МЕНЮ

Мала батьківщина Ганни Доморацької

Володимир ШТЕЛЬМАХ, заслужений журналіст України Кривий Ріг, фото надані автором
23 січня, 2020 - 16:44
Про долю селища Катеринівка та книгу про нього

Мені подобається цей міст. Подобається він і фотомайстрам, художникам.

Мостові «бики» віддзеркалюються в річці Інгулець, її береги густо уквітчані зеленими заростями, що вперто тримаються виходів потужних рудних скель.

То міст Белелюбського. Того самого легендарного академіка Миколи Белелюбського, поета і штатського генерала мостової справи, про якого щедро розповідає звичайно скупувата «Вікіпедія». І нехай та діюча споруда після реконструкції значно відрізняється від свого попередника, зведеного ще в 1882—1884 роках, вона і сьогодні міст Белелюбського, окраса південної частини Кривого Рога.

...Кажуть, що кожна освічена людина може написати книгу. Про своє життя.

А якщо йдеться про життя — ні багато, ні мало — селища, де ти виріс, школи, яку закінчив? Ось тільки селище те — Катеринівка, на жаль, залишилось лише на старій топографічній мапі Дніпропетровщини. Поруч з мостом-красенем.

МІСТ БЕЛЕЛЮБСЬКОГО, ЛЕГЕНДАРНОГО АКАДЕМІКА, ПОЕТА І ШТАТСЬКОГО ГЕНЕРАЛА МОСТОВОЇ СПРАВИ, — І СЬОГОДНІ ОКРАСА ПІВДЕННОЇ ЧАСТИНИ КРИВОГО РОГА

Тепер лише він один піднімає теплу хвилю в серці, нагадує катеринівчанам про їхній куточок степового краю з яблуневими садибами, про селище, яке в середині 1970-х поглинув залізорудний кар’єр одного з місцевих гірничо-збагачувальних комбінатів. Країні потрібен був метал, багато металу. І більш ніж половину всього всесоюзного видобутку залізної руди тоді давав Кривбас.

Не стало селища — не стало вулиць 1-ї та 2-ї Льотних (назвали так, бо недалеко раніше був аеродром), вулиці Нова Валявка. І спільних, що були в  сусідньому селищі ім. Валявка, знесеному також, магазинів, клубу, 9-ї середньої школи.

Буває, натрапиш у книжці чи просто в побуті почуєш: «...Родом із Кривбасу».

То обмовка, але характерна — наше місто нерозривно, прямо тобі хрест-навхрест пов’язане з одним із найбільших у світі залізорудним басейном.

Мало не вся залізна руда України — криворізька! Мережа шахт, глибина яких досягає позначки 1,5 кілометра, гірничо-збагачувальні комбінати, найбільше гірничо-металургійне підприємство Європи «Арселор Міттал Кривий Ріг» (колишня «Криворіжсталь») з дев’ятою домною.

Хто не чув про супердомну №9? Було, я чимало писав про її зведення, пишаюсь отриманим знаком «Учасник будівництва доменної печі №9».

Але з пісні слів не викинеш — вгамувати «апетит» домни могло лише значне розширення рудної бази. Воно й поглинуло невдовзі те наше селище — мальовничу Катеринівку...

Пам’ятаєте, у Сент-Екзюпері: «Найбільша розкіш — то розкіш людського спілкування». Вони, звісно, люди немолоді, але ж якими молодими були того дня їх очі — зволожені від сліз, але сяючі! Це десята бібліотека, одна з найбільших у нашому місті, зібрала катеринівський люд на презентацію видання Ганни Доморацької «Катеринівка — моя мала батьківщина». Хто ж вона — літератор, журналіст, краєзнавець? Не перше, не друге, не третє. Із 1982-го (!) очолює клініко-діагностичну лабораторію міської 9-ї лікарні. Добре очолює — лабораторія роками має репутацію однієї з кращих у місті. Але серце було неспокійне. Так, селища немає, але ж колишні мешканці залишились! Залишились і фотознімки тих часів — які ми молоді були! — людей і садиб, краєвидів з річкою в долині, містка, школи, шахт. Залишились і вірші — радісні й тужливі — про малу, про милу її батьківщину. Ганна зі школи захоплювалась поезією і фотографією (що не завадило їй на випускному одержати золоту медаль). Допомога чоловіка-книголюба Анатолія і доньки Яни, Станіслава Білозора та інших катеринівчан, краєзнавця Віктора Безгінова, художників Вадима Безницького і Федора Росомахи, нарешті, журналіста Олександра Степаненка і завкафедри фізичної географії, краєзнавства і туризму місцевого педуніверситету Володимира Казакова...

