і введений в експлуатацію. Як водиться, почались перевірки, під час яких подібних закладів по країні виявлено чимало. В Кіровоградській області у дворі з глухими парканами знайшли приватний будинок, у якому утримувалось до десяти таких осіб, а доглядала їх одна середніх літ жінка. Ясна річ, власник обійстя кудись зник. То це ще йдеться про ті, які на виду і люди їх бачать. А є ж ще такі, про які мало хто знає і в яких утримуються по кілька осіб. Виявляється, для приватного бізнесу це вигідна й прибуткова справа, і зайшов він у цю по суті неконтрольовану державою сферу років з 10 або й більше тому.

Особисто мене ця подія не здивувала. Бо в одному із таких закладів, який міститься майже в центрі Києва, в окремому чотириповерховому будинку на проспекті Лобановського, неподалік тролейбусної зупинки Крутогірна, я побував і бачив на власні очі, до чого все це йде. Влітку 2019 року я туди ходив, щоби провідати набагато старшого приятеля, якому на той час ішов 92-й рік. Десь місяців за три до цього його туди помістив племінник, який ним опікувався, бо Микола Іванович, проживаючи самотньо в однокімнатній квартирі, без постійного нагляду жити вже не міг: іноді падав і самостійно підвестися не міг. Опинився він там майже лежачий, але якось піддужчав, став підводитися і вже б вийти надвір, трошки пройтись, посидіти в тіні якогось куща чи дерева, але не було як – бо практично ніякого двору немає. Перший поверх там технічний, жилі кімнати на другому, третьому і четвертому поверхах, висота до стелі досить велика, ліфта немає, а східці круті. Дво-, тримісні та чотиримісні кімнати розташовані по периметру будівлі, посередині вестибюль з великим столом, м’якими диванами та кріслами, плазмовим телевізором. Одним словом, як у щонайменше тризірковому готелі. Ціни відповідні: тоді утримання однієї людини в тримісному номері коштувало 10 тисяч гривень за місяць, а сьогодні — 12. Показуха! Працівники закладу вихвалялися, що їхні пацієнти в гарних умовах: п’ятиразове харчування, чиста білизна, регулярно миють-голять тощо. Справді, це так, але людина є людина і не повинна чекати своєї смерті в золотій клітці.

Микола Іванович мешкав з двома лежачими, один із них не розмовляв. Дуже погано було йому там, казав, що гірше, ніж у в’язниці, — там хоч на годинну прогулянку на свіже повітря виводять. Він був людиною діяльною, все життя пропрацював у видавництвах, редагував книжки, жив бідами і радощами України, а в останні роки, коли вже не міг ходити на роботу, освоїв комп’ютер і знайшов втіху у «Фейсбуці», де писав патріотичні пости. Дуже любив і поважав газету «День», усім знайомим та близьким рекомендував її передплачувати й читати. Бідкався, що тут комп’ютера у нього не було. Казав, що таке по суті тюремне життя стало для нього настільки нестерпним, що хотів навіть вистрибнути з балкона і вбитись, але побоявся: з другого поверху лише покалічиться і буде ще гірше. До цього треба додати й те, що будівля практично нависає над проспектом з інтенсивним рухом транспорту, де щодня в години пік великі затори. Гуркіт моторів та вихлопні гази проникають у будівлю, особливо влітку, коли відчиняють вікна для провітрювання. Миколи Івановича вже немає — помер того ж року на свято Покрови! Для мене є очевидним, що останні кілька місяців він прожив у душевних муках і стражданнях. Тому що був зачинений у чотирьох стінах, вийти надвір не міг, та й не було куди, нічого цікавого, на що ще був здатен — хоча б написати статтю до газети чи заявити у «Фейсбуці» свою позицію з якогось питання, зробити не міг.

Звичайно, ця проблема надзвичайно складна і делікатна, потребує всебічного вивчення й аналізу. А з того, що написав, висновок такий, що ці заклади мають бути в лісопаркових зонах міст або в сільській місцевості. Кількість поверхів — не більше, ніж два, а краще одноповерхові. У них повинні бути пандуси для інвалідних візків, облаштовані евакуаційні виходи на випадок пожежі або іншої надзвичайної ситуації. В принципі, в Україні такі є — залишилися від старої радянської системи. Одним словом, для них мають бути розроблені обов’язкові стандарти як щодо конструкцій будівель, так і персоналу, обслуговування підопічних, надання їм медичної допомоги тощо. Отже, Верховна Рада має негайно розробити й ухвалити окремий закон для облаштування і функціонування цих закладів. І, безумовно, держава й громадськість мусять їх строго контролювати. Одним словом, лад у цій сфері треба наводити невідкладно, інакше трагедії, подібні до харківської, ще будуть і будуть!

