МЕНЮ

Наша пам’ять про Волинську трагедію

Василь ФЕДЧУК, краєзнавець, член НСЖУ, Луцьк
25 липня, 2019 - 20:10
Дослідники повинні вибити в упереджених політиків ґрунт для маніпуляцій...

В історичному календарі Поліського краю є події, пов’язані з трагічним липнем 1943 року, коли тут розгорілося міжнаціональне протистояння між українцями і поляками. Як стверджують дослідники, це була акція загонів УПА у відповідь на злочини польських осадників та їхніх озброєних груп, вчинені в березні-червні того ж року в низці волинських сіл та хуторів. Отож запалахкотіли і польські колонії, полилася кров винних і невинних жертв. Почалися з обох сторін самовільні безчинні дії. Марною виявилася і спроба їх припинити. Бо це аж ніяк не влаштовувало третю сторону — німецьких окупантів і червоних партизанів.

...З плином літ не варто ятрити рани в пам’яті старшого покоління, а тим паче — розбурхувати неприязнь у молоді, якій будувати спільне європейське майбутнє. Однак історична наука має написати правду про ці гіркі події. Дослідники повинні вибити в упереджених політиків ґрунт для маніпуляцій числом жертв і дійти компромісу щодо втрат з обох сторін на основі архівних документів, об’єктивних даних, встановлених фактів і свідчень мешканців населених пунктів, які зачепила трагедія. У цьому плані за незалежної України велику роботу в селах Прибужжя здійснили краєзнавець Ярослав Царук з Володимира-Волинського та уродженець Любомльського району, дослідник історії УПА, українсько-польських відносин на Волині в 1939—1945 рр., журналіст Іван Ольховський. За масштабом досліджень своїх колег перевершив лучанин, кандидат історичних наук Іван Пущук. За 23 роки він обійшов 2342 села нашої області, сусідньої Рівненщини і 3-х районів Тернопільщини та опитав і записав на диктофон спогади понад семи тисяч жителів. (До осені 1939-го ці терени належали до Волинського воєводства Другої Речі Посполитої й саме тут в 1943—1944 рр. відбулися трагічні події).

Багаторічна праця Івана Антоновича за фінансової підтримки Рівненської обласної ради торік була втілена у фундаментальну книгу свідчень «Волиняни про «Волинь-43». Про неї «День» писав у №46-47 за 15.03.2018 року. У ній 1060 сторінок. На жаль, книга вийшла скромним тиражем і, звісно, потрапила переважно в міські та районні бібліотеки своєї області, книгозбірень вишів та до рук фахівців Рівного. Іван Пущук проявив наполегливість і домігся, щоб його праця дійшла й до зацікавлених у цій темі волинян. У виділенні коштів на друк посприяв перший заступник голови облради Олександр Пирожик.

Директор видавництва «Волиньполіграф» Жанна Гадяк повідомила, що значно доповнене, друге видання книги Івана Антоновича «Волиняни про «Волинь-43» побачить світ уже наприкінці липня. З її дозволу я ознайомився з першими примірниками. Зважаючи на чималий обсяг, вони сформовані в бокси з двох книжок. Для читачів «Дня» хочу закцентувати, що історик дослідив не лише витоки і перебіг міжетнічного протистояння, а й доказово спростував перебільшене в рази число жертв, наведених у книзі польських авторів Єви та Владислава Семашків «Людобуйство».

Порадувало, що волинський історик навів чимало прикладів благородних вчинків, коли українці рятували поляків, а поляки — українців. Ці свідчення, гадаю, увійдуть у Книгу Братерства, яку ваша газета на пропозицію колишнього посла Польщі в Україні Яна Пєкла почала писати на своїх сторінках ще у 2017 р. в №№78-79, 93-94, 227-228. Сьогодні я наведу ще три свідчення про це.

Спогад Галини Півнюк із Турійського району.

