Навіть двоє можуть багато

Двоє — це ніби небагато. Але не слід применшувати можливості двох ситуативних українських однодумців. Після весняного донецького «десанту» на Прикарпаття вже дає свої плоди нова акція по зближенню молоді Галичини і Донбасу. Авторами ідеї стали біженка з Антрацита Ольга Золотарьова, яка тепер мешкає в Коломиї, та маріупольська активістка Оксана Стоміна.

«Ми переоцінюємо цінності, ми ставимо питання і маємо право на відповіді. Нам є що сказати і є про що запитати себе і Бога, друзів і недругів, близьких і далеких для нас людей. Втілити емоції в слова, вихлюпнути їх на папір, поставити запитання, що накопичилися за три останні роки, а головне, зробити крок назустріч одне одному — ось сенс нового соціального і літературного проекту «Листи з Заходу. Листи зі Сходу», — так пояснюють волонтерки сенс задуманої патріотичної акції.

Їх лише двоє, але ж як працюють, який матеріал зібрали!

***

Відгукнулися різні люди — як донецькі, так і корінні прикарпатці. А також ті вихідці з Луганщини і Донеччини, які опинилися в Коломиї. Хтось підписався власним прізвищем, хтось псевдонімом. Адже обережність на сході досі не зайва. Хтось пише роздратовано, а хтось підійшов до написання листа по-філософськи. Ірина Костюк, звертаючись до самого Путіна, запитує: «Ти визнаєш, що зруйнував мою сім’ю, підло повівся з моїми почуттями? Нас у місті було багато — тих, хто вголос висловлював свою думку, але згодом наше коло звузилося до одиниць... По нашій землі проїхали ворожі танки, спочатку вночі, а потім і серед білого дня. Почали снувати машини з вантажем «200», і тоді стало ясно — це війна. Дочка просила і плакала: «мамочко, я хочу жити...». Ти від своїх дітей колись чув такі слова? Страх за життя примусив нас тікати. Ми їхали через блокпости сепаратистів і бачили їхні п’яні й злі пики. Саме з твоєї хіті сатанинської увесь цей непотріб опинився в центрі мого міста. Це ти так прийшов мене захищати?»

Листи інших людей цінні тим, що не позбавлені гумору, і у них зафіксовано багато цікавих деталей. Валентина Ростова описала лише маленький епізод війни, але він дуже важливий:  «...чекаємо, поки підійде наша черга показувати документи. І раптом молодий хлопець у військовій формі, який їх перевіряє, світлішає на обличчі: «Ну, треба ж... А це хто такий гарний?» Це наш пес Річард тягнеться до нього через відкрите скло машини — поцілуватися... Він від природи дуже чарівний і любить усіх на світі. «Так ти Річард? — весело перепитує солдат. — А я Іван!» І тут до нашої машині поспішає інший перевіряючий з автоматом напереваги: «Стійте, стійте, і я подивитися хочу!» І теж радісно цілується з нашим Річардом... На землі цих хлопців мир. Їхні домашні не ховаються під час обстрілів у підвалах. Але вони прийшли туди, де йде війна. Прийшли сюди, щоб захистити мир. Спасибі вам, хлопчики...»

А ось щира сповідь Діани Веллс: «У момент загальної паніки, в серпні 2014 року, в соцмережах з’явилася пропозиція зібратися на мітинг. У мене виникло відчуття, що це найважливіше, що я можу зробити на даний момент. Там зібралися люди, які не могли мовчати, які хотіли висловити свою громадянську позицію. Ми співали державний гімн, що заблищав тепер особливими фарбами. Слова, що в мирний час віддають песимізмом, в неспокійний період вселяли надію — адже ми живі, а з нами і слава, і воля... Натхнення від єдиного пориву, почуття глибокої спільності і спорідненості, усвідомлення себе частиною нації! Ми прийшли на площу заявити про свою рішучість боротися за себе і за свою країну. Може, саме тоді Маріуполь перестав бути безликим містом біля моря і знайшов свою індивідуальність?»

***

А хіба можна без хвилювання читати рядки Юлії Стоміної: «2014 рік навчив мене нічого не планувати, здригатися від будь-якого звуку, починати день з новин. 2014 рік позбавив мене частини старих друзів, але дав нових, обдарував однодумцями. А ще він подарував мені дуже близьку людину — мою свекруху. Майже через двадцять років з дня знайомства нас зблизила, зв’язала ця війна. Ми опинилися на одній хвилі, по одну сторону барикад, з загальними страхами і загальними надіями. Саме тоді я полюбила маму мого чоловіка. Стареньку, що збирає закатки хлопцям-захисникам. Людину, яка пережила Другу світову в дитинстві і зіткнулася з «братньою любов’ю» в старості... Її натруджені руки. Її порізане зморшками обличчя. Її турботу. Її тепло. Її любов до України. Я вбирала в себе її знання і її досвід. Ми були з нею заодно, і всі минулі, мирні розбіжності вже не мали значення ... На жаль, мама чоловіка стала однією з тисяч українців, які так і не дізналися, чим закінчиться ця війна ...» Юлія закінчує свого листа українською:

«Чуєш, мамо? Я впевнена, ти чуєш мої думки! Час від часу я розмовляю з тобою подумки... Я переповідаю тобі новини та ділюся з тобою успіхами твоїх онуків. Я вірю, що одного дня, зовсім скоро, я розкажу тобі про нашу перемогу. Вдивляючись у безкрає море, прислухаючись до мелодії хвиль, я розповім тобі про мир. Про розквіт України. Та обов’язково, про мої плани на майбутнє...»

***

Листи друкуватимуть газети Прикарпаття і Донбасу. Отже, маленький патріотичний маріупольський «десант» в Коломию, що відбувся в середині квітня, має непогане продовження. Зверніть увагу: біля «витоків» акції (можливо, колись вона стане всеукраїнською) лише двоє людей... Тож щиро подякуймо всім, хто на фронті і в тилу сприяє народженню нової української нації.