Не боятися мов

Про тенденції, які допомогли б укріпити нашу незалежність

Поштовхом для написання статті виявилась інформація, довідався від знайомого естонця. На початку серпня в молодіжному центрі Сілламяе відбулася зустріч місцевих школярів з юнаками й дівчатами із родин біженців. Найбільшим відкриттям виявилось те, що молодь із Сирії, Лівану, Туреччини, Шрі-Ланки розмовляють естонською краще, аніж місцеві росіяни. Хоча останні багато років вивчають мову в школі, а біженці — лише кілька місяців. Отже, програма Saame tuttavaks! («Давайте знайомитися!») працює ефективно. Свого часу (СРСР тоді здавався стійким і непорушним) автор цих рядків, замість опановувати престижну англійську, докладав чимало зусиль для вивчення білоруської, литовської, латиської, естонської, грузинської мов... Вважав так: знавці англійської знайдуться і без мене, а от мови сусідів по соціалістичному бараку українцям знати вкрай необхідно. Бо імперія або розвалиться, або ж вимушена буде суттєво демократизуватися. А збереження мов народів, які населяють країну, — це чи не найважливіший показник рівня демократизації.

КРЕАТИВНІ ЕСТОНЦІ

Естонці «інтегрують» біженців творчо і з любов’ю. Провели вже понад 45 подібних зустрічей у маленьких містах по всій республіці. Їхня мета — познайомити мешканців естонської глибинки з тими, хто отримав притулок в Естонії. На зустрічах присутніх пригощають арабськими пиріжками та солодощами. Це така своєрідна реклама, щоб допомогти біженцям реалізувати свої бізнес-ідеї. А шанобливе ставлення приїжджих до естонської мови є неабияким стимулом для представників титульної нації.

Чому я почав з естонських реалій? Бо це дуже промовистий приклад. Якщо вже сирійці та шрі-ланкійці опановують непросту угро-фінську мову, то вивчити українську мешканцям Одеси чи Харкова було б зовсім нескладно. Але ж ми вже три десятиліття тупцяємо на місці... Чому? Бо мотивація недостатня. Українська мова лише тоді наступатиме, коли міститиме в собі заряд демократизму, толерантності й поваги. Лише тоді вона зможе «потягатися» з російською. А інакше залишатиметься переважно мовою провінції, в ліпшому разі — мовою заходу і центру.

БУДЬ-ЯКЕ ДОБРО МАЄ БУТИ ОЦІНЕНЕ

У вересні минулого року в Іжевську здійснив самоспалення науковець із Удмуртії Альберт Разін. Це був своєрідний протест проти... системного лінгвоциду в Росії. А чому б нашим просвітянам чи просто активістам мовного відродження не взяти за моду носити при собі медальйон чи, скажімо, портмоне з портретом великого Удмурта? Ніби й не наш боєць... Але ж наскільки його мужній вчинок полегшує боротьбу з російськими шовіністами в містах південного сходу! Там багато балачок про «утиски» російської, але ж ніхто не ризикне вчинити так, як Альберт Разін. Бо й потреби немає. Навпаки: є величезні регіони, де в ролі Попелюшки саме українська. Донести цю прописну істину до відома опонентів не так уже й просто. Вони ж бо чують лише самих себе. А от коли про чорні справи Росії знатимуть більше, а за Україною закріпиться статус захисниці пригноблених народів, тоді й державну мову захищати буде легше.

ПРО ВЕЛИКУ РОЛЬ ОДИНИЦЬ І «НАШУ» КРИМСЬКОТАТАРСЬКУ

Якось на Рахівщині я познайомився з угорцем Мерклом Бийлом. Він гуртує місцевих козаків, а раніше, кажуть, збирав гуцульський фольклор, навіть дещо видавав. Ще можна згадати викладачку угорського інституту в Берегові Єлизавету Барань-Комарі. Вона — автор близько 40 наукових статей на тему розвитку сучасної української мови, мовних контактів. Дуже любить українську і популяризує її серед угорців. Україні тепер дуже непросто з Будапештом, тому такий яскравий позитив навіть з боку «одиниць» тим більше на часі й тим більшу цінність має. Коли я був у єдиному на всю Одещину албанському селі Каракурт, то лідер місцевої албанської громади Родіон Пандарь розмовляв зі мною українською. Ще на початку 1990-х років він побував на Прикарпатті, мабуть, отримав там певну мовну практику. Валерій Пейков із Ізмаїла українською володіє на дуже пристойному рівні. Колись, як албанець, він побував у ролі миротворця в Косово. Мабуть, там трохи підучив українську, бо у школі ж не вчили... Не вчила і Лілія Фоміна, котра теж родом із Каракурта. Зате потім, у зрілому віці, настільки полюбила українську, що стала кандидатом філологічних наук. Така ось українська албанка... Ще й болгарською володіє (як і Валерій Пейков, до речі). Ці люди цінні тим, що руйнують усталені стереотипи щодо «важкості» мов. Лише жменька інтелігенції, а державникам уже є на кого спертися! Хай би й українці Буджака долучалися до вивчення албанської. Бо останнім часом число мовців у Каракурті через низку причин дещо скорочується. Якби албанською зацікавилися молоді ентузіасти із Одеси, Чернігова або Дрогобича, то це було б на користь як албанській культурі, так і всій нашій Україні. І ще один суттєвий момент. Японець Хірано Такаші, який чудово володіє українською, через газету «День» (№ 42—43 від 6—7 березня ц. р.) звертається до українців: «Я позиціоную себе україністом, тому дуже цікавлюся позицією кримських татар, які з першого дня окупації гуртом протистояли анексії Криму. Вважаю логічним і те, що сам почав вивчати кримськотатарську. Кримськотатарська мова дуже гарна! Раджу всім українцям хоч трохи познайомитися з нею...»

Можу лише підписатися під цими словами мудрого японця. Крим — наш, і мова цієї землі — теж наша! Тим паче, що у нас апріорі не має бути страху перед мовами.