МЕНЮ

Останній бій «Улянича»

Сергій ЛАЩЕНКО
26 червня, 2019 - 16:41
або Розповідь про християнина, який намагався бути справжнім

Я не знаю, чому й цього разу колишній боєць «Айдару», корінний донеччанин Сергій Колос звернувся до мене. Адже мав неабиякий вибір. У нього непогана освіта: закінчив духовну семінарію та Вищу богословську академію. Афганське минуле... Майдан. Під час російсько-української війни воював у десантно-штурмовій бригаді. Здавалося б, такого на руках повинні носити і в кіно без кінця знімати! Але в реальному житті усе складніше. До речі, кілька років тому ми вже перетиналися з ветераном, коли у вузькому колі бійців АТО обговорювали безпрецедентний випадок, що стався на Львівщині. Сергію Уляновичу місцевий «крутелик» спалив майже добудований невеликий будиночок, оскільки ту ділянку він обіцяв комусь із «своїх». Спочатку погрожував, вимагав покинути те місце, навіть певні гроші пропонував (звісно, набагато менші, ніж коштував будинок), а потім таки спалив. І винуватців підпалу досі не знайшли. А варто було б пошукати, адже це справа всеукраїнська! Колишній воїн-афганець покинув рідний Донецьк, щоб захищати права і донецьких, і киян, і одеситів на Майдані. А потім вирушив на фронт, де воював під позивним «Улянич». Сталося так, що в боях втратив більшість побратимів. Оскільки дорога в рідний Донецьк для нього назавжди закрита, Сергій Колос хотів побудуватися поряд з тим місцем, де колись жив його загиблий на Майдані товариш. Сподівався, що родичі останнього при потребі допоможуть... Адже самому вже важко обходити себе — на війні «айдарівець» повністю втратив здоров’я.

Я тоді не витримав і сказав: «А що тут думати, «Уляничу»? Берете розкладачку, приходите в місцеву церкву і живете там, поки вдячні галицькі християни не повернуть вам втрачене житло...» Це пролунало занадто радикально і категорично, мабуть, тому Сергій Колос мене й запам’ятав. Звісно, я тоді  перебільшував і можливості церкви, і християнськість галичан, але сказав те, що першим спало на думку.

***

Після завершення Майдану автор цих рядків висловлював серед друзів думку, що українське суспільство могло б організувати своєрідне «шефство» над родинами героїв Небесної Сотні. Скажімо, виділити по чотири-п’ять шефів на кожну родину. Це міг би бути психолог, юрист, журналіст місцевої газети, підприємець, викладач якогось вишу... Щоб і розрадили, і фінансово допомогли, і запросили родичів десь виступити. Адже країна воює, і нам конче треба виховувати нових героїв! Але коли кількість жертв українсько-російської війни сягнула кількох тисяч, стало зрозуміло, що організувати подібне шефство буде непросто. Не таке вже й потужне у нас громадянське суспільство. Та й народ суттєво збіднів.

