Поїдуть за кордон, зароблять грошей і повертаються...

Волиняни — про туристичні магніти, палаци, децентралізацію і щасливі миті життя

Віктор СМОЛЯРЧУК, економіст, голова Волинського обласного фонду підтримки житлового будівництва на селі:

— Середина літа — багато вишень, чорниць, лисичок. Якщо лінуєшся зібрати сам, то на базарі до вибору, до кольору. І нехай ціни кусаються, але це ринок, отже, покупці мають потребу і змогу їх придбати. Нещодавно побував на рідній Старовижівщині, тут відразу і радість і смуток. Заїхавши в Дубечно, бачиш цілі нові житлові квартали, отже, попри те, що немає робочих місць, молодь все ж не хоче лишати домівку назавжди. Поїдуть за кордон, зароблять грошей і повертаються, облаштовуватись тут.

Смуток від того, що люди, які потерпіли від повені й втратили свій урожай, вчергове не отримали жодної допомоги від держави. Є відчуття гіркоти від того, що район покраяли, ніхто не захотів відстоювати приєднання Буциня до Старої Вижівки, і з нового року, після ліквідації району, це містечко реально може перетворитись у село. Адже в громаді немає жодного діючого підприємства, лише кілька десятків підприємців. Основним джерелом доходу бюджету є податок на доходи фізичних осіб, а коли всі держустанови відійдуть до Ковеля, відповідно й податки підуть туди. А ще якщо і акциз заберуть, то взагалі розвиток бачу проблематичним. Тому розумію і поважаю маневиччан, які не змирились з тою участю, якою їм пропонують згори...

Наше ОСББ рік збирало гроші і, нарешті, почали ремонт прибудинкової території власними силами. Шкода, що цього року не вистачить коштів зробити благоустрій безпосередньо біля мого під’їзду, але головне, що розпочали, тож нехай не цьогоріч, але закінчимо. Милує око, коли твій двір стає охайнішим: то спортмайданчик, то альтанка, то бруківочка, все потрохи, отже? життя рухається. Ну й звичайно — передчуття відпустки, нових вражень та побаченого. Власне, що пересічній людині потрібно? Власний дім, грошей, щоб достатньо було утримати сім’ю, і хоча б раз у рік відпочити. І берегти здоров’я, бо без нього не миле нічого.

Юрій ФIНIКОВСЬКИЙ, директор Любомльського краєзнавчого музею:

— Як людину, яка працює у музейній галузі, порадувала співпраця із місцевою владою, меценатами та благодійниками. Її підсумком стало виготовлення презентаційної сувенірної продукції із логотипом Любомльського краєзнавчого музею та проведення першого круглого столу: «Палац Браницьких XVIII століття: проблеми та перспективи». Щиро сподіваюсь, що спільними зусиллями реалізуємо усі наші проєкти (наперед не буду озвучувати, які саме). Засмучує той факт, що на сьогодні музей не має умов для повноцінного розвитку. Із загального фонду у понад 40 тисяч експонатів можемо презентувати відвідувачу не більше 1 тисячі предметів старовини, з огляду на відсутність експозиційних площ.

Наш проєкт щодо реставрації та пристосування під музей пам’ятки архітектури національного значення — палацу Браницьких XVIII ст. у місті Любомль Волинської області, на жаль, ще не отримав належної уваги з боку держави та місцевих органів влади. Його реалізація дозволила б створити тут окремі зали: історії Любомльського і Шацького краю, нумізматики, фалеристики,філателії,стародруків, іконопису, етнографії, конфіскованих речей з митниць України, історії польської,голландської, єврейської общини на Любомльщині, картинну галерею, окремі кімнати, присвячені видатним уродженцям краю, конференц-зал, бібліотеку тощо. З огляду на перетин шляхів з Польщі та Білорусі, пролягання через Любомль маршруту до Шацьких озер — це був би вагомий туристичний магніт на Волині. Нині ж тільки ведемо мову про розробку проєктно-кошторисної документації. Поруч з цим потребуємо належного фінансування для оновлення матеріальної бази та видавничої діяльності, шукаємо тимчасові приміщення для фондів та розширення експозицій. Хвилює питання розвитку туристичного потенціалу міста Любомль, його включення до різного роду туристичних маршрутів тощо.

Це направду те, що болить і за що переживаю. Мусимо все це зреалізувати і вивести Любомль у ряд міст, які знають не тільки в Україні, а й у цілому світі.

Наталія МУРАХЕВИЧ, речник Волинської обласної прокуратури:

— На роботу вранці часто іду через парк, і, мабуть, пора мені вже заводити рубрику «Хроніки вранішнього парку». Іду тим парком, а на мосту через Сапалаївку стоять двоє безхатьків, годують качок, кидаючи їм шматки хліба — і сміються. Поряд нагромаджені якісь баули й «кравчучки» з картоном і пляшками, проте вони якось не в кадрі. В кадрі — оці двоє — добре побиті життям чоловік і жінка, які тримають в руках по половині батона, відривають від нього шматки, кидають тим качкам по різні боки мосту і радіють по-дитячому, що ті метушаться, вишукуючи хліб у воді дзьобами. І видно, що ці двоє — цілком і беззастережно щасливі.

Вони занурені в момент, живуть в ньому і проживають кожну секунду, у свій спосіб ним насолоджуючись. Аж ніяково стало, що я ненароком стала свідком того щастя — ніби побачила щось, для чужих очей не призначене. І от —  вони — щасливі у моменті.

А «це ж, мабуть, могли той хліб приберегти для себе», «їхні клопоти і проблеми, як оті баули — нікуди ж не поділися», «людині, виходить, завжди є чим поділитися, навіть коли ніби і нема чим поділитися» — це не про них. Це про тебе. Бо ти про це думаєш. А вони ні. Вони просто в цей момент годують качок і сміються.

А ти нічого не знаєш і не можеш знати про запоруки чийогось щастя. Як ніхто нічого не знає, і не може знати, про твоє.