Олександр Зімба: «Дуже важливою є для мене думка дітей»

Львів. Червень. Видавець Станіслав Дикий знайомить мене з вродливим, високим чоловіком (а я зупинився біля видавництва «Вісім лапок»): «Це — директор цього видавництва Олександр Зімба. А «Веселі пригоди Бровка та Мурчика» — його, Олександра Івановича, книжка. Як і інші. Думаю, вам буде про що поговорити».

Звичайно! Бачачи схвильованість пана Олександра, цікавлюсь, у чому причина. «Мені болить стан у нашій педагогіці й освіті, — говорить він, — у структурах, які опікуються нашими дітьми. Стан здоров’я дітей жахливий. Причина — школа з програмою, що стала обтяжливою. Діти до 10 вечора щодня готують уроки.

Із 11 лютого я мав 49 зустрічей із дітьми: у школах, дитячих будинках, бібліотеках — по Львівській області; у бібліотеках Тернопільської, Харківської областей, в Києві. Віднині Херсонська обласна бібліотека проводить ознайомлення з моїми книжками. А у вересні запросять мене в гості.

Щоб у дітей не зникло бажання розвиватися, їх не слід переобтяжувати різними складними, не зрозумілими для них речами. Бо відіб’єш бажання — і людина втрачена. Я знайомий з багатьма людьми у видавничій галузі. Досить часто вони пишуть не для дітей, а для власної втіхи. На зустрічах я, звичайно, не читаю книжки чи з книжок, а спілкуюся з дітьми. Кажу, що не вважаю їх дітьми, бо вони — люди, які просто поки що не дорослі, але дуже хочуть ними бути. Знаєте, діти дуже добре відчувають, якщо людина говорить одне, а робить чи має на меті — інше. Тому я вже понад 10 років не вживаю спиртного, не палю. Проводжу дні в напруженому ритмі: підйом о п’ятій, тричі на тиждень займаюся на тренажерах у спортивному залі. Внучку воджу на танці в «Горицвіт». Це дає поштовх. Тож і колектив у видавництві «Вісім лапок» вдалося створити молодіжний».

Запитую, як Олександр Зімба підійшов до творчості для дітей. «Через знайомство з Миколою Петренком. Потім Станіслав Дикий запропонував написати книжку. Я інтуїтивно почав писати для дітей. Допомагали Христина Руснак — студентка Інституту комп’ютерних технологій Львівської політехніки, художниця Каріна Чепела, яка закінчила факультет мистецтв Криворізького національного педагогічного університету. Вже написано і видано 23 книжки у віршованому варіанті й дві у прозі — про вічну боротьбу добра із злом, з елементами сучасних наукових досягнень. Написав ще дві книжки про Бровка та Мурчика, залишилося лише видати», — відповідає письменник.

Цікавлюся: «То весело жити, пане Олександре?» Відповідає: «Я роблю те, що подобається мені та, маю надію, дітям. Адже для мене є дуже важливою думка дітей. Вважаю, що слід бути доступним для критики. Щоб, як кажуть, не заносило». Розповів письменник і трохи фактів зі своєї біографії: «Народився у Слов’янську Донецької області. Коли  мені виповнилося сім років, наша сім’я переїхала в місто Чистякове цієї ж області. Навчання в школі давалося легко. Подобалися твори Майн Ріда, Герберта Веллса, Вальтера Скотта, Жуль Верна... Зі шкільних предметів захоплювався історією. В той час у школі вирувало спортивне життя. Захопився настільним тенісом, а потім, по черзі — різними видами легкої атлетики, волейболом, баскетболом, футболом. У 19 років почав відвідувати зал важкої атлетики. Дуже вдячний моєму шкільному вчителеві фізкультури, випускникові Львівського інституту фізичної культури Доновому Вікторові Івановичу, який проводив у нас тренування. А ще — колезі по штанзі Валерію Слободенякові, який скерував мене на вступ до Львівського інституту фізичної культури, на що я без вагань погодився. У 1966 році, двадцятирічним, я став студентом Львівського інфізу... Я — щаслива людина. Маю щастя — п’ятеро внуків. Своє життя я розділяю умовно на дві частини. До 20 років — я на Донбасі, після двадцяти — у Львові. Двадцять три роки свого життя (від 20 до 43 років) я перебував у професійному спорті. Серед моїх вихованців — майстри спорту, чемпіони України, СРСР, Європи та світу. До кінця свого життя буду пам’ятати президента футбольного клубу «Карпати» Юліана Кордіяка, людину слова. А далі, щоб багато чого із своєї діяльності не перелічувати, скажу так: у різних містах Союзу працював на різних роботах. Життя випробовувало на стійкість».

Не можу не запитати: «А як ви все ж таки прийшли до віршів?» «Знаєте, щоб усе на світі знати, треба вміти що? Читати. Читав, читав... А потім мої перші спроби винести свою думку на папір і опублікувати у книжковому форматі відбулися три роки тому. Я почав записувати вірші, які переробляв один за одним у процесі спілкування зі своїми онучатами (три, чотири, шість рочків). Результат — «Я навчилася читати», моя книжка, можна сказати — родинно-особиста. Отже, перший крок зроблено: мені якраз виповнилося 67 років. Попереду цікаве життя...» — завершує Олександр Зімба.