Лібертаріанський конструктивізм

Якщо Росія категорично не мінятиметься, то це буде її вибір, а не наш

Завжди був поборником братніх відносин України та Росії. Воно й зрозуміло: батьки — російські філологи, виростав я серед творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Гоголя... Серед картин Шишкіна, Сєрова, Полєнова, Cурикова, Васнецова... Українську вивчив уже в школі, відтоді світ Шевченка також став мені близьким та безмежно рідним.

Події 2014 року багато що змінили в Україні. Мільйони людей уже готові відгородитися від північного сусіда глибоким ровом «з крокодилами». Але ж скільки всього дорогого й цінного залишилося східніше хутора Михайлівського! І цвіту нашого, і культурницького сліду. Пам’ятаю жителя Куйбишева з прізвищем Тягнирядно, який розмовляв непоганою українською. Його діди-прадіди — з Жовтого Клину (Саратовщина); родичі вперто зберігали мову в місцях компактного проживання. В Ростовській області у 1980-ті роки було ще багато україномовних у сільській місцевості. Пригадую, як одна бабуся, почувши мою мову, радісно запитала: «Синку, то ти з України? З Воронежа?» Поділилася своїми переживаннями, що жителі Ростовщини після армії зросійщуються, а воронезькі — ні. Нам смішно, а для неї цей край був чимось типу слобожанської Галичини... Видно, мала на увазі компактні українські поселення.

У 1989 році я зустрічався з фанатом української культури з Алтаю. Нащадок переселенців «наводив мости» з Україною, сподівався на відродження українства в рідному краї. Під час горбачовської перебудови розпочалося відродження кубанського козацтва. Влітку-восени 1991 року на колишній території Кубанської Народної Республіки було проголошено декілька козацьких республік: Армавірська, Зеленчуцько-Урупська та Баталпашинська... З них фактичну владу мала тільки Зеленчуцько-Урупська козацька республіка, яка проіснувала півроку. Люди спочатку повірили, що нарешті прийшла свобода, причому назавжди, але Російська держава до проявів свободи поставилася традиційно. Заборонила.

І все ж, якщо зібрати докупи все українське, що залишилося на сьомій частині земної кулі, ще одна Україна вийшла б! Тому «рів з крокодилами» — це дещо категорично і занадто радикально. Мрію про нормалізацію стосунків. Звісно, це станеться лише після відновлення територіальної цілісності моєї країни. Ніяк не раніше!

А щоб дружба була міцнішою і вже на віки, багато чого має змінитися в самій Росії. Скажімо, децентралізація. Реалізація програми порятунку народів, які потерпіли від асиміляції та лінгвоциду. А це практично всі народи Росії. Якщо за якутське золото буде відроджуватися мова удмуртів, марійців та ерзян, то така багатонаціональна і шляхетна Росія буде досить симпатичною. Якщо в Якутську стоятиме пам’ятник науковцю Альберту Разіну, який поклав на олтар свободи своє життя, запалавши живим смолоскипом на знак протесту проти знищення удмуртської мови, — надійніше почуватимуться і самі якути. В шкільних програмах федерації повинні з’явитися вірші російських поетів-антифашистів, таких, як незламний Олександр Бившев з Орловської області. В російських підручниках з історії мають бути названі імена убивць кримського татарина Решата Аметова і тих, хто розпочав криваву війну на Донбасі, збив Боїнг, створював концтабір «Ізоляція». Покаяння і ще раз покаяння! Це найкращий фундамент для дружби.

***

Якщо це буде досягнуто, то зміняться політичні розклади і в самій Україні. А якщо Росія категорично не мінятиметься, то це буде її вибір, а не наш. Тоді вже й про «рів з крокодилами» можна буде згадати. Нам, лібертаріанцям, «своє робить» — головне, щоб свобода була захищена.

Є й інший погляд на лібертаріанство. Я б сказав — трохи збочений. В одній із передач, присвяченій обговоренню мовного закону, відбулася дискусія Андрія Іллєнка та лідера Лібертаріанської партії Геннадія Балашова. Останній емоційно скаржився: «Я как либертарианец выступаю за права человека. А мои фундаментальные права нарушаются. Я могу открыть «Русское радио» на русском языке? Чтобы без ограничений? Нет. Я могу открыть канал на телевидении, чтобы там был только русский язык? Не могу. Мои права ущемлены!»

