МЕНЮ

Про менталітети і напрямок головного удару

Сергій ЛАЩЕНКО
26 березня, 2020 - 19:57
або Чому нашу «м’яку силу» треба використовувати системно, а не час від часу

Нещодавно, перебираючи папки з вирізками, знайшов давню статтю Олександра Балабка «Кому світить Північне сяйво?» Матеріал надруковано в газеті «Культура і життя» 9 травня 1992 року. Звернув увагу на трепетне ставлення українського журналіста до ідентичності малих народів Росії: «По радіо за добу ми не почули жодного слова по-ненецьки... А окружна газета «Красний Север» майже весь тираж друкує російською. Та й написи по-ненецьки виконано на основі слов’янського алфавіту. Але ж не повинно бути такого! Мови цих північних народів входять до фінно-угорської і самодійської сімей, перші писемні пам’ятки яких на основі латинської абетки з’явилися ще у 12-13 століттях...»

Пригадав твердження Миколи Костомарова, що ідеалом росіянина є сила, а українця... справедливість. Ось і Олександр Балабко не може не вболівати за долю корінних народів: «страшно і сумно від того, що на площі в 65 тисяч квадратних кілометрів мешкає лише 25 сімей аборигенів...» А потім детально описав професійні проблеми національних композиторів — Семена Няруя і Гавриїла Лагея.

Добре, що ми й тепер не втратили здатності співпереживати. Нещодавно наткнувся на повідомлення в соцмережах: «Іжевськ є центром московського шовінізму в Удмуртії, де навіть спроби запровадити оголошення зупинок громадського транспорту удмуртською мовою, зазнали атак з боку росіян. У містах Удмуртії плекається нетерпимість до публічного використання удмуртської мови...»

Очевидно, підвищений інтерес до Удмуртії викликаний актом самоспалення науковця Альберта Разіна. Українцям є діло до удмуртів. Як-не-як, сім десятиліть жили в одній країні. Тепер зрозуміло, чому російські імперці так ненавиділи ОУН і УПА? Тому що ці організації були втіленням, «зліпком» українського менталітету! Оунівців цікавила не лише доля власного народу, але й доля народів Росії. Вони вважали, що кожен з них повинен мати свою державність. Це навіть не обговорювалося, вважалося само собою зрозумілим.

***

Чи може ця українська особливість стати нашою «м’якою силою»? Однозначно. Навіть не сумніваюся в цьому. Треба лише ефективніше вести ідеологічну боротьбу. Особливо там, де у важких умовах відроджуємо українську, і де відроджуються мови національних меншин. Ситуація на Південному Сході досі залишається непростою. Там за інерцією живуть у російській системі координат. Ось стаття Наталії Андрєєвої: «Языковой вопрос для депутатов: на людях «против», а в уме?» («Собеседник Измаила» (29.06.2019). Авторка пише: «По сей день одним из идеологических маркеров является языковой вопрос. Еще лет 10—15 назад, идя во власть, кандидаты в президенты обещали, что будут содействовать тому, чтобы русский в стране стал вторым государственным...» І далі з сумом: «Теперь положение дел изменилось практически на 180 градусов. По причине агрессии, проявленной со стороны России, никому и в голову не придет даже заикаться о том, чтобы русский сделать вторым государственным...»

Ось така «печалька» для пані Наталії. І вона засуджує депутатів, які обіцяли боротися за російську, але потім якось... забули. Це російське бачення. А ось українське: на вулицях і площах Ізмаїла не почуєш жодної живої мови Буджака! Окрім, звичайно, російської. Хіба це справедливо? Перед тим, як їхати в Південну Бесарабію, я вважав за доцільне вивчити кілька пісень болгарською і молдавською мовами. Болгарську навіть заспівав на... албанському застіллі. Але й албанці сприйняли цю пісню добре — адже будь-яка спільнота добре відгукується на толерантність. До речі, можна буде й албанську вивчити наступного разу. Є ж непоганий переклад пісні «Дивлюсь я на небо», виконаний Агроном Туфою! Спробуємо. А ще у шведське село Зміївку, що на Херсонщині, планую з’їздити. Може, й шведську підучити?