***

Як далі склалася доля «Улянича»? Оскільки вкорінитися у «національно свідомій» Галичині у нього не вийшло, довелося жити безхатьком у Києві. Їжу готував на багатті, облюбувавши собі затишне місце на Трухановому острові. За цим заняттям його не раз заставала поліція. Друзі в цей  час калатали в усі дзвони, пояснюючи, де треба, що не повинен кавалер президентської нагороди «За мужність» та генштабівської «За зразкову службу» порпатися на смітниках. І треба сказати, що доля колишнього афганця Сергія Колоса — це не той випадок, коли можна говорити лише про негатив. Були й позитивні моменти: і в госпіталі довго лікували, і гроші на житло держава виділила. Не вистачало хіба що отих самих «тимурівців», які взяли б на себе частину турбот. Адже хворій людині, яка поховала десятки своїх побратимів, дуже важко розібратися в усіх юридичних тонкощах поточних справ. Скажімо, знайшов «Улянич» варіант із купівлею житла. Людина, що назавжди покидала рідний Львів і виїздила за кордон, навіть меблі готова була залишити. І санвузол в порядку, і ремонт робити не треба. Та що там казати — подарунок долі! Але біда в тому, що держава не дає інвалідам війни «живих» грошей, лише переводить певну суму на рахунок. І дуже багато труднощів виникло саме у зв’язку з цим. Юридична тяганина і здорових людей не радує, а що вже говорити про літнього і зраненого Сергія Колоса? Не став довго чекати і нетерплячий чолов’яга, що бажав емігрувати. Зірвався той львівський варіант... Довелося зупинитися на київському: квартира у висотці, причому на двох поверхах. І все б нічого, якби не одна дрібничка: між поверхами відсутній один «проліт». Не вистачає якихось метрів 12. Ось так у столиці можна будувати, виявляється. Як вийти із ситуації? Лазити з поверху на поверх, з однієї кімнати в іншу по драбині? Так вже не та спортивна форма... Можна й розбитися. Дехто заспокоює «Улянича»: мовляв, відсутність бетонних сходів не біда. Все одно, більшість власників роблять собі дерев’яні сходи. Але це задоволення коштує майже 40 тисяч гривень. А звідки такі гроші у пенсіонера? Добре, що у квартирі є електропроводка, стоять батареї... Але ж підлогу, ванну, санвузол треба робити самому! А це ще гроші — і немалі. Непосильне завдання для бідної, хворої людини. Тому знову й знову думаю про потребу в українських «тимурівцях».

***

Довго говоримо з «Уляничем» про духовні проблеми України. Сходимося на тому, що «показуха» в церковному житті мимоволі впливає на все суспільство. Біблію читають, але по ній не живуть. Покропити щось легше, аніж виховувати християн. За тими ж давніми, перевіреними лекалами живе й суспільство. В законі одне — в житті інше. Звикли вже, і нікого це не дивує. Компенсується все імітацією та «показухою». З болем ветеран розповідав мені, як одного разу чекав 1 годину й 45 хвилин, поки медики завершать свою чергову нараду. А обговорювали вони дуже актуальну тему: як допомогти пораненим бійцям АТО. Дивно тільки, що перед тим попросили явно зацікавлену людину «зачинити двері з того боку». Засік час і чекав... А як прикро чути від деяких наших чиновників: «Ми вас туди не посилали» або: «Ви там людей убивали...» Християнин, який весь час намагався бути справжнім і ніколи не розмірковував — захищати Вітчизну чи ні, — вважає, що мірилом всього є справи, а не ритуали. «Коли ви живете з Богом, то навіщо вам посередники? Живіть по совісті і слідкуйте, щоб усі так жили. — І далі, з розпачем: — У Києві я нерідко зустрічаю донецьких суддів і прокурорів, які винні у розпалюванні війни, — каже Сергій Колос. — Вони добре бачили, до чого йде, але не реагували. А від земляків, з якими досі підтримую контакт, неодноразово чув: «Ты почему воюешь на стороне «укропов»? Тебя, что, бандеровцы в плен взяли?» Доводиться відповідати, що в полон мене не брали, а воюю за правду і за Батьківщину. А вони: «Так и мы ж за это самое воюем! Но мы хотим защитить наших детей от бандеровцев и «правосеков». Чтобы не убивали наших детей, не насиловали наших женщин...» Бачите, як їм промили мізки? І це ж тривало не день, і не два, а упродовж багатьох років. Там уже навіть малюки знають, що Моторола герой, який загинув за людей Донбасу...»

***

Промовчав, бо не знав, що відповісти «Уляничу». Лише дедалі більше переконувався в тому, що в лютому-березні 2014 року я мислив у правильному напрямі. Не всі з нас готові воювати із зброєю в руках. Не всі вміють... Але ж не підтримати у важку хвилину своїх захисників — це найбільше свинство, яке тільки може бути! Ми не виграємо цю війну, якщо не будемо дотримуватись детально прописаного кодексу честі.