Дивна позиція. У нас не те що одна людина, але й уся держава не має фінансових можливостей відродити не такі вже й тиражні «Кримську світлицю» і «Донеччину», газети втрачених територій. Це нормально? А він про «Русское радио»... Ні, в чомусь таки ми з Балашовим близькі. Ось я, наприклад, теж категорично проти нав’язування української мови. Але ще більше я проти її заборони! Відмініть цю негласну заборону (як лібертаріанець прошу!) і автоматично зникне потреба утискати росіян. Все буде природно і дуже гармонійно. Є ж конкретні цифри, на які варто орієнтуватися. Це відсоток україномовних та двомовних у тому чи іншому місті. Скажімо, в Херсоні таких родин 36% (11% україномовних і 25% двомовних), в Дніпрі разом набирається 40%, в Чернігові — 56%, в Сумах — 67%, у Києві — 69%... На вулицях ви стільки почуєте? Ні. Тож треба якомога швидше вийти на ці показники, а далі можна й закруглятися. Щоб усім було добре. І український сегмент є, і російська мова «живее всех живых». Компромісно, конструктивно, без примусу. А далі братися за економіку, екологію, боротися з корупцією. І не треба боятися, що російськомовний сегмент суспільства становитиме якусь загрозу для України. Більшу загрозу становлять злодії та байдужі. До речі, на згаданій мною передачі прозвучали аргументи російськомовної луганчанки: «У нас работает канал «Наш». Там сидят эти мураевы, бондаренки... Вы на них подайте в суд! А то люди будут после работы включать эту Бондаренко, эту Лукаш...»

Луганчанка деталізує, чому саме критично ставиться до мовного закону: «Вы начинаете преследовать каких-то кассирш, каких-то официантов, в то время как вдохновители сидят спокойно в комфортных студиях и гадят так, как не снилось скабеевым и соловьевым...»

Небайдужа східнячка дуже гарно все пояснила. Дійсно, починати треба з практикуючих неонацистів, а не з касирш та офіціантів. А з народом системно працювати. Ми не Росія, гармонійне поєднання мов у нас цілком можливе! Єдине, чого робити не можна, — це миритися з безкарною діяльністю пропутінських екстремістів. Тут уже будь-яка лібертаріанська душа протестуватиме.

Лібертаріанський конструктивізм

Лібертаріанський конструктивізм

Якщо Росія категорично не мінятиметься, то це буде її вибір, а не наш

Завжди був поборником братніх відносин України та Росії. Воно й зрозуміло: батьки — російські філологи, виростав я серед творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Гоголя... Серед картин Шишкіна, Сєрова, Полєнова, Cурикова, Васнецова... Українську вивчив уже в школі, відтоді світ Шевченка також став мені близьким та безмежно рідним.

Події 2014 року багато що змінили в Україні. Мільйони людей уже готові відгородитися від північного сусіда глибоким ровом «з крокодилами». Але ж скільки всього дорогого й цінного залишилося східніше хутора Михайлівського! І цвіту нашого, і культурницького сліду. Пам’ятаю жителя Куйбишева з прізвищем Тягнирядно, який розмовляв непоганою українською. Його діди-прадіди — з Жовтого Клину (Саратовщина); родичі вперто зберігали мову в місцях компактного проживання. В Ростовській області у 1980-ті роки було ще багато україномовних у сільській місцевості. Пригадую, як одна бабуся, почувши мою мову, радісно запитала: «Синку, то ти з України? З Воронежа?» Поділилася своїми переживаннями, що жителі Ростовщини після армії зросійщуються, а воронезькі — ні. Нам смішно, а для неї цей край був чимось типу слобожанської Галичини... Видно, мала на увазі компактні українські поселення.

У 1989 році я зустрічався з фанатом української культури з Алтаю. Нащадок переселенців «наводив мости» з Україною, сподівався на відродження українства в рідному краї. Під час горбачовської перебудови розпочалося відродження кубанського козацтва. Влітку-восени 1991 року на колишній території Кубанської Народної Республіки було проголошено декілька козацьких республік: Армавірська, Зеленчуцько-Урупська та Баталпашинська... З них фактичну владу мала тільки Зеленчуцько-Урупська козацька республіка, яка проіснувала півроку. Люди спочатку повірили, що нарешті прийшла свобода, причому назавжди, але Російська держава до проявів свободи поставилася традиційно. Заборонила.