«Я народилася в селі Ловище і досі тут живу. Мій тато, Мигдаль Семен Васильович, і наша сім’я дуже добре жили з сусідами-поляками, яких було більше третини в селі. Завжди вони кликали тата на Вілію в гості. У сусідки кравчині Броні була дочка Льодзя і син Фредек. Мій брат Павло і сестра Лєна були з ними одного року. Разом гралися. Того серпневого дня до нас прибігла схвильована пані Броня разом з дітьми. З нею ще була полька Янка з дочкою. Вони стали просити маму, щоб десь сховала дітей. Бо невідома група озброєних людей напала на село. Мама зібрала нас, своїх дітей — нас було шестеро. Поставила кошик, відра під грушею. А Фредека і Льодзю послала наверх трясти грушки. Наказала їм нічого не говорити, щоб не видали себе. Так от вони трясли, а ми збирали. І тут бачимо, що до хати під’їхали троє озброєних вершників. А тоді — до нас. Один з них підняв гвинтівку і каже: «От де малі поляки ховаються. Зараз полетять, як ті грушки». А другий вдарив по гвинтівці: «Не зачіпай. То українська сім’я. Багатодітна. Я її добре знаю». Так тоді щасливо минулося. А 12-річна донька Янки заховалася за нашою клунею в кукурудзі. Ночували ці польські діти в нас ще однієї тривожної ночі. Таке не забувається...»

Наведу ще запис спогадів жительки села Кременець Рожищенського району Марії Федорівни Сич.

«Ми багато років жили з польськими сусідами мирно. Ніколи не було суперечок. Аж поки німці не наробили колотнечі. Коли українські поліцаї в березні 1943 року пішли зі зброєю в ліси — в УПА — на їхнє місце набрали поляків. Дозволили їм утискувати українців, знущатися. У 1943 році в Кременці утворилася польська пляцувка (осада). Сюди прибули польські сім’ї з навколишніх сіл і колоній. У нашій стодолі перебувало аж 11 сімей. Озброївшись, чоловіки вирушали за харчами в українські села. Там забирали в жителів одежу, взуття, свині, худобу. Палили хати, вбивали беззахисних. В одну з таких поїздок повстанці влаштували на них засідку і в перестрілці вбили їхнього головного начальника. На другий день після похорон приїжджі поляки вирішили помститися — вибити всіх українців у Кременці. Але наші місцеві поляки стали проти, не дали вчинити цю розправу».

Третю історію Іван Пущук записав у селі Городок Маневицького району. Свідчення йому дав житель Микола Микитович Мишковець, 1929 року народження.

«У цьому селі я жив і у війну. Переважаючим населенням у нас були українці. Мешкали також 15 сімей євреїв, у 1942 році гітлерівці вивезли їх у Маневичі в гетто, де в серпні розстріляли. Поляків у Городку було 5 сімей. З них 2 — українсько-польськими. Це вчителів Едварда Петляжа і пані Шевчук (у неї чоловік був українцем). Вони залишалися в селі і за радянської влади, продовжували навчати дітей. У 43-му році, коли розпочалися протистояння, вони перебралися в селище Маневичі. У в нашому Городку залишилася одна польська сім’я Ігнація Вовчика. На неї хтось зробив наклеп і повстанці прийшли, щоб розправитись з ними. Це побачив священик — українець Білоцерківський, що жив по сусідству. Він переконав їх залишити сім’ю в спокої, бо вони нікому ніякого зла не зробили. Ігнація відпустили. Вовчики залишилися в селі. Не виїхали в Польщу й після війни. Їхні нащадки живуть тут. Уже третє покоління».

* * *

Історик Пущук планує усі диктофонні та магнітофонні записи свідчень-спогадів передати на постійне зберігання у фонди Волинських обласного державного архіву та краєзнавчого музею. Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович під час спілкування з дослідником теж виявив зацікавленість у цих матеріалах державної ваги, які потрібні не лише нащадкам, а й всьому нашому загалу.

— Вдячний Всевишньому, що дозволив мені при здоров’ї завершити головну справу мого життя, — поділився радістю Іван Антонович.

Коли цей матеріал вже було завершено, я дізнався зі свіжої публікації у польсько-українському двотижневику «Волинській монітор», що президент Польщі Анджей Дуда 19 червня ц.р. на урочистостях у Великому театрі Варшави за поданням Інституту Пілецького вручив 14 громадянам з різних країн, в тому числі 73-річній волинянці — жительці села Сокіл Любомльського району Олександрі Васейко медаль «Virtus et Fraternitas» («Чеснота і братерство»), як «вираз вдячності Польської держави особам, які під час війни і тоталітарних режимів допомагали їхнім співвітчизникам, часто навіть рятуючи їхнє життя».

У роки лихоліття саме батько пані Олександри Каленик Лукашко деякий час переховував подружжя Яни і Маріанни Погожелець із села Воля Островецька. Їхня донька в 2007 році і допомогла археологічній пошуковій групі з Польщі встановити місце поховань жителів цього населеного пункту.