Конкретні справи на благо міста

Оксана САХНО, громадська активістка, керівниця Херсонської молодіжної ініціативної групи «Кип’яток»:

— За останні півроку я можу назвати себе щасливою людиною, яка займається улюбленою справою, саморозвивається і намагається розвивати херсонську молодь. Вірю, що наша країна найкраща, наші люди унікальні і ми все зможемо. Одне мене засмучує, коли я ось така позитивна їду в поїзді Київ — Херсон, а жіночки віку моєї мами переконують, що я живу в рожевих окулярах. Невіра в гарне майбутнє — ось єдине, що навіює мені негатив. Але кожного дня я і моя ініціативна група намагаємося хоч трохи робити краще. Радію, коли ми з друзями елементарно сортуємо сміття і переконуємо всіх також долучитися. Радію, коли моє оточення не тільки словами, а й ділом підтримує мене, і ми всі разом йдемо на масштабне прибирання. Радію, коли після півгодинних переконань люди розуміють, що я це роблю не за гроші, не для депутата, а просто тому, що не розумію, як цього можна не робити для свого міста. Радію, що можу реалізовувати проекти для херсонської молоді та отримую купу подяк. Я просто радію тому, що не проживаю життя дарма.

Олег БАТУРИН, журналіст газети «Новий день»:

— Не може не тішити те, що в суспільстві стає менше ознак радянського імперіалізму. Приміром, у Каховці вперше за всі десятки років відзначення 9 травня на офіційному мітингу промовці згадали всіх українців, які боролися з окупантами в часи Другої світової. І не лише українців у лавах Червоної армії, а й тих, хто воював в арміях інших держав, а також в УПА. Звернуло увагу і те, хто і як відзначав ці дні. Якщо 8 травня до Вічного вогню у Каховці прийшли люди, які хотіли схилити голови в пам’ять тих, хто не повернувся з війни, то 9 травня святкування Дня Перемоги більше нагадувало карнавал, на який більшість прийшла повеселитися, поїсти каші і випити горілки від спонсорів. Події 9травня вкотре довели абсурдність існування в сучасній Україні таких організацій, як офіційні ради ветеранів. На моїх очах керівник Каховської ветеранської організації обурювалася тим, що влада особисто не підійшла і не привітала її як «ветерана Великої Вітчизняної війни» з «Днем Перемоги». Хоча у 1945 році цій діячці виповнилося лише 7 років. Втім, ще задовго до початку урочистих заходів 9 травня в Каховці чимало 50-річних «ветеранів» встигали так «відсвяткувати», що ледь стояли на ногах. У раді ветеранів не помітили, що брежнєвські часи давно минули, що нині вони живуть в абсолютно іншій країні, де вже не досить мати на грудях схоже на орден брязкальце, аби вимагати для себе особистих привітань та інших благ.

Микола КРАМАРЕНКО, приватний підприємець:

— Останні місяці пов’язані зі зміною місця роботи. Декілька років я виношував думки зайнятися власною справою, але не вистачало сміливості, або обставини були не сприятливими. І хоч ситуація в економіці не є стабільною для нормального планування і розвитку власної справи, я вирішив, що час настав. Крім цього, активно долучився до відродження в Херсоні футбольного клубу «Кристал», за який уболіваю вже 17 років. Зараз міською владою він створений у формі комунального підприємства. Проблем перед керівництвом нового клубу стоїть безліч. Я взяв на себе адміністративну роботу, пов’язану з організацією матчів. Крім того, займаюсь вирішенням бюрократичних моментів, в чому допомагає юридична освіта. Стосовно позитивних та негативних вражень, то вони пов’язані зі ставленням людей. Одні встигли розчарувати, інші, навпаки, виросли в моїх очах. На прикладі все того ж футбольного клубу: люди, що били себе у груди і клялися, що їхнє серце назавжди з «Кристалом», на ділі виявилися балакунами, і коли справа дійшла до реальної допомоги, дуже швидко загубилися і забули про свої слова. Інші ж, навпаки, запропонували свою безкорисну допомогу, хоча від них і не очікували. Сподіваюся, що всі починання, як мої особисті, так і стосовно відродження херсонського «Кристалу», будуть успішними.

В’ячеслав ГУСАКОВ, журналіст, фотограф, газета «Вгору»:

— Нещодавно ми з дружиною, фотохудожником Іриною Паршиною, закінчили роботу над проектом, підсумком якого буде фотовиставка під час міського свята «Матуся. Родина. Херсон. Україна», яке відбудється 14 травня, у День Матері. Знімали багатодітні і прийомні родини. Тридцять родин, кожна з яких — окремий світ. Робота була непростою, але подарувала чимало яскравих вражень. Цей фотопроект — не лише мистецька акція, а й соціальна: кожна з родин безкоштовно отримає добірку присвячених їй виставкових робіт, які вони навряд чи замовляли б, адже живуть ці люди здебільшого незаможно. Ми робили усе з задоволенням, бо було цікаво і з творчої точки зору, і усвідомлювали, що беремо участь у корисній справі.

З речей, які засмучують, на першому місці — невизначеність. Як і в багатьох переселенців зі сходу України. Один із своїх матеріалів про життя переселенців я назвав «Покарані за патріотизм». Справді, іноді відчуваєш себе покараним за те, що свого часу виїхав з непідконтрольної території.

Найбільшим тягарем (і в матеріальному, і в моральному розумінні) є житлова проблема. Діти дорослішають, ми з дружиною не стаємо молодшими. Тому й непокоїмось про те, що залишимо після себе. Жити рік за роком у житлі, яке винаймаєш, — не кращий варіант, коли твоє життя перетнуло «екватор». На превеликий жаль, світла у кінці тунелю поки що не видно. Держава пропонує іпотечний кредит з 50% компенсацією. Але чи потягнемо ми його у такому вигляді — питання. Та й механізму реалізації цієї ідеї поки немає. Бентежить і те, що держава, яка здала окупантам східні території та Крим, зробила людей, які звідти виїхали, «другим ґатунком»: майже позбавила виборчих прав, створила ще чимало проблем.