Перші прізвища в Книгу Братерства
Відгук на статтю Миколи Сірука, Ігоря Сюндюкова, Вадима Лубчака, Анастасії Руденко «Посол Польщі Ян ПЄКЛО: «Ми розуміємо, що безпека України — це і наша безпека, як безпека Польщі — це й безпека України» («День» №33-34 від 24—25 лютого 2017 року)
Написати цей матеріал мене спонукала цікава думка нового посла Польщі в Україні Яна Пєкла, яку він висловив під час розмови з групою журналістів газети «День» (дивись № 33-34 за 24—25 лютого 2017 року). У розділі «Українцям і полякам треба пам’ятати позитивні приклади спільної боротьби» пан посол зробив акцент на пропозиції президентів Дуди та Порошенка увічнити пам’ять українців, які рятували поляків під час війни, і поляків, що рятували українців.
У нашій спільній історії таких героїчних прикладів чимало. У першому ряду тут — немеркнучий подвиг вояків 6-ої Січової стрілецької дивізії УНР Марка Безручка, які наприкінці серпня і в перших числах вересня 1920 року разом з 31-м польським полком втримали Замость і не дали змоги кіннотникам Будьонного обійти з півдня столицю молодої держави — Варшаву. А у вересні 1939 року під час гітлерівської навали українці і поляки спільно захищали Львів. Старшому поколінню також добре відомі подвиги розвідгрупи майора «Вихора» (Євгена Березняка), яка врятувала від знищення гітлерівцями Краків, та полковника Василя Скопенка — рятівника міста Сандомира. До речі, Березняку, що вирвався з лабет гітлерівців, тоді надали прихисток польські підпільники.
А скільки є фактів взаємного порятунку життів під час розбурханого ворожими силами та недалекоглядними політиками міжетнічного конфлікту 1943—1945 років. Наведу для початку лише два. Вони чітко врізалися в мою пам’ять, коли я майже 10 років поспіль готував на Волинському радіо щомісячну програму «Обабіч Бугу». Розпочну з спогадів уродженця села Несвіч Луцького району, народного депутата України попередніх скликань Ярослава Федорчука. Згодом все пережите він виклав у свій книзі «Волинянин». Наведу фрагмент. У ньому йдеться про події пізньої осені 1942 року.
«Петро (батько Ярослава) того дня обходив свої поля. Підійшов до межі найвіддаленішого лану озимих. Далі розпочиналися поля осадника Яна Білецького. Поляк запримітив сусіда і рушив від своєї хати йому назустріч.
— Добрий день, пане Петре, — привітався він чистою українською мовою.
— Доброго дня і Вам, пане Яне! Як поживаєте? Що нового?
Петро з Яном зустрічались рідко. Та, як сусіди, поважали один одного. Інколи, як водиться, купували один в одного теля чи порося. Робили взаємно дрібні послуги. Одне слово, жили в злагоді. Ян запросив свого сусіда до хати. Розпочав розмову про свої тривоги, небезпеку, що насувається на всіх хуторян: поляків і українців.
— Бачу, зростає стіна ненависті між нашими людьми. Створюються озброєні загони. Ви, Петре, порядна людина, тому скажу: наші осадники на хуторах Мар’янувці, Видумці, Марусі вже створили ніби для самооборони озброєний загін. Такий же загін створили й українці. Чекає велика біда і на вас, і на нас. Потрібно щось робити, але що — не знаю. Майже ніхто мене не слухає.
Пан Білецький замовк. Петро обдумував почуте. Мабуть, поляк має рацію. Але що вони можуть зробити? По хвилі промовив:
— Мені приємно, пане Яне, за вашу відвертість і довіру. Відповім взаємністю. Але таких, як ми з вами, дуже мало. Більше гарячих, нерозсудливих голів. Від них жди біди. Щоб хоч якось зарадити їй, давайте допомагати один одному. Тоді може і виживемо.
Розпрощались друзями. Настане важкий час, настануть смертоносні випробування, але сусіди не порушать домовленості і будуть, ризикуючи собою, допомагати один одному. Петро врятує майно і худобу Яна, Ян заховає дітей Петра під час нападу на його хутір німецько-польських карателів. Не раз сім’ї ночували одна в одної, коли загрожувала одній з них небезпека».
Другу історію мені оповів колишній однокласник, лікар Олександр Смілий. Багато років він працював і нині живе у Камені-Каширському. Але дитинство і шкільні роки пройшли в селі Доросині Рожищенського району. Отож його спогади про тривожне літо 1943 року:
«Наша хата, каже він, була на віддаленому хуторі Фішне. Крім тата, мами, дідуся у сім’ї ще нас двоє — старша сестра Марія і я, чотирирічний. Батько в 1939-му служив у польській армії. Воював з гітлерівцями біля Любліна. Згодом прийшли перші совєти. Далі нові окупанти — німецькі. Виручало своє господарство. Хоч добру частку продовольства треба було віддавати «новій владі», але залишалось дещо і собі. У воєнне трагічне літо запалали наші села і навколишні хутори, у відповідь — польські колонії. Недалеко від нас мешкав син власника млина Тадеуш Радкевич. Тато ходив до нього на розмову: «Що будемо робити, куди переселятись? — запитував».
— Для чого? — Заспокоював той. — Ми ж захищали Польщу. Тебе не зачеплять.
Та не так сталося. У серпні на обійстя батька Федона на возах увірвалась озброєна група поляків з чужої колонії. З переляку ми, малі, забилися під ліжко. Наших рідних почали виганяти на двір. І ось у цей драматичний момент до нас прибіг Тадеуш. Коли я вже був у старших класах, тато розповів, що Радкевич вступив у перепалку з ватажком озброєної банди: «Федона і його сім’ю я не дам знищити, — пригрозив. — На фронті він мене, пораненого, врятував. За непослух доповім керівнику «пляцувки». Ці слова подіяли — і банда забралася з нашого двору. Але вбили на сусідньому хуторі Мирона Стадника.
У свою чергу доросинівці згодом вступилися за Фелька Крашевського, з яким хотіли розправитися повстанці. А колишній солтис Кияжа Іван Шинкарук врятував своє село, яке поляки хотіли спалити. Авторитет його був настільки високий (він мав Подяку від президента Польщі Мосціцького), що вони не посміли вчинити розбій.
Отож варто, щоб імена Петра Федорчука і Яна Білецького, Федона Смілого, Тадеуша Радкевича та Івана Шинкарука були занесені в Книгу Братерства, або на спеціальний стенд в Історичному музеї України (на зразок вшанування в Єрусалимі праведників народів світу, які рятували євреїв в роки Холокосту).
P.S. Сподіваюсь: читачі «Дня» з інших областей ще наведуть подібні приклади жертовності і порозуміння українців та поляків. Й ідея президентів Дуди та Порошенка втілиться в конкретну справу.
