МЕНЮ

Погляд не філолога, а технаря

Роман ЯРЕМІЙЧУК, доктор технічних наук, професор, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка
7 лютого, 2019 - 17:59
Яким чином знищувалася українська мова в самій Україні

...У пам’яті старшого покоління, якому вже минуло 80, добре збереглося, яким чином знищувалася українська мова в самій Україні. З вересня 1950 року (мені не було й 14 років) я став учнем першого курсу (після закінчення навчання в сільській семирічній школі) Дрогобицького нафтового технікуму. В мене до цього часу зберігся учнівський квиток, виданий мені 20 вересня 1950 року. В ньому приклеєна моя дитяча фотографія хлопчика у вишитій мамою сорочці, а весь текст цього посвідчення написаний російською мовою. У 1954 році я отримав диплом з відзнакою, що давав мені право стати студентом вищого начального закладу без вступних іспитів. Я пам’ятаю час навчання в цьому технікумі. У нас були добрі, прекрасні педагоги, які навчали нас усіх предметів, які були нам потрібні в майбутній професійній роботі, і я згадую їх добрими словами впродовж усього життя. І не їхня провина, що нас навчали не українською, а російською мовою. Лише п’ять предметів нам викладали українською — українська мова і література, історія СРСР, математика, фізика і геодезія, решта — російською. І ніхто не питав, знаємо ми російську мову чи ні — мусили її освоїти, адже нас готували для роботи на «необъятных просторах нашей Родины». Хоча з 22 учнів лише два були росіянами. Диплом про закінчення навчання в технікумі теж надрукований російською.

Наступним періодом мого життя було навчання на нафтовому факультеті Львівського політехнічного інституту (1954—1959 рр.). Лише три навчальні дисципліни в нашому інституті викладали українською. Все решта, в тому числі й виконання та захист курсових та дипломних проектів, виконувалися теж лише російською мовою.

Свою роль у нашому «обрусінні» виконувала і художня література. В бібліотеках Дрогобича і Львова, як і по всій Україні, книжкові полиці були заповнені книжками російських письменників ХІХ і ХХ століть, а також перекладеними книгами європейських і американських письменників, читання яких розширювало наше сприйняття культурних досягнень багатьох країн світу. Але ці книжки практично не перекладалися українською.

У технічних інститутах тих часів викладання майже всіх навчальних дисциплін велося російською. Це було і в Івано-Франківському інституті нафти і газу, хоча все ж таки невелика частина начальних дисциплін викладалася українською. В 1979 році після трагічної загибелі ректора Юрія Гагена на посаду ректора призначили Бориса Тарасова, який працював до цього проректором із наукової роботи в Кемеровському гірничому інституті й не мав жодних стосунків з нафтогазовою індустрією. За кілька місяців після призначення на посаду він на засіданні вченої Ради поставив вимогу про викладання всіх дисциплін лише російською. Очевидно, він отримав таке доручення від союзного або українського міністра. Частина викладачів, що не погодилася з цією вимогою ректора, звільнилася з роботи в інституті.

На той  час у  багатьох вишах навчалися студенти з країн Африки, Близької і Середньої Азії, В’єтнаму, Китаю. Впродовж одного року їх навчали російської мови, в основному у вишах східної частини України (в Харкові, Донецьку, Дніпропетровську). Коли їх спрямовували для професійного навчання в інститути Західної Україні, то й місцевим студентам навчання треба було вести лише російською. Вважалося, що українська мова не годиться для викладання точних або технічних наук. Хоча у вишах Болгарії, Румунії, Польщі, тодішньої Чехословаччини та в інших країнах навчалися іноземні студенти мовами цих країн. Ця другосортність української мови порівняно з російською постійно підкреслювалась і підсилювалась. Я пам’ятаю і те, що викладання російською оплачувалося більш високо, ніж українською мовою.

Здавалося, що з проголошенням незалежності України знищення української мови якщо не припиниться, то хоча би частково зменшиться. Але цей процес, на мій погляд, у першіх 20 років навіть прискорився. Будь-які спроби хоча б частково підсилити роль української мови в процесах державотворення зустрічали шалений спротив із мотивацією, що «націоналісти, бандерівці, фашисти» хочуть завдати удару по «братскому русскому народу». Звідси і сумнозвісний закон Ківалова — Колісниченка.

На зламі 90-х років минулого століття я кілька років був членом експертної ради ВАКу. При розгляді та затвердженні докторських і кандидатських дисертацій майже повністю використовувалась російська мова, хоча більшість членів цієї ради були етнічними українцями.

