Мав рацію В’ячеслав Липинський

У київської поетеси Тамари Костецької є поетичні рядки, які пояснюють, чому відбуваються міграції. Чому люди закохуються у представників інших національностей. Чому стають небайдужими до красот іншої землі.

Йдемо у світ, не вибираємо

Ані земель, ані країн

Ми просто з молоком вбираємо

Красу чинар, тополь, раїн...

Ось так коротко, в поетичній формі. Численні адепти інтегрального націоналізму, які жили і боролися за Українську державу в 30-ті роки минулого століття, скоріше засудили б, аніж схвалили змішані шлюби серед українців. Схоже, що більш далекоглядним був В’ячеслав Липинський, який вважав, що вирішальною є любов до рідної землі. Коли є «критична» маса таких закоханих — державі бути! Хтось закохується в чинари і арики, а хтось — у тополі й ставочки. Хтось — змалку, а хтось уже в зрілому віці, але також по-справжньому. Бо силу кохання ніхто не відміняв. А там уже чиє переважить. Інколи людина розривається між Батьківщиною батька і матері. А інколи все гармонійно поєднується. «Момент істини» нерідко настає під час війни. Сучасні українці назбирали величезну кількість матеріалу для вивчення такої делікатної теми, як Ідентичність.

Мабуть, мало хто знає, що «айдарівець» Євген Пашник — наполовину черкес. Тимур Баротов (він також з «Айдару») — наполовину таджик. Маючи звання капітана другого рангу, Баротов пішов у «Айдар» рядовим. І лише коли в одному з боїв убило командира, він прийняв керівництво на себе. А ще в зоні АТО воював за Україну туркмен, по батькові Назар Мялікгулієв. Я з ним познайомився на «Лемківській ватрі», куди Назар приїхав, щоб подякувати волонтерам-лемкам за допомогу ЗСУ. Орденом «За мужність» нагородила держава азербайджанця Ільгара Багірова. На жаль, посмертно. Мама в нього українка, тож зрозуміло, чому Ільгар не міг сидіти склавши руки після того, як ворог анексував Крим і окупував частину Донбасу. Воював у батальйоні «Київська Русь», мав позивний «Балу». Тепер на Луганщині навіть блокпост є з такою ж назвою, бо хлопці вирішили зберегти пам’ять про свого командира. Про грузинів навіть не кажу, їх у зоні АТО воює досить багато — з українською кров’ю і без. Головний контрпропагандист російсько-грузинської війни Олег Панфілов (росіянин, родом із Таджикистану, але тепер живе у Грузії) сказав українським журналістам: «У мене є друзі — Шота Мартиненко, Гіві Іванько, Тенгіз Гоголь... У половини наших хлопців-грузинів, які сьогодні служать у «Азові» й «Айдарі», бабусі чи мами — українки. Виходить, що грузини, які захищають Україну, захищають батьківщину своїх предків...»

* * *

Чеченцем був батько в одесита Руслана Сулейманова, тому останній аж ніяк не міг вирости «ватником». У чеченсько-українській родині народився і луганчанин Артем Нетруненко. З Артемом взагалі цікава історія. Батьки його розлучилися, хлопчик жив і виховувався у бабусі. Тобто тут вплив «чеченського фактора» був мінімальним — інакше ім’я й прізвище були б чеченськими. Але ж від голосу крові все одно не втечеш. Як і не заглушити нічим голос рідної землі. Пішов Артем воювати за Україну, але водночас просив побратимів, щоб, коли загине, поховали за мусульманським звичаєм. Ось такий несподіваний голос кавказьких генів... Побратими виконали волю Артема. Коли хлопець підірвався на міні, поховали його за мусульманським звичаєм.

* * *

Дід Рустама Хамраєва визволяв Україну під час Другої світової війни. Тому був не проти, щоб син Шонійоз їхав учитися в Україну. Так і утворилося нове узбецько-українське подружжя. Жили у Луцьку, доньку й сина виховували в патріотичному дусі. Коли Україна покликала, син Шонійоза — Рустам відразу поїхав на Майдан. Побратими розповідають, що житель Луцька дуже переживав смерть Сергія Нігояна: «Краще б я замість нього загинув, у мене ж хоч син є», — казав він. На Майдані Рустам вижив, та, на жаль, загинув на Луганщині влітку 2014-го. Остання фраза, яку зберіг блокнот бійця, була такою: «Отримав автомат АКС і чотири магазини. Стояти на смерть. Україна понад усе!»

* * *

Василь Зандер — нащадок німецьких колоністів. І водночас земляк Олекси Тихого. Категорично не сприймав окупацію Дружківки сепаратистами. Закономірно потрапив до «деенерівської» катівні. Серед тих, хто допитував Василя, були різні люди. Кажуть, і росіянин смоленський був, були й місцеві хохли — батько й син Котляренки. Василю проткнули багнетом ногу, погрожували виколоти очі, три рази виводили на розстріл. Нащадок німецьких колоністів поводився з гідністю, не зрадив свою неньку-Україну, а ось безпринципна наволоч українського походження вимушена була тікати з Дружківки разом із «гіркі ними» і «мотоболами».

* * *

Скоро з’являться нащадки у корейця Слави Дьо. Він також «айдарівець», на Луганщині й подругу життя знайшов. Не кореянку, ні. Кубанська козачка, яка також була в АТО, скоро народить йому сина! І житимуть корейсько-кубанські козачата в мальовничому Надроссі. Незвично, правда? Все не по Донцову... Зате цей героїчний, воюючий, багатонаціональний «Вавілон» може стати нерукотворним пам’ятником В’ячеславу Липинському.