МЕНЮ

«Карантин трішки розбудив читача»

Тетяна СІДЕНКО, Дніпро
24 липня, 2020 - 12:57
Жителі Дніпра та області — про гендерні питання, дистанційну освіту та нестачу кваліфікованих кадрів

Анна КАРПЕЧЕНКОВА, голова громадської організації «Пані Патронеса»:

— Я працюю у сфері запобігання та протидії гендерно зумовленому насильству. Приємно те, що у Дніпрі ця тематика стала актуальною. Чому я роблю такий висновок? Наприклад, на сесії міської ради депутатами було прийнято рішення щодо фінансування окремого шелтеру для жінок. Там зможуть перебувати жінки, постраждалі від домашнього насильства та насильства за ознакою статі. Наразі в Дніпрі вже функціонує подібний притулок, але цей передбачає перебування там жінок із дітьми. У новому ж центрі зможуть знаходитися саме жінки без дітей. Це рішення є показником того, що органи місцевого самоврядування розуміють важливість зазначеної проблеми і намагаються протидіяти цьому явищу. Негативом є те, що насильство дуже поширене. Підтвердженням є обговорення в соціальних мережах, в різноманітних спільнотах, серед активістів Дніпра факту побиття жінки у маршрутці та факт ймовірного зґвалтування жінки у парку. Велика кількість коментарів звучить приблизно так: «Чому вона там ходила?» та подібні фрази. На жаль, факт виправдовування дій кривдника залишається актуальним. Причому виправдовують агресора як чоловіки, так і жінки. Хоча для спеціалістів це є очікуваною ситуацією. Бо жінки зростали у цьому суспільстві і багато з них вважають, що насильство можна виправдати, а самі жертви провокують дії кривдника. Як професіонал, я переконуюся знову і знову, що ця проблема є важливою не тільки для мене особисто, а й для великої кількості людей. З іншого боку я розумію, наскільки громада Дніпра незріла у цьому питанні. Нам треба працювати не лише з органами влади, правоохоронцями, судами, а й з кожним мешканцем Дніпра.

Олександр МАЛIЙ, спеціаліст із підбору персоналу у книжковому магазині:

— Усі говорять безробіття через коронавірус, а я скажу інше: не вистачає кваліфікованих кадрів. Здається, у Дніпрі майже немає молоді, яка хоче розпочинати з нуля та проходити нову школу вже за місцем своєї роботи. Я не перший рік працюю у кадровій сфері, тому помітив, що в нас люди кардинально різні: одні готові навчатися, працювати, удосконалюватися, а інші чекають манни небесної і вважають, що університетських знань вистачить, щоб стати матеріально незалежним. Якийсь абсурд. Це моє особисте спостереження, саме це я вважаю негативною тенденцією в нашому суспільстві.

Що трапилося хорошого? Це те, що карантин у квітні трішки розбудив нашого читача. Книжкові магазини перейшли в онлайн-режим роботи, розпочали активно вести сторінки у соціальних мережах, ініціювали акції, знижки. Все це зіграло. Люди почали купувати книжки, а значить — читати. Тому сподіваюсь, що потяг до книг — це не безвихідь під час карантину, а бажання відкрити нову сторінку у своєму житті, і хай вона буде літературною. Як би це не пафосно звучало, але карантин трошки змінив свідомість дніпрян, та й українців загалом. Це я бачу на прикладі своїх знайомих.

Наталія МАЛАХАЙ, лікар-педіатр приватного медичного центру «Бути здоровим»:

— Головне, що зараз хвилює нашу родину, — це вступ сина до вищого навчального закладу. Рік був дуже непростим. Наче налаштувалися на навчання, додаткові уроки з репетиторами, а тут коронавірус та карантин. Онлайн-заняття у школі, м’яко кажучи, сину не зайшли. Школа його дисциплінувала, а тут відповідальність треба брати на себе. Це виявилося найскладніше. Нарешті склали ЗНО, чекаємо на результати. Сподіваюся, отримаємо бали не нижче, ніж 170 з кожного предмета. Також хвилює, щоб із першого вересня в Україні знову не впровадили онлайн-навчання. Як лікар розумію: коронавірус не відступає і треба дбати про здоров’я. Але водночас не думаю, що під час навчання по скайпу можна розраховувати на якісні знання. Особливо це стосується першого курсу. Тому переймаюся, щоб здобуття професії не перетворилося на самоосвіту. Це не лише моя думка. У інших батьків такі ж побоювання.

Сергій МАКАРЧУК, тренер дитячої спортивної школи:

— Уже минув місяць відтоді, як я і мої вихованці повернулися до нормального активного життя та тренувань. На жаль, деякі батьки втратили роботу або працюють на пів ставки, відповідно змушені економити на заняттях дітей. Все ж сподіваюся, що це тимчасове явище. А ще днями у мене були гості: приходили мої колишні учні, які зараз навчаються у столиці. Не забули старого тренера. Ледь не заплакав від такого сюрпризу, і словами не можу не передати радість. Запитуєте про негатив та про погане? Скажу, що він просто не полишає Україну. Хіба б ми могли колись подумати, що в нашій країні буде війна? А тут ще й тривожні вісті з Луцька. Виявляється, у нас є й такий тероризм. А що буде далі?