Крізь терни до зірок. Катерина Білокур

До батьківщини видатної української художниці Катерини Білокур із Києва можна дістатися як залізничним, так і автомобільним шляхом. Я обрав залізницю, електричка Київ — Гребінка зупиняється на станції Богданівка, від якої до музею приблизно 3 км.

Заклад було створено 1977 року, через 16 років після смерті мисткині. До цього в хаті Білокурів мешкали уродженці Богданівки, котрі емігрували з Франції. Після їхнього хазяйнування рідний будинок художниці перетворився на напівзруйновану халупу. Відновлювати хату мисткині і створювати в ній музей допомагали визначні діячі української культури, зокрема Микола Бажан, Ніна Матвієнко, Олесь Гончар, Іван Драч, Олександр Непорожній, Ганна Самарська. Пам’ятник Катерині Білокур у дворі музею зробив її племінник — Іван Григорович, котрому тітка матеріально допомагала під час навчання. Катерина Білокур сподівалася, що Іван Григорович стане художником.

Отака, якщо без зайвих слів, історія створення музею. На дворі збереглися груша-дичка, яблуня-райка та горіх, посаджені художницею. Біля входу височіє старезний в’яз, посаджений пращурами мисткині, під ним селяни влаштовували посиденьки, його Катерина Білокур порятувала від загибелі, коли через Богданівку тягнули лінію електропередач, що мала б пройти на місці цього велетня...

ПАМ’ЯТНИК КАТЕРИНІ БІЛОКУР У ДВОРІ БОГДАНІВСЬКОГО МУЗЕЮ

У хату художниці ведуть невеличкі сіни, на стіні яких нанесено слова Олеся Гончара про значення творчості Катерини Білокур, обрамлені птахами й квітами роботи Ганни Самарської — улюбленої учениці художниці, також богданівської уродженки. Вона ж розписала й піч у кімнаті, що являє собою своєрідну вітальню мисткині.

Про життя Катерини Білокур, моменти якого відображені на світлинах художниці у цій же таки вітальні, читачам, певно, відомо багато. Нагадаю лише головні його віхи.

Народилася художниця 7 грудня (24 листопада за старим стилем) у день святої великомучениці Катерини. Самотужки опанувала грамоту, школи не закінчувала, через що не мала змоги навчатися в технікумах, куди двічі марно намагалася поступити — до Миргородського технікуму художньої кераміки та Київського театрального технікуму.

У 1920-х роках брала активну участь у роботі місцевого драматичного гуртка, організованого вчителями Іваном та Ніною Калитами. Саме вони чи не найперші розгледіли в ній хист до малювання. У них вона брала свій перший папір для живопису.

Батько дівчини з недовірою ставився до мистецьких нахилів Катерини ба навіть подарував доньці швейну машинку, аби вона займалася справжньою жіночою роботою. Усі чоловіки, які сваталися до неї, ставили за умову кинути малювання. З одного сватання Катерина втекла до Канева, на Шевченкову могилу, на якій просила Кобзаря допомогти їй стати художницею. Цей вчинок ще більше розлютив батька. Одного разу, не витримавши батьківських докорів і заборон, Катерина вдається до небезпечного шантажу — вступила осіннього дня у холодну воду місцевої річки Чумгак і сказала матері про готовність до самогубства, якщо та не дозволить їй малювати. Лише після цього батьки нарешті відступилися, змирившись із доньчиною пристрастю.

Широке визнання прийшло до мисткині несподівано. Вона почула пісню «Чи я в лузі не калина була...» у виконанні Оксани Петрусенко і була вражена талантом прими, написала їй листа, до якого долучила свій малюнок калини. Дівчина не знала адреси співачки й підписала конверт просто: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко» (звісно, що пунктуаційних знаків не було, бо дівчина й гадки не мала, де їх ставити). Лист Петрусенко отримала — уже в цьому відчутний Божий промисел! Співачка була в захваті від малюнка невідомої їй селянки і, порадившись із приятелями — Василем Касіяном та Павлом Тичиною, попросила знайти талановиту дописувачку. Роботами Катерини зацікавилися. 1940 року її картини експонувалися в Полтаві (саме до Полтавської області належала тоді Богданівка), де здобули грандіозну славу. Невдовзі художницю преміюють поїздкою до Москви, де вона знайомиться з оригіналами творів Третьяковської галереї та Музею образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна.

Уже 1941-го жінка, котру односельці донедавна вважали, м’яко кажучи, дивакуватою, мала б стати народною художницею України. Проте Друга світова війна вступила на терени Радянського Союзу, цивільні справи відійшли на другий план. У Богданівці під час війни, до речі, було два табори військовополонених. Брат Катерини, Павло, із фронту не повернувся. У перші роки німецько-радянської війни у художниці на нервовому ґрунті відмовляють ноги: вона дізналася про пожежу в полтавському музеї народного мистецтва і подумала, що всі її картини, які в ньому зберігалися, теж знищив вогонь. На щастя, побоювання художниці цього разу виявилися марними.

Уже після війни, 1954 року дві картини Катерини Білокур «Цар-Колос» і «Берізка» були втрачені після тріумфальної для неї виставки в Парижі, де її твори дістали захоплену оцінку Пабло Пікассо, який взагалі-то вкрай рідко робив компліменти художникам-сучасникам. За втрачені картини держава дала мисткині мізерну компенсацію... Залишилися репродукції цих робіт, вони, зокрема, увійшли до єдиного прижиттєвого альбому художниці, що побачив світ 1959 року.

Через два роки Катерини Василівни не стало, вона померла від раку шлунка, залишивши незавершеною картину «Жоржини на блакитному тлі», яку, до речі, можна побачити в богданівському музеї, в кімнаті-майстерні художниці, до якої вона майже нікого не пускала, бо вважала, що не можна дивитися на незакінчені витвори.

Мисткиня лише на кілька днів пережила матір — Якилину Павлівну, котра до кінця днів не вірила, що народила видатну художницю. Поховали Катерину Білокур у центрі її рідної Богданівки. Пам’ятник над могилою художниці створив Іван Гончар.

«На довгу згадку ці квіти посилаю тому, кого не бачила, тому, кого не знаю... Важко мені лежати в землі, якщо хтось, хто житиме після мене, не згадає мою добру роботу добрим словом», — писала в одному з листів Катерина Білокур.

Тож приймімо цей чудовий дарунок із вдячністю і не забуваймо видатну мисткиню та її самобутні твори, за право створення яких їй довелося багато вистраждати...

***

Щиро дякую за допомогу в підготовці цього нарису завідувачці Музею-садиби Катерини Білокур у Богданівці Ользі Олександрівні Шаповал і науковому співробітнику цього закладу Ользі Петрівні Шеремет.