Про пансіонати для престарілих

Про пансіонати для престарілих

Лад у цій сфері треба наводити невідкладно

21 січня на околиці Харкова трапилася пожежа у двоповерховому приватному будинку, в якому утримувались літні люди. Було їх там, як повідомили ЗМІ, двадцять вісім, із них внаслідок пожежі загинуло 15, ще 5 отримали опіки. Ця подія сколихнула всю країну і була визнана владою надзвичайною ситуацією державного рівня. 22 січня в Харкові за загиблими було оголошено Днем Жалоби. Під час слідства і перевірок з’ясувалося, що цей заклад (під вивіскою пансіонат «Золотий час») крім того, що був не зареєстрований як об’єкт з масовим перебуванням людей і про нього нічого не було відомо в органах соціального захисту, так ще й незаконно збудований і введений в експлуатацію. Як водиться, почались перевірки, під час яких подібних закладів по країні виявлено чимало. В Кіровоградській області у дворі з глухими парканами знайшли приватний будинок, у якому утримувалось до десяти таких осіб, а доглядала їх одна середніх літ жінка. Ясна річ, власник обійстя кудись зник. То це ще йдеться про ті, які на виду і люди їх бачать. А є ж ще такі, про які мало хто знає і в яких утримуються по кілька осіб. Виявляється, для приватного бізнесу це вигідна й прибуткова справа, і зайшов він у цю по суті неконтрольовану державою сферу років з 10 або й більше тому.

Особисто мене ця подія не здивувала. Бо в одному із таких закладів, який міститься майже в центрі Києва, в окремому чотириповерховому будинку на проспекті Лобановського, неподалік тролейбусної зупинки Крутогірна, я побував і бачив на власні очі, до чого все це йде. Влітку 2019 року я туди ходив, щоби провідати набагато старшого приятеля, якому на той час ішов 92-й рік. Десь місяців за три до цього його туди помістив племінник, який ним опікувався, бо Микола Іванович, проживаючи самотньо в однокімнатній квартирі, без постійного нагляду жити вже не міг: іноді падав і самостійно підвестися не міг. Опинився він там майже лежачий, але якось піддужчав, став підводитися і вже б вийти надвір, трошки пройтись, посидіти в тіні якогось куща чи дерева, але не було як – бо практично ніякого двору немає. Перший поверх там технічний, жилі кімнати на другому, третьому і четвертому поверхах, висота до стелі досить велика, ліфта немає, а східці круті. Дво-, тримісні та чотиримісні кімнати розташовані по периметру будівлі, посередині вестибюль з великим столом, м’якими диванами та кріслами, плазмовим телевізором. Одним словом, як у щонайменше тризірковому готелі. Ціни відповідні: тоді утримання однієї людини в тримісному номері коштувало 10 тисяч гривень за місяць, а сьогодні — 12. Показуха! Працівники закладу вихвалялися, що їхні пацієнти в гарних умовах: п’ятиразове харчування, чиста білизна, регулярно миють-голять тощо. Справді, це так, але людина є людина і не повинна чекати своєї смерті в золотій клітці.

Микола Іванович мешкав з двома лежачими, один із них не розмовляв. Дуже погано було йому там, казав, що гірше, ніж у в’язниці, — там хоч на годинну прогулянку на свіже повітря виводять. Він був людиною діяльною, все життя пропрацював у видавництвах, редагував книжки, жив бідами і радощами України, а в останні роки, коли вже не міг ходити на роботу, освоїв комп’ютер і знайшов втіху у «Фейсбуці», де писав патріотичні пости. Дуже любив і поважав газету «День», усім знайомим та близьким рекомендував її передплачувати й читати. Бідкався, що тут комп’ютера у нього не було. Казав, що таке по суті тюремне життя стало для нього настільки нестерпним, що хотів навіть вистрибнути з балкона і вбитись, але побоявся: з другого поверху лише покалічиться і буде ще гірше. До цього треба додати й те, що будівля практично нависає над проспектом з інтенсивним рухом транспорту, де щодня в години пік великі затори. Гуркіт моторів та вихлопні гази проникають у будівлю, особливо влітку, коли відчиняють вікна для провітрювання. Миколи Івановича вже немає — помер того ж року на свято Покрови! Для мене є очевидним, що останні кілька місяців він прожив у душевних муках і стражданнях. Тому що був зачинений у чотирьох стінах, вийти надвір не міг, та й не було куди, нічого цікавого, на що ще був здатен — хоча б написати статтю до газети чи заявити у «Фейсбуці» свою позицію з якогось питання, зробити не міг.

Звичайно, ця проблема надзвичайно складна і делікатна, потребує всебічного вивчення й аналізу. А з того, що написав, висновок такий, що ці заклади мають бути в лісопаркових зонах міст або в сільській місцевості. Кількість поверхів — не більше, ніж два, а краще одноповерхові. У них повинні бути пандуси для інвалідних візків, облаштовані евакуаційні виходи на випадок пожежі або іншої надзвичайної ситуації. В принципі, в Україні такі є — залишилися від старої радянської системи. Одним словом, для них мають бути розроблені обов’язкові стандарти як щодо конструкцій будівель, так і персоналу, обслуговування підопічних, надання їм медичної допомоги тощо. Отже, Верховна Рада має негайно розробити й ухвалити окремий закон для облаштування і функціонування цих закладів. І, безумовно, держава й громадськість мусять їх строго контролювати. Одним словом, лад у цій сфері треба наводити невідкладно, інакше трагедії, подібні до харківської, ще будуть і будуть!