«Ми випадково натрапили на луганських підпільників...»

Ольга вже не повернеться на територію так званої ЛНР. Вона продала свій добротний будинок у Луганську і купила маленьку однокімнатну квартиру в одному із західноукраїнських містечок. Водночас вона вірить, що рано чи пізно окуповані території повернуться до складу України. Навіть жодного сумніву в цьому не має. Просто не хоче втрачати решту життя на животіння в умовах «русского мира». Розповідає цікаві моменти з життя проукраїнських луганчан. Не героїв, ні — але тих, хто справді сумує за Україною. Перебуванням на території материкової України колишня луганчанка насолоджується повною мірою. І охоче відповідає на запитання щодо умов життя на окупованій території Луганської області.

* * *

«На день українського прапора ми співали українські пісні. Повісили маленький синьо-жовтий прапор, який я на собі перевезла з української території. Було нас, співаючих, людей вісім. Через деякий час і міліціонер постукав, бо почув українські пісні. Одна з сусідок не розгубилася: «Так ты вроде не совсем наш?» Міліціонер ніяково відповів: «Так работать же где-то надо...» — «Сто грамм выпьешь?» — «Не откажусь...» Посидів, послухав нас і пішов. Нікого з нас потім нікуди не викликали, отже, не «здав» земляк, виявився людиною...»

* * *

Інший випадок стався взимку 2017 року. Хлопчик років 12, заходячи в луганську маршрутку, сказав: «Слава Украине!» Всі затихли, зіщулилися, переглянулися... Дехто приязно глянув на юного порушника спокою і щось тихо прошепотів у відповідь. В будь-якому разі, ніхто не засудив такий божевільний вчинок. Відчувши відносно прихильну реакцію пасажирів, підліток років 13, який уже сидів у салоні, відповів ровеснику голосно і чітко: «Героям слава!». Таке нечуване в окупованому Луганську зухвальство підліткам зійшло з рук. Мабуть, тому, що розчарованих у «республіці» стає дедалі більше... Ольга каже, що молодь 17—18 років переважно проукраїнська. Всі, починаючи з 16 років, їдуть за українським паспортом на вільну територію. В основному молодь не хоче брати паспорти самопроголошених ЛНР/ДНР.

* * *

Дехто з луганчан скаржиться, що «укропи» заблокували їм пенсії. Не всім, звичайно, а тим, хто потрапив до списку «Миротворця». Траплялося, що сепари погрожували проукраїнським луганчанам, обіцяли відправити «на підвал», а ті стихійно згуртувалися і... вирішили повідомляти куди слід. Таких випадків уже досить багато. Сепаратисти стали обережнішими у висловлюваннях. І взагалі, в 2017 році на окупованих територіях вже немає того ентузіазму, який спостерігався три роки тому.

* * *

Якось Ольга говорила із знайомим священиком (УПЦ МП), з яким не контактувала після похорону чоловіка. Він запитав: «Чому не ходите до церкви?» Луганчанка відповіла: «Не ходжу тому, що ви Кирила згадуєте у своїх проповідях. Він росіянин із Москви, а я українка». «Я його завжди згадував, але ж ви ходили раніше?» — вперто допитував священик. «Так, але раніше не було війни!» — відповіла смілива жінка.

Побачивши німе запитання в моєму погляді, Ольга відповіла: «Людям набридло боятися. І нас таких, принципових, у Луганську десь 20%. А може, й кожен четвертий... Щоправда, у кожного свої обставини. Я теж ставала обережнішою, коли у мене гостювала донька. А коли вона покидала територію «республіки», то я знову розправляла крила. За потреби могла б і озброїтися, автомат Калашникова купити — в Луганську це зовсім не проблема, якщо в кишені є гроші. Але я вже вирішила, що переїду на вільну територію, тому й не купила...»

* * *

Запитую про так званих ополченців. Звичайно, пересічна жителька «ЛНР» не володіє офіційною статистикою. І все ж інформація Ольги варта того, щоб її вислухати: «Якщо говорити про так зване ополчення, то «ідейних» бійців там уже немає. Їх було максимум 5 — 10%, але й тих вибили. Адже ідейні першими йшли у бій і ставали гарматним м’ясом. Ще близько 20% — це відморозки, зібрані по тюрмах. Цих ще залишилося трохи... А більшість пішла служити за гроші й пайки. За першої ж можливості вони тікають із «ополчення». До речі, в 2014 році якось відразу помітно стало, що з Луганська зникли безхатьки. Їх погнали на передову і там «утилізували». Але з’явилися нові, причому тепер стало більше росіян. Їх і в «ополченні» тепер більше. Під час бою вони йдуть позаду, а попереду женуть місцевих. Росіяни завжди принижують тутешніх, зверхньо на них дивляться. Певною мірою це пояснюється і гонором росіян, і водночас людськими рисами «ополченців». Зараз там немає тих, кого варто жаліти... Адже колаборанти готові заробляти на крові українців — своїх колишніх співгромадян. Цікаво, що коли в «ДНР» вбили «Гіві» і «Моторолу», мало хто з луганчан їх жалів. Навіть «ополченці» казали: «Туди їм і дорога!» Це пов’язано з давніми протиріччями Луганщини і Донбасу. Ще в 1990-ті роки донецькі бандити «віджимали» бізнес у луганських підприємців, декого навіть «закатували в асфальт»... Тому негативне ставлення слобожанців до бандюків із Донецької області трансформувалося в таке ж негативне ставлення до «ДНР».

* * *

Ольга з гордістю розповідає про стихійний спротив місцевого населення: «Якось ми випадково натрапили на луганських підпільників. Ми з подругою малювали на парканах патріотичні гасла: «Украина вернется» та «Слава Україні!» А вони в цей час клеїли листівки. Ми спочатку дуже злякалися, та й вони пополотніли... Але потім якось повірили одне одному. Хлопці, щоправда, відразу категорично сказали: «Так, бабоньки... Ану марш домой — блины печь!» Ми огризнулися. Коли хлопці остаточно повірили, що ми свої, то попросили не працювати більше в цьому районі. Ми з ними поділили «зони відповідальності» й більше ніколи не перетиналися. Виявляється, вони дуже шифруються, навіть не беруть мобільні телефони з собою. Один одного не знають в обличчя — лише найближчих людей. Користуються тайниками... Нам із подругою приємно було дізнатися, що в Луганську існує українське підпілля».

* * *

Коли я напівжартома присоромив пані Ольгу (мовляв, от ви патріотка, але покинули своє поле бою), вона відповіла: «Життя коротке, а я вже немолода... Зрештою, патріотів там і без мене вистачить. Колись я брала молоко в приватному секторі на околиці міста; коли поверталася назад, мене наздогнав хлопчик років шести і з гордістю показав маленький тризуб, намальований кульковою ручкою на зап’ясті. «Ти за Україну? — запитала малого і додала: — Я теж її люблю...» Заспокоєний і підбадьорений моїм зізнанням, хлопчик похвалився: «И мой дедушка любит!» Бачите, не батька, не маму згадав, а саме дідуся. Може, той йому і тризубчик намалював... Великою помилкою було б вважати, що там уже не залишилося патріотів. Може, таких не більше чверті населення, але вони реально існують і з нетерпінням чекають на повернення України».