МЕНЮ

Непроминальна імперськість

Сергій ЛАЩЕНКО
24 липня, 2020 - 12:54
Про спільне між окупацією Росією Галичини в 1914 році та Донбасу й Криму в 2014-му

Згадуючи напад гітлерівської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року, ми якось оминули ще одну важливу дату: 22 червня виповнилося рівно 105 років з дня звільнення Львова від російських царських військ. Це сталося у 1915 році. Ця подія є важливою для усвідомлення незаперечного факту: Російська імперія абсолютно не змінюється за свою суттю. Те, що відбувалося в 1914—1915 роках в Галичині, а потім, рівно через сто років, повторилося на Донбасі. Книга «Московська окупація Галичини 1914—1917 р.р. у спогадах сучасників» (Львів 2018, видавництво «Апріорі») оприлюднює багато фактів.

Тоді антиавстрійська та антиукраїнська пропаганда починалася такими відозвами: «Многострадальный Русский Народ Галицкой земли! Братья и сестры! Шестьсот лет страдала наша Галицкая Русь в чужом ярме. Шестьсот лет лились горячие слезы сынов Галичины...» — і все в такому ж дусі. Окупанти детально розписували навіть конкретні дії галичан: «Встречай православное русское воинство, которое несет тебе не только простор земли и хлеб для утоления голода телесного, но и незапятнанное имя Руси...» Ну-ну. Населення Криму також постійно підгодовували подібною пропагандою. Мовляв, страждають нещасні кримчани під нестерпним ігом України. Тому мешканці півострова зустрічали кремлівське воїнство, замасковане під «зелених чоловічків», дуже прихильно. Тітушок у вигляді «самооборон» організувати було нескладно. Як у Криму, так і на Донбасі. Той теж, як відомо, годував усю Україну. Вторгнення, зазвичай, готується не один рік. І тепер, і тоді. Газета «Свобода» від 22 січня 1914 року писала:

«РОСІЙСЬКА РУКА КЕРМУЄ В ГАЛИЧИНІ АРМІЄЮ ШПІОНІВ»

Вязниці в Галичині вже переповнені російськими шпигунами, щодень вичитуємо про арештування нових шпигунів. Росія так непохитно стремить до своєї ціли, що на місце кожного арештованого шпигуна чи агента присилає десятьох нових...»

І з тітушками на Галичині сто троків тому було не складно: «все знайдуться темні селяни, які згодяться за зарплату проїхатися до Львова і грати ролю «угнетенних росіян...»

ТОДІ АВСТРІЯ, ТЕПЕР «ПІНДОСИ» І НАТО

Тепер ми говоримо про деструктивну роботу проросійських телеканалів. Тоді ж патріоти скаржилися:

«Видавані за рублі кацапські газети викликують ненависть до Австрії, а захвалюють Росію, опоганюючи рівночасно на велику втіху поляків культурну роботу українців...»

«Кацапами» на початку минулого століття галичани називали місцевих москвофілів. Реакція патріотів на дії зрадників була практично такою ж, як і тепер стосовно сепаратистів Одеси й Харкова:

«Нарешті й у нас вичерпується терпеливість, і ми мусимо нашим зрадникам в Галичині і на Буковині зробити життя таким приємним, як наші браття мають в Росії під царською нагайкою!»

Не так одностайно, але й тепер почуєш: якщо в Криму і на Донбасі в українських патріотів відібрали житло та виперли останніх на підконтрольні території без будь-якої компенсації, то й Одесу, Миколаїв, Харків сепари повинні покинути і переселитися на територію «русского мира». Вільна Лугандонія з нетерпінням чекає прибуття «своїх»!

«ОТЖАТІЯ» В 1915-му ТА ІНШІ ПРИВОДИ ДЛЯ РОЗЧАРУВАННЯ

Процедура пограбування населення в Галичині сто років тому була шаблонною:

«Про кожного жида і мазепинця питав чиновник: «Кілько може дати?». Довірена особа означувала відповідну квоту, чиновник втягав на нотатки і від того не було жадної апеляції. Опірних посто били нагайками або визначали за «політично неблагонадьожних» і цілком легально висилали на Сибір...»

Ми знаємо: з Донбасу в Росію вивозили устаткування шахт і заводів. А тоді в Галичині було подібне:

«Починали від ревізії домів за оружжям... Коли власник полишив був які несогірші меблі, то їх старанно опаковували і вивозили для більшої безпеки вглиб Росії. Те саме було з кухонним начинням та іншими пожиточними речами, яких свята Росія не відчуває потреби фабрикувати...» Наживалися при цьому і місцеві колаборанти. Освічені галичани усвідомлювали, що й самій Росії подібна практика не гарантує прогресу: «Легіони таких п’явок ссали нашу кривавицю більше, як рік, та від того таки російська держава не збагатіла...»

Розчарування українців Австро-Угорської імперії в діях Росії було неминучим:

«Колись затяті лемки доводили, що «правдива руська мова» се російська. Аж коли змушені були шість місяців розмовляти з правдивими москалями, то скаржаться тепер, що скоріше з американцем домовляться, ніж з «гадом-москалем»...

Росія не змінює свого ставлення до зрадників. Автори наводять висловлювання тогочасних російських царських офіцерів:

«Ми тепер в воєнний час терпимо, бо їх (москвофілів — С.Л.) ще нам треба, а опісля зробимо з ними лад. Бо хто зрадив за рублі, той зрадить опісля за корони й за марки...»

Так і тепер багато зрадників України вимушені були покинути Крим та нести службу на північних морях. В кращому випадку — на Каспії.

Варто б не в міру «зачарованим на Схід» громадянам України ознайомитися з книгою, яка детально розповідає про окупацію Галичини в 1914—1915 роках.