І ось уже фотовіршований спогад душі Ганни доповнений історичними розвідками, цікавими малюнками, навіть даними з геології, рудовидобутку (коло селища були шахти рудника ім. Ілліча). Вийшла таки гарна «толока»!

«Я, можливо, і не писала б про рідне селище, — мовить Доморацька, — якби все залишалось на місці, а в будинках пекли пироги, мили до блиску вікна, жарко топили взимку печі...»

Вона говорить це у своєму кабінеті, коли в лікарні вже спадає напруга робочого дня. Я тимчасом гортаю книгу-альбом. Зупиняюсь на вірші, який моя співбесідниця присвятила сестрі Валентині.

«З Валюшею ми досі нерозлучні, — усміхається Доморацька. — Від батьків — тато працював на шахті, мама домогосподарка — успадкували повагу до людей. Валя закінчила Кіровоградський педінститут, стала українсько-російським філологом, кандидатом наук. Я випускниця Дніпропетровського університету. Два роки, поки ще існувала наша школа, викладала в ній біологію. Ось вони, тодішні фотознімки. А це у книзі мої розповіді про односельців — сім’ї Білик, Білозор, Остапенко, Познякових, Посипай, Рахно, Тимченко, Шелест...»

Слухаю оповідь і згадую схвильовані виступи в бібліотеці декого з них — знаного медика Людмили Білик, інженера Станіслава Білозора, який до пенсії був головним інженером хлібокомбінату, авторитетного ветерана органів прокуратури Миколи Шелеста, який по праву гордиться сином Романом, продовжувачем справи батька, керівним працівником міської прокуратури.

А ще вшанували пам’ять про земляка бойового майора Петра Гончаренка, який 1943-го був удостоєний трьох(!) орденів Червоного Прапора.

Про що раптом нагадала, на яку думку навела мене ця зустріч?

Наш уславлений кінорежисер Олександр Довженко, коли вже був тяжко хворий, закінчив сценарій фільму «Поема про море». Той відомий фільм — про долю села, яке потрапило в зону затоплення під час будівництва Каховської ГЕС, — зняла його дружина Юлія Солнцева. І є у фільмі епізод, коли зібралися колишні односельці, шановані люди з усіх усюд, щоб попрощатися з місцем, де вони жили від діда-прадіда. Чесне слово, мені навіть здалося, що криворізький медик Доморацька, людина-романтик, через роки і простір потиснула руку геніальному кіноромантику Олександрові Довженку. Бо ж і фільм той, і ця книга-альбом — не що інше, як зізнання в любові, нагадування кожному з нас про свої корені.

...Криворожанці Лері Журавській — вісімнадцять. Дівчині бути журналістом — вона одна з кращих вихованок моєї авторської Школи молодого журналіста «На крило!», зараз навчається в Чехії. В одній зі своїх газетних публікацій, де згадувалась Одеса, Лера писала: «Особливо сподобався мені морський порт, розміром у кілька футбольних полів. А тільки нехай не зазнаються одесити — чи й побудували б той порт без нашого криворізького металу!»

Все досить просто — Лера пригадала одне з наших занять, де ми вчилися креативу, і підлітки «проголосували», що, наприклад, «Львів — місто-музей», «Харків — місто-наука», «Одеса — місто-курорт», «Кривий Ріг — місто-індустрія».

Непогано, правда?