І все ж, якщо зібрати докупи все українське, що залишилося на сьомій частині земної кулі, ще одна Україна вийшла б! Тому «рів з крокодилами» — це дещо категорично і занадто радикально. Мрію про нормалізацію стосунків. Звісно, це станеться лише після відновлення територіальної цілісності моєї країни. Ніяк не раніше!

А щоб дружба була міцнішою і вже на віки, багато чого має змінитися в самій Росії. Скажімо, децентралізація. Реалізація програми порятунку народів, які потерпіли від асиміляції та лінгвоциду. А це практично всі народи Росії. Якщо за якутське золото буде відроджуватися мова удмуртів, марійців та ерзян, то така багатонаціональна і шляхетна Росія буде досить симпатичною. Якщо в Якутську стоятиме пам’ятник науковцю Альберту Разіну, який поклав на олтар свободи своє життя, запалавши живим смолоскипом на знак протесту проти знищення удмуртської мови, — надійніше почуватимуться і самі якути. В шкільних програмах федерації повинні з’явитися вірші російських поетів-антифашистів, таких, як незламний Олександр Бившев з Орловської області. В російських підручниках з історії мають бути названі імена убивць кримського татарина Решата Аметова і тих, хто розпочав криваву війну на Донбасі, збив Боїнг, створював концтабір «Ізоляція». Покаяння і ще раз покаяння! Це найкращий фундамент для дружби.

***

Якщо це буде досягнуто, то зміняться політичні розклади і в самій Україні. А якщо Росія категорично не мінятиметься, то це буде її вибір, а не наш. Тоді вже й про «рів з крокодилами» можна буде згадати. Нам, лібертаріанцям, «своє робить» — головне, щоб свобода була захищена.

Є й інший погляд на лібертаріанство. Я б сказав — трохи збочений. В одній із передач, присвяченій обговоренню мовного закону, відбулася дискусія Андрія Іллєнка та лідера Лібертаріанської партії Геннадія Балашова. Останній емоційно скаржився: «Я как либертарианец выступаю за права человека. А мои фундаментальные права нарушаются. Я могу открыть «Русское радио» на русском языке? Чтобы без ограничений? Нет. Я могу открыть канал на телевидении, чтобы там был только русский язык? Не могу. Мои права ущемлены!»

Дивна позиція. У нас не те що одна людина, але й уся держава не має фінансових можливостей відродити не такі вже й тиражні «Кримську світлицю» і «Донеччину», газети втрачених територій. Це нормально? А він про «Русское радио»... Ні, в чомусь таки ми з Балашовим близькі. Ось я, наприклад, теж категорично проти нав’язування української мови. Але ще більше я проти її заборони! Відмініть цю негласну заборону (як лібертаріанець прошу!) і автоматично зникне потреба утискати росіян. Все буде природно і дуже гармонійно. Є ж конкретні цифри, на які варто орієнтуватися. Це відсоток україномовних та двомовних у тому чи іншому місті. Скажімо, в Херсоні таких родин 36% (11% україномовних і 25% двомовних), в Дніпрі разом набирається 40%, в Чернігові — 56%, в Сумах — 67%, у Києві — 69%... На вулицях ви стільки почуєте? Ні. Тож треба якомога швидше вийти на ці показники, а далі можна й закруглятися. Щоб усім було добре. І український сегмент є, і російська мова «живее всех живых». Компромісно, конструктивно, без примусу. А далі братися за економіку, екологію, боротися з корупцією. І не треба боятися, що російськомовний сегмент суспільства становитиме якусь загрозу для України. Більшу загрозу становлять злодії та байдужі. До речі, на згаданій мною передачі прозвучали аргументи російськомовної луганчанки: «У нас работает канал «Наш». Там сидят эти мураевы, бондаренки... Вы на них подайте в суд! А то люди будут после работы включать эту Бондаренко, эту Лукаш...»

Луганчанка деталізує, чому саме критично ставиться до мовного закону: «Вы начинаете преследовать каких-то кассирш, каких-то официантов, в то время как вдохновители сидят спокойно в комфортных студиях и гадят так, как не снилось скабеевым и соловьевым...»

Небайдужа східнячка дуже гарно все пояснила. Дійсно, починати треба з практикуючих неонацистів, а не з касирш та офіціантів. А з народом системно працювати. Ми не Росія, гармонійне поєднання мов у нас цілком можливе! Єдине, чого робити не можна, — це миритися з безкарною діяльністю пропутінських екстремістів. Тут уже будь-яка лібертаріанська душа протестуватиме.