До речі, я зовсім не оригінальний у своїх «інтернаціонально-пісенних» установках. Уже давно бандурист із Ялти Остап Кіндрачук виконує кримськотатарську пісню «Guzel Q?r?m». І гурт «Журборіз» її виконував. При відкритті пам’ятника Володимиру Короткевичу в Києві Сергій Василюк (лідер гурту «Тінь сонця») під гітару чудово виконав дві білоруські пісні. Київський гурт «TaRuta» уже давно співає п’ять чи шість литовських, патріотичних. Коли 22 вересня одеські українці зустрічали гостей із Литви, вони непогано виконали гімн цієї дружньої нам країни. Нещодавно литовську пісню включила до свого репертуару і Анастасія Колодюк. І вищезгаданий Остап Кіндрачук розучує пісні литовських «лісових братів». А народний хор із Чернігова непогано виконує (не повірите!) гімн естонських «лісових братів». Естонці про це знають і дуже вдячні чернігівцям. Як бачимо, зовсім інше ставлення до мов. Не російське. Співачка із Закарпаття Мирослава Копинець заспівала народну пісню ерзянською мовою під час інавгурації Інязора (головного старійшини) ерзянської нації Олександра Болькіна.

У російській системі координат їхня рідна мова йде в одному ряду з англійською, німецькою, французькою... Ну, може, ще з китайською. А що вже там якісь литовська, грузинська,  башкирська, ерзянська? Не варті вони уваги... В українців же своя шкала престижності. Вони не думають про те, чи знадобиться їм білоруська на вулицях Мінська. Вчать цю мову, бо не чужа і... загрожена. Той же Сергій Василюк не лише співає, але й вільно розмовляє мовою «ся брів». Україномовний блогер з Одеси Сергій Бригар також. Киянин Володимир Олівець теж вільно розмовляє і пише білоруською. Дмитро Щербина з Кривого Рогу настільки добре знає мову північного сусіда, що бездоганно пише нею вірші. Знаю і українця з Харкова, який пише поезії мовою Янки Купали. І це при тому, що сам у Білорусі ніколи не жив. Втікач з Криму севастополець Юрій Ільченко (свого часу рік просидів у тюрмі ФСБ) теж вважає за потрібне знати білоруську. Це підсвідома допомога слабшому — згідно з концепцією Костомарова. Пригадав, як кримчанин Орест Корсовецький розповідав, що свій перший інфаркт отримав, учителюючи на Чукотці. Всіляко домагався вивчення маленькими чукчами своєї рідної мови. Тим паче, що й новенький буквар тоді видали! А виявилося, що видали виключно для показухи. Щоб американські ескімоси позаздрили... Викладати навіть не збиралися. У Корсовецького тоді були серйозні проблеми з освітянським начальством, і він, учитель російської мови, за якийсь рік перетворився на українського націоналіста.

***

Одним словом, наша толерантність є непоганою рисою. Вона допомагає мати друзів буквально скрізь. Але ми ще не до кінця усвідомлюємо, що з цим робити. Є й критики. Мовляв, ніяк не виберемося з моря суто українських національних проблем. Мову на Південному Сході ігнорують... Де вже думати про меншини? Олеся Донія в Харкові навіть зеленкою облили, оскільки він щось там говорив про толерантність. Дехто небезпідставно називає таких неврівноважених вітчизняних діячів «націонал-пришелепками». Є такий невеличкий сегмент в українському соціумі, і ця назва дуже точна. Колись радикалізм більшою мірою приписували галичанам. Саме завдяки жменьці неадекватних людей російські шовіністи мали можливість виставляти Україну в негативному світлі. На жаль, були люди, які давали привід для звинувачень. А можна було б уже давно точно вибрати напрямок головного удару і показово «розмазати по стіні» ідеологію російського імпер-шовінізму. Бо надто вже вона огидна, якщо порівнювати з українським патріотизмом. Зберегли б територіальну цілісність і спокійно розвивали б економіку, «наступаючи на п’яти» динамічній Польщі.