МЕНЮ

«Ми забуваємо, що таке патріотизм»

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
27 лютого, 2020 - 16:37
Волиняни — про лицемірство, мораль і маніпуляції

Андрій ГНАТЮК, журналіст (Луцьк):

— Не засмутило, а засмучує й досі, що за шість років війни в Україні багато людей так і не збагнули, наскільки важлива державність; а ті, хто оберігає спокій, не пустивши ворога в глиб країни, стали винними в багатьох її проблемах; що героїзм справжніх захисників не оцінений належно, а селфі-військові вирвали у держави купу привілеїв; що серед волонтерів виявилося багато з префіксом псевдо-. Гнітить поява нових псевдопрофесій: активіст, небайдужий тощо, які реалізовують себе тоді, коли в суспільстві хаос. І тільки й чекають заворушень, смути, аби вийти і ще більше збурити людей.

Знищена наша професія — журналістика. Журналістами себе називають ті, хто й уявлення не має про її завдання. Вилити бруд, оббрехати — це треш. А як потім людині довести свою правоту?! Це вже нікому не цікаво! На людині поставили брехливе тавро, морально розтоптали — і пішли далі, бо ж, мовляв, нічого не сталося. Інформацію не перевіряють, балансу думок немає. Дехто ніяк не може намазати мову на хліб, але купує той хліб і маже на нього те, чим заплатили замовники словоблуддя. Та мова, яку не можуть намазати на хліб, стає знаряддям для невиправданих атак, тонких маніпуляцій і водночас знаряддям заробітку. І така собі баба в селі, яка копає картоплю, подивиться і вжахнеться від почутого, бо подумає, що все те, що кажуть у телевізорі, — правда. Їй нема коли аналізувати, бо має велике поле, яке треба засіяти, доглянути, вимолити в Бога погоди й хорошого врожаю. Вона хоче думати, що в телевізорі й у газеті так само чесно й віддано працюють, як вона на полі. Однак баба не може продати достойно те, що виростила, а ефіри та площі для брехні продають за шаленими цінами, які та ж баба навіть уявити не може. Не ринок — справжній базар!

Нас позбавили інформації про життя України, про досягнення, про людей, які тут, в Україні, працюють за мізер і творять дива. Вони не виїхали, не залишили свій народ, а з усіма зрушують ту важкелезну машину на ім’я УКРАЇНА. Ми збираємо гроші людям на лікування за кордоном, але багато чим можемо допомогти в Україні. І методики, і практики, якими володіють наші лікарі, — унікальні. Але для ЗМІ це нецікаво.

Андрій ЛИНДЮК, кандидат економічних наук, доцент, ексголова Маневицької РДА:

— Свого часу, коли ми подавали заявку від нашого району на участь у конкурсі проєктів Європейського Союзу за програмою транскордонного співробітництва «Польща — Білорусь — Україна 2014—2020», то не дуже вірилося в реальність перемоги, адже конкуренція була великою. Проте конкурсний відбір ми пройшли успішно, і в другій половині 2019 року вже прокладено майже 16 км якісного асфальтового покриття, а на сьогодні йдуть до завершення всі інші роботи. Дуже приємно, коли те, про що ще п’ять років тому могли лише мріяти жителі декількох сільських рад, стало реальністю.

Спостереження за тим, що зараз діється в нашій країні та суспільстві загалом, на жаль, викликає більше смутку і розчарувань. Чомусь люди стали якісь злі, заздрісні, недобрі одне до одного. Ми забули, що таке гідність. Хоча ще шість років тому більшість українців готові були за свою гідність та європейський вибір України їхати на Київ. Ми забуваємо, що таке патріотизм. А ще п’ять років тому обстоювання Незалежності України у війні з Росією об’єднало усіх. У мене враження, що коли нічого не буде змінюватись, то згодом українці готові будуть проміняти власну свободу і самостійність України на певні блага та можливість дивитися розважальні передачі по телебаченню. Ось це найбільше засмучує. Але я вірю, що в якийсь момент у більшості українців пробудиться історична пам’ять і все в нашій країні зміниться на краще!

Віктор СМОЛЯРЧУК, голова обласного фонду підтримки індивідуального житлового будівництва на селі:

— Лицемірство громадян при олігархічному капіталізмі. Це, на мою думку, та стадія розвитку, яку зараз переживає Україна, та її характеристика. Причому олігархи — це не лише десяток найбагатших людей країни, а сотні тисяч, які створили свої закриті міні-мафії... Ми дружньо засуджуємо маршрутника, який відмовився відмінити трансляцію російськомовного серіалу на вимогу волонтерок, але замовчуємо, що в АТО чи не більшість є російськомовними, й не ображаємось, коли раптом облдержадміністрація в найбільш україномовному місті враз перейшла на російську. Причому наші ж місцеві помічники й помічниці враз теж почали зі своїми шефами спілкуватися так само... Не здивуюсь, коли в штаті ОДА з’явиться посада перекладача. Це не жарт, саме так було у 2012—2013 роках в українському Криму в держустановах... Ми героїзуємо атовців, які загинули, і забуваємо про щоденні проблеми тих, хто вижив у тому пеклі... Ми патякаємо про гендерну рівність, але нічого не робимо проти припинення домашнього насилля... Бо ми лицеміри в постколоніальній країні.

Є в Луцьку така установа на проспекті Перемоги, в приміщенні якої можна знімати фільми про побут 1970-х — обласний центр соціально-психологічної допомоги. Колись вони займали добротне приміщення на Декабристів, яке відчужив один із покійних уже очільників міста, якому співаємо дифірамби, але я не про це. Декілька реальних історій тимчасових мешканців із установи. Молода сім’я: дружина із Ковеля, мала двох малолітніх дітей, з чоловіком розлучилась, поїхала волонтером в АТО, познайомилася з бійцем із Чернівців, побралися, народилося в них маленьке. Хотіли земельну ділянку в Чернівцях для будівництва — кажуть, немає, в Ковелі пішли до міського голови — немає, в Луцьку — немає прописки. Жити немає де. Мама з двома дітками із Рожищенського району — жертви насильства в сім’ї, яких чоловік вигнав з дому... Жив ще старший чоловік, який квартиру переписав дітям, він нещодавно помер. Син, полковник української армії, відмовився й поховати батька. Добре, що є такий центр, який утримується за кошти обласного бюджету, бо це чи не останній щабель десятків людей до жебрацтва... Погано, що місцеві князьки, відчувши солодкий смак децентралізації, забувають про знедолених, вважають, що ними має займатися якась ефемерна держава... То яку державу і для кого ми будуємо?