МЕНЮ

Квітневе ушанування

Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник музею С. Гулака-Артемовського, м. Городище Черкаської обл.
4 квітня, 2019 - 16:24
Про концерт, присвячений Шевченку. Відразу після смерті поета

Як національний поет, котрий прославляв героїчні сторінки минулого, гетьманів та козацтво, волю давньої, але ще не забутої України, Шевченко знайшов увагу, підтримку й пошану навіть українського панства Лівобережжя, яке упродовж 1843—1847 рр. зустрічало його у своїх маєтках як видатну людину, талановитого поета і художника. Але так було лише доти, доки Тараса Шевченка російська влада не оголосила державним злочинцем.

Тож зрозуміло, що за таких умов про якесь публічне, громадське пошанування народного співця (наприклад, 1858 року, коли виповнилося двадцять років його поетичної діяльності) не могло бути й мови. А втім, яке «двадцятиліття»?.. Коли воно містило десять літ невимовно тяжкої неволі-солдатчини...

Пошанування розпочалося лише після смерті Кобзаря. Коли царизм, здавалось би, перестав боятися мертвого поета. Однак таке тривало два-три місяці... І вже з початку перепоховання нашого Титана на високій канівській кручі влада знову заходилася переслідувати Шевченка, забороняючи його творчість ба навіть згадку про нього.

Але через кілька тижнів після чорного ранку 26 лютого 1861 року (дата старого стилю) чи не першим ушануванням поета став літературний вечір 14 квітня в Петербурзькому університеті. Його влаштував професор і великий Шевченків приятель Микола Костомаров, котрому Тарас присвятив до щему такі страшні рядки:

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати.

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята...

(Написано після арешту учасників Кирило-Мефодіївського братства, під час перебування в казематах Петропавлівської фортеці.)

Костомаров виступив перед студентством зі своїми спогадами про Великого Українця. Вони, як і висновки знаного історика, були дуже сміливими та пророчими. Під палкі оплески вдячних слухачів він заявив, що ім’я Шевченка — безсмертне. Як і його творчість. Бо він — нескорений Прометей, вірний син свого народу, якому служив до останнього подиху й віддав за нього, за Україну своє життя!..

Друге вшанування Великого Поета відбулося через два тижні, 27 квітня 1861 року, літературно-музичним ранком у залі дворянського зібрання в Петербурзі (нині приміщення філармонії). Його організувало Товариство для допомоги нужденним літераторам і вченим, більше відоме як Літературний фонд. Воно було засноване восени 1859 року, і серед його членів-засновників разом із відомими письменниками Іваном Тургенєвим та Миколою Некрасовим, а також редактором-журналістом Миколою Чернишевським та іншими видатними людьми значився й Тарас Шевченко.

Захід передбачав дві мети — вшанувати пам’ять нещодавно померлого Кобзаря і зібрати кошти для допомоги його родичам.

Тож спочатку на ньому прозвучало чимало теплих, проникливих слів про славетного українського поета, якого багато хто з присутніх добре знав і щиро поважав. Спогади, розповіді про зустрічі з Тарасом нікого не залишили байдужим, як і наступний благодійний концерт. Про нього слід сказати окремо й ґрунтовніше, адже його організатором та активною дійовою особою став близький приятель покійного Тараса («брате-друже мій єдиний Семене!..» — так він його називав), видатний співак і композитор, артист імператорських театрів Семен Гулак-Артемовський, якого, до слова, петербурзька публіка, як і широкий загал, знали лише Артемовським...

Проте ще раз нагадаємо про призначення концерту — збір коштів для родичів Шевченка.

І тут слід зробити невеликий відступ і пояснити суть справи, що бере початок за рік до цих подій. У березні 1860 року згадане Товариство літераторів звернулося до поміщика рідного Тарасового села Кирилівки Валеріана Фліорковського з проханням звільнити братів поета Микиту і Йосипа, сестру Ярину з родинами із кріпосної залежності (Тарасова старша сестра Катерина Красицька уже померла), мотивуючи тим, що вони близькі родичі видатної, шанованої в Україні та Росії людини. І поміщик звільнив своїх одинадцять кріпацьких душ, давши їм особисту волю. Але... Без ланової землі та інших ґрунтів... Навіть їхні садиби, зокрема й хати, залишалися поміщицькою власністю!..

Така «воля» обурила і Тараса, і його родичів. Тим паче, що проголошений через кілька днів після поетової смерті Маніфест царя Олександра ІІ про скасування кріпосного права передбачав звільнення селян із землею. Щоправда, вони її в поміщиків повинні були викупити. Та земельна кабала, що розтяглася в Російській імперії (з викупом) на довгі десятки років, — то тема іншої розмови.

У цьому ж разі підступний кирилівський поміщик так обставив справу, що брати Шевченка і сестра навіть не мали права на викуп землі!.. І повернули його собі лише 1865 року після бюрократичних поневірянь-звернень до різних державних структур.

Проте, хоч би як там було, саме концерт 27 квітня мав зібрати (і зібрав) чималу суму коштів, щоби найближчі Тарасові родичі мали за що викупити у колишнього пана свої земельні наділи. Тобто виконати те, чого не дала зробити Шевченку передчасна смерть...

Слід сказати, що концерт пройшов з величезним успіхом!.. У ньому прозвучали українські пісні. І саме ті, які знав і любив Великий Кобзар. Котрий, як відомо, й сам був неабияким співаком і знав силу-силенну народних пісень...

Просто чудово співали Семенові друзі-колеги, відомі артисти російської оперної сцени Дар’я Леонова та Федір Нікольський. Перша вирізнялася прекрасним контральто, а в другого (тенор) голос був напрочуд красивого тембру... Леонова тоді проспівала сповнені глибокого ліризму пісні «Ой вийду я за гайочок» і «Зелений барвінку»...

Чудово виконав пісні і співак-самородок, аматор музичного мистецтва В. Чумачевський. Це були й сьогодні відомі та популярні народні твори: «Ой не шуми, луже», «Ой дівчина по гриби ходила» і «Ой крикнула лебідонька».

Цей же співак разом з аматорським чоловічим хором виконав як соліст і дуже патріотичну пісню про Морозенка та сербську народну пісню зі змішаним хором.

Злагоджено прозвучала й веснянка у жіночому хоровому виконанні.

Справжньою окрасою концерту став і виступ Семена Артемовського, який піднесено виконав український романс «Гуде вітер вельми в полі» на слова ще одного Тарасового незабутнього приятеля із Чернігівщини Віктора Забіли (музика Михайла Глінки) та українську народну пісню у власній обробці «Стоїть явір над водою», свого часу присвячену Великому Кобзареві.

Концерт справив на слухачів дуже сильне враження. Як писала через кілька днів популярна газета «Северная пчела»: «Всі, кому була дорога пам’ять Шевченка, прийшли на цей концерт, і чимало очей були маслянистими й вологими...»

Звичайно, після цих слів нічого додати...