Лубенський повітовий маршалок

Життя земського діяча Івана Миколайовича Леонтовича було прикладом служіння громаді

«Лубенські земські збори, зважаючи на заслуги голови зборів лубенського маршалка Івана Леонтовича, під час збудування учительської семінарії ухвалили перші дві стипендії назвати його іменем. Сам д. Леонтович дуже прохав не робити цього не лише тепер, а й після смерти, бо він вважає себе за звичайного провінціального діяча...» — писала газета «Рада» 1910 року.

Ким був д. Леонтович і чому Лубенське земство все ж призначило дві стипендії його імені по 120 карбованців для учнів семінарії? Чотири брати Леонтовичі, нащадки давнього козацького роду, на початку ХХ століття були відомі на Лубенщині не лише як великі землевласники, а й як земські діячі. Старший із них, Іван Миколайович Леонтович народився 1 жовтня 1860 року в Старобільському повіті Харківської губернії, згодом навчався в Київській гімназії, Київському та Московському університетах. Із 1885 року займався громадською діяльністю: був почесним мировим суддею Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії та Лубенського повіту Полтавської губернії, головою Лубенської земської управи (1895—1897 рр.), з 1901-го до 1917 року обирався Лубенським предводителем дворянства (повітовим маршалком), з 1906-го до 1911 року — членом Державної ради від Полтавського земства.

Молодший брат Івана Миколайовича, письменник Володимир Леонтович в оповіданні «Вигнанці» писав про нього так: «У повіті його знали скрізь... в якому селі люди хотіли клопотати, щоб у їх засновано школу, заведено пошту, висипано греблю чи зроблено містка, то вони йшли насамперед не до відповідної установи, а до [нього]». Газетні публікації 1907—1914 років свідчать, що саме Іван Леонтович головував на Лубенських земських зборах, на яких вирішувалися питання про відкриття в повіті сільськогосподарських товариств, лікарень, бібліотек, покращення харчування в місцевій в’язниці. Він пожертвував 1000 карбованців на підтримку кооперації місцевих візників, опікувався справами чоловічої та жіночої гімназій, сільськогосподарської школи, дитячих притулків.

ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ ЛЕОНТОВИЧ

1907 року, коли українські діячі Микола та Володимир Шемет були заарештовані у справі «Лубенської республіки», а за те, щоб їх звільнили, прокурор вимагав заставу по 10 000 карбованців за кожного, Іван Леонтович вніс необхідну суму й визволив з-під арешту хворого Володимира Шемета. Під час його головування в книжковій крамниці земства був великий вибір книжок українською мовою, які «продавалися з невеличкою знижкою проти номінальної вартості». Місцеві члени «Союзу русского народа» звинувачували маршалка в революційних настроях, ба навіть «відшукали» в його роду єврейське коріння (мати братів Леонтовичів Ольга Іванівна походила із французького роду Альбрандів). sисокий авторитет Івана Леонтовича засвідчує також те, що земство двічі доручало йому звертатися до уряду з проханнями про заснування в Лубнах навчальних закладів: 1909 року — агрономічного інституту (не було задоволено) і 1910-го — вчительської семінарії. Для того щоб прискорити відкриття цього навчального закладу, він на власні кошти винайняв для семінарії будинок Кондратковських (нині це адміністративний корпус лубенської лікарні).

Брати Леонтовичі були не лише філантропами, а й меценатами. Зібрану Іваном та Володимиром колекцію старожитностей — археологічні знахідки і портрети козацької старшини часів Гетьманщини — вони іпередали до Лубенського музею К. М. Скаржинської — першого приватного музею на Лівобережній Україні.

УЧАСНИКИ УСТАНОВЧОГО З’ЇЗДУ УКРАЇНСЬКОГО СОЮЗУ ХЛІБОРОБІВ-ДЕРЖАВНИКІВ У РАЙХЕНАУ (АВСТРІЯ) 4 — 8 ЧЕРВНЯ 1922 Р. ЗЛІВА НАПРАВО СИДЯТЬ: ІВАН ЛЕОНТОВИЧ, ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ, В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ, ЛЮДВІГ СІДЛЕЦЬКИЙ; СТОЯТЬ МИХАЙЛО ТИМОФІЇВ, МИКОЛА КОЧУБЕЙ, АДАМ МОНТРЕЗОР, АНДРІЙ БІЛОПОЛЬСЬКИЙ, МИХАЙЛО САВУР-ЦИПРІЯНОВИЧ, ІГОР ЛОСЬКИЙ, ВОЛОДИМИР ЗАЛОЗЕЦЬКИЙ, СЕРГІЙ ШЕМЕТ, ОЛЕКСАНДР СКОРОПИС-ЙОЛТУХОВСЬКИЙ

Пам’ять про Івана Леонтовича на Лубенщині нині зберігають дві будівлі: одна відома в місті як колишній штаб Чапаївської дивізії, друга розташована в селі Березоточа. Скромний, але водночас вишуканий будинок земського діяча в Березоточі оздоблюють цегляний орнамент на стінах, різьблені дерев’яні колони веранди та оригінальної форми вікна. Із 1925 року на території маєтку Івана Леонтовича працює дослідна станція лікарських рослин, а в історії села збереглися спогади про пана Леонтовича, котрого шанували за те, що він побудував у Березоточі школу, посилав на навчання здібних селянських дітей, а одного з них навіть виховував як власного сина.

1919 року Іван Леонтович був змушений назавжди залишити рідну землю, але й в еміграції продовжував працювати на благо України. У червні 1922 року в Райхенау (Австрія) відбулася нарада представників українських хліборобських організацій, де Івана Леонтовича було обрано головою Центральної управи об’єднання хліборобів-державників. Він із сумом переживав розлуку з Батьківщиною. Олександр Шульгин, голова уряду УНР в екзилі, котрий з дитинства знав Івана Леонтовича, так описував свої враження від їхньої зустрічі в еміграції: «Життя його за кордоном було не легке — не так матеріально, як морально... Важкі думи охоплювали Івана, колишнього велетня, що щиро по-своєму дбав за свій край, за свою Полтавщину... Знав Іван, що нікому, крім хіба комісарів, краще не стало. І у старого пана була невимовна туга... Годі йому боротися, годі дбати про нове життя». 20 жовтня 1926 року в Панчеві (нині Сербія) Іван Леонтович помер від хвороби серця.

Протягом десятиліть ім’я громадського діяча Івана Миколайовича Леонтовича було викреслене з історії Лубенщини — вважалося, що дворянин, землевласник, успішний господарник міг бути лише ворогом народу. Тож так і має бути, що зараз, хоч і через століття, ми відновлюємо історичну справедливість і з гордістю засвідчуємо, що життя земського діяча Івана Миколайовича Леонтовича було прикладом служіння громаді, а його добрі справи ставлять його в один ряд з видатними лубенцями: Володимиром, Сергієм та Миколою Шеметами, Катериною Скаржинською, Володимиром Леонтовичем, Василем Милорадовичем.