МЕНЮ

Майже забутий класик

Костянтин БУРКУТ
28 серпня, 2015 - 14:25
Про актуальність творів Дмитра Мамина-Сибіряка

Нинішнє покоління читачів здебільшого мало що знає про чудового письменника Дмитра Наркисовича Мамина-Сибіряка (1852—1912). Зазвичай згадують його твір для дітей «Сіра шийка» і невдалий номер з Comedy club у виконанні Мартіросяна та Сорокіна.

Проте книжки цього сильного реаліста глибоко актуальні. Д. Н. Мамин-Сибіряк народився в родині заводського священика в тодішній Пермській губернії. Батько письменника був щиро віруючою людиною і заклав у дітях той духовний фундамент добра, некористолюбства й поваги до людей, якого часто не вистачає нинішнім пастирям.

Навчався майбутній прозаїк у Єкатеринбурзькому духовному училищі та Пермській духовній семінарії, потім — у Петербурзькій медико-хірургічній академії, звідки перевівся на юридичний факультет столичного університету. У зв’язку з різким погіршенням здоров’я і матеріальною скрутою майбутній письменник вимушений був, не закінчивши університету, повернутися на Урал, до Нижньої Салди. Знайомство з дружиною заводського інженера і матір’ю трьох дітей Марією Алексєєвою — високоосвіченою жінкою, що знала декілька іноземних мов і чудово музикувала, стало помітною віхою в особистому житті літератора. Про роман Мамина та Алексєєвої почав пліткувати вищий світ містечка. Цивільне подружжя переїхало до Єкатеринбургу. Тут Мамин продовжував активно займався репетиторством, оскільки після смерті батька вимушений був узяти турботи про родину на себе. Письменницькі доробки Дмитра Наркисовича тривалий час відкидалися журналами. Успіх прийшов 1881 року, коли газета «Русские ведомости» опублікувала його дорожні нариси «Від Уралу до Москви», підписані псевдонімом «-ъ». Потім на сторінках журналів «Дело», «Вестник Европы», «Устои» з’явилося декілька оповідань письменника.

Перший великий твір Д. Н. Мамина-Сибіряка, що привернув до себе увагу читацької Росії, — роман «Приваловські мільйони», робота над яким почалася ще в Петербурзі, й закінчилася 1883 року в єкатеринбурзькому будинку Алексєєвої. Згодом він створив ще цілу низку книжок різних жанрів про життя золотопромисловців, гірничовидобувників, управителів, слуг, мисливців, селян, заводських робітників тощо.

Роман «Гірське гніздо», що з’явився 1884-го, закріпив письменницький успіх Д. Н. Мамина-Сибіряка. Епіграфом до нього автор обрав відомі рядки М. О. Некрасова «Вот приедет барин — барин нас рассудит». У творі по-своєму розкривається тема ревізора. Книга знову змушує говорити про актуальність письменника. Немов із нашого часу було взято дві групи провінційних честолюбців, що прагнуть до влади; одна з них намагається утримати цю владу, інша — отримати. Для досягнення мети ними пускаються в хід різні засоби, за допомогою яких вони прагнуть схилити на свій бік симпатії пересиченого пана, чи не силою привезеного для огляду тих земель, де добувають гроші для його розваг.

Найближчою помічницею в написанні цих та інших творів 80-х років була вже згадана нами Марія Якимівна Алексєєва, котра мала неабиякий літературний смак і чудово знала старообрядницький побут, оскільки сама походила із сім’ї розкольників. У її будинку збирався і так званий «маминський гурток», що об’єднував представників єкатеринбурзької інтелігенції. Тут велися суперечки про політику й літературу, читалися вірші, звучала музика.

1890-го року до Єкатеринбургу приїжджає з гастролями Марія Моріцевна Абрамова — жінка, зустріч із якою круто змінила життя письменника. Марія Моріцевна була донькою пермського фотографа Гейнріха й ученицею відомого письменника Володимира Короленка, який одним із перших розгледів її акторські задатки. До речі, саме портрет, який Короленко передав у дар Мамину-Сибіряку через Абрамову й став приводом для знайомства письменника та артистки. Між творчими людьми спалахнув роман, який і цього разу супроводжували світські плітки й пересуди. 21 березня 1891 року письменник разом із новою цивільною дружиною (Абрамова не була розлучена із чоловіком-актором) залишив Урал. Подружжя оселилося в Петербурзі, де Мамин-Сибіряк познайомився з багатьма відомими діячами мистецтва, зокрема з І. Ю. Рєпіним, який писав із нього ескізи для своїх знаменитих «Запорожців...».

1892 року письменника спіткало страшне горе: наступного дня після пологів померла Марія Моріцевна. На руках у Мамина-Сибіряка залишилася важко хвора дочка Олена й молодша сестра Абрамової — десятирічна Єлизавета.

Цього ж року з’являється роман «Золото», що розповідає про страшну силу, що розкладає людську душу, котру має багатство. Особиста вигода змушує людей забути про правду, справедливість, чесність, доброту. Не менш сучасними є й проблеми, що порушуються в книзі — повага до чужої думки, до чужого майна, до чужої віри, до чужої долі...

Ще один твір Мамина-Сибіряка, що побачив світ фатального для нього 1892 року — повість «Охоніни брови», присвячена пугачовському повстанню й часу, що зумовив його. Низка пригод, в які потрапляє центральний персонаж книжки дячок Арефа, дозволяє читачеві побачити звичаї згаданої історичної епохи та зрозуміти причини, що призвели до міжусобного протистояння (свавілля воєвод, деспотизм заводських господарів, жадібність та жорстокість монастирських настоятелів). Д. Мамин-Сибіряк показує «бессмысленный и беспощадный» бунт з усіма жахами, що його супроводжують. Описуючи звірства масової страти, яку проводили башкири, автор відзначає, що «все эти ужасы были только далеким откликом кровавого замирения Башкирии, когда русские проделывали над пленными башкирами еще большие жестокости...».

Усі згадані твори, що вивели Д. Н. Мамина-Сибіряка в авангард російської літератури того часу, письменник ставив нижче за «Оленчині казки», створені ним для важко хворої дочки впродовж 1894—1896 рр. «Це моя улюблена книжка — її писало саме кохання, і тому вона переживе все інше», — зізнавався прозаїк у листі до матері від 15 грудня 1896 року. Лікарі не ручалися за життя єдиної дитини Мамина-Сибіряка, але невпинні турботи письменника й доглядальниці, Ольги Гувале, що стала згодом дружиною Дмитра Наркисовича, продовжили дні Оленки. Вже на початку ХХ століття літератор домігся права дати доньці прізвище Мамина й по батькові Дмитрівна (Олену було зареєстровано як дитину Абрамової та її законного чоловіка Петра Григоровича).

В останні роки життя письменник не створює великих творів, у листі матері, датованому кінцем грудня 1907 року, він говорить: «Навіть дивно пригадати, що я колись написав «Приваловські мільйони», «Хліб» та інші романи. Настали взагалі якісь короткі часи...».

Дмитро Наркисович помер 15 листопада 1912 року, улюблена дочка ненадовго пережила батька, вона померла 1914-го від швидкоплинних сухот. На могилі Д. Н. Мамина-Сибіряка та Оленки викарбувано слова письменника: «Жить тысячью жизней, страдать и радоваться тысячью сердец — вот где настоящая жизнь и настоящее счастье». Саме таке щастя відчувають і читачі творів російського класика, що переживають непрості долі його героїв.