Тривалий час в Україні існувала (і продовжує існувати) масштабна перевага російської або російськомовної публіцистики над українськомовною. І нині, навіть у Львові, газетні кіоски заповнені російськомовною газетно-журнальною попсою. Працюючи чотирнадцять років у Криму аж до виїзду з нього весною 2014 року після військової анексії АРК путінською Росією, я жодного разу не міг придбати хоча б якусь газету українською мовою.

Багато років тому в Полтаві жив і працював мій добрий товариш Віктор. Мама його жила в Карлівці, говорила гарною полтавською говіркою. Батьки його дружини жили в Дніпропетровській області й розмовляли також українською. Але Віктор і його дружина говорили між собою і дітьми російською. Коли я запитав Віктора, чому це так, то почув у відповідь, що в Полтаві (!) тих, хто розмовляє українською, вважають селюками.

У мене зберігся лист від 1 грудня 2003 року від Броніслава Байдюка, відомого в світі ученого в галузі механіки гірських порід і їх руйнування, який більше ніж 60 років жив і працював у Москві й відкрив дорогу в світ науки багатьом українцям. У цьому листі він з болем написав таке: «Ох мені ці росіяни, які б вони не були — демократи, комуністи чи ще щось! Усі вони ставляться до українців зверхньо і не надають права на самостійне існування українського народу. І політики, і звичайні роботяги вважають, що українці — то щось таке своє, власне, як домашній пес чи кінь. І нікому з них і на думку не спадає, що тут є якась чорна несправедливість. Усі вони так до цього звикли, що немає надії на якусь зміну. І це головним чином тому, що майже всі українці до цього також звикли. Щоправда, українці себе за коняк не вважають, але вважають за велику радість бути молодшими братами, для яких знайдеться місце на кінці лавки. І кожен з нас делікатно боїться показати, що нам це незручно... Такий безнадійно чемний народ. І видужати з цього стану можна тільки тоді, коли закладати в голову дитини, що українці мають більше минуле, ніж росіяни, які склалися як нація тільки після розпаду Золотої орди і під впливом її кадрів...»

За роки незалежності вийшли в світ сотні, а то й тисячі підручників для вищої школи, написані українською мовою, які за своїм професійним рівнем не поступаються найкращим зарубіжним взірцям. Відновлюється українська наукова і технічна термінологія через багатомовні словники, позбуваючись російськомовних сленгів. Однак підручників бракує в вищій, особливо в технічній вищій і середній технічній школах. Так, лише в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу (ІФНТУНГ) видано за минулі роки більш ніж сотня підручників, навчальних посібників, довідників українською мовою. Але тираж цих книжок малий — 200—400 екземплярів — і їх уже бракує для внутрішнього споживача. За останні роки видання цієї літератури різко пішло на спад через відсутність коштів. А час і технічний прогрес потребують оновлення навчальної літератури кожні 2—4 роки.

Можливості підготовки цієї категорії книжок не однакові в західній, центральній, східній і південній частинах України. Міністерство освіти повинно би фінансувати видання і спрямовувати частину книжок з вишів одного району України в інший.

Цікавий експеримент у 90-ті роки минулого століття й у перших 10 років нового проведений ІФНТУНГом у зросійщеному Криму. В 1994 році було створено кафедру морських нафтогазових споруд, де навчались насамперед випускники кримських шкіл. Усі випускники цієї кафедри вільно послуговувалися українською, частина з них захищала дипломні проекти англійською. В 2002 році з ініціативи тодішнього голови правління ДАТ «Чорноморнафтогазу» Ігоря Франчука в Сімферополі було створено спільний факультет морських нафтогазових технологій у складі ІФНТУНГ та Кримської академії природоохоронного та курортного будівництва,  на якому навчалися студенти з числа випускників кримських шкіл. Перші два роки вони навчалися в Сімферополі, а наступні три в Івано-Франківську. Сьогодні це може видаватися дивом, але більшість начальних дисциплін у Сімферополі викладали українською мовою, а в Івано-Франківську весь навчальний процес відбувався лише українською. За національністю студенти здебільшого були росіянами, значно менше було кримських татар і ще менше зросійщених українців. Практично всі випускники цього факультету були серед найкращих випускників ІФНТУНГу і за один-два роки роботи ставали провідними спеціалістами для роботи на морі.

Цей досвід поєднання навчання в двох вишах міг би бути прикладом для широкого наслідування і в наш час, коли своєрідний «болонський» процес був би реалізованим і у вишах України.

Преса, книжки, освіта мають бути на передньому плані державної політики в Україні.