Хто добре пише?

Мені подобаються ці рядки поета Леоніда Мартинова: «Какие хорошие выросли дети!/ У них удивительно ясные лица...» Уявимо, шановний читачу, сучасну студентську аудиторію з учорашніми завзятими  абітурієнтами. Ясні, відкриті погляди, в яких — жадоба знань. Тим більше, лекція присвячена не «нудній відбувайлівці», а вступу до омріяної професії, основам журналістики.

«Професія професій» — гарне визначення, чи не так? Його, зокрема, наводить професор Ігор Михайлин у своєму підручнику «Основи журналістики» (Київ, 2016 р.). І пояснює,  що в основі праці журналіста — широка загальна ерудиція, знання фактів і явищ з різних галузей життя і політики, історії, соціології, літератури, географії, медицини тощо. Автор підручника, говорячи це, посилається на видатного журналіста радянського часу Анатолія Аграновського (народився в Харкові, його творам не бракує українських адрес, у тому числі криворізької).

«Можна розмірковувати над тим, як змінилася професія журналіста після А. Аграновського, — пише Михайлин, — але неможливо заперечити його правоту, коли він говорить про універсальність журналіста, захищає його право писати про все цікаве для публіки, бути її представником перед будь-якими професіями».

Прізвище названо, оцінка дана, можна ставити крапку? Ні, швидше три крапки. Бо в підручнику загалом — я не полінувався, порахував — одинадцять шанобливих посилань на Аграновського! Вже одне це, мабуть, викличе цікавість студентів. До постаті журналіста-новатора, для якого журналістика була творчістю, а не ремеслом, якому належить знаменитий афористичний вислів: «Добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре думає!» Здається, ми й отримали відповідь на запитання, винесене мною у заголовок цього матеріалу...

Але не варто поспішати. Послухаємо самого Анатолія Аграновського. Якою він бачив журналістику, що радив молодим (і не тільки молодим) журналістам, у чому бачив зміст своєї праці? Я пропоную читачеві газети «День», яка представляє якісну журналістику, разом зі мною пошукати відповіді на ці прості і водночас непрості (коли йдеться про людину такого масштабу) запитання. Тож повертаюсь до своєї давньої тривалої зустрічі з журналістом номер один (за визначенням всезнаючої «Вікіпедії»), до власної дипломної університетської роботи 1983 року на журфаці київського Шевченківського університету, яка так і називалася «Публіцистика Анатолія Аграновського».

« — Що журналісту найбільше потрібно?

— Важко про все сказати. По-перше, треба більше думати. Адже як буває? З літер складаються слова, із слів — фрази, але коли немає в цих фразах ідеї, думки, то і користі немає. По-друге, треба вміти спілкуватися з людьми. Журналіст повинен бути цікавим для співбесідника. Тут важливі і поведінка його під час бесіди, і манера вдягатися, і вміння вести ту бесіду. У нас розумних не перерахувати. І якщо вони не захотіли розмовляти з вами, значить, ми погано ставили запитання, нам не повірили. Значить, ми самі люди не цікаві. З «писакою» ніхто відверто розмовляти не захоче. Бо «писака» не виходить за межі запитань: скільки процентів виробітку? Хто кращий? До героїв треба йти не за цифрами — за думками. Мій батько казав: «Ідеш на перше інтерв’ю — говори сам. Другого вечора можеш уже слухати. Ось тоді вийде розмова».

По-третє, треба багато читати. І періодику, і сучасну літературу, і класику. Я, наприклад, як спецкор газети «Известия» у кожне відрядження їду з книжками. Цитую їх у своїх нарисах. Причому мене цікавить і коли, так би мовити, класики погоджуються з перебігом подій, і — не менше, коли вони «проти».

— Журналістська майстерність. Будь ласка, ваші думки про неї.

— Майстерність — це головне. На жаль, часто під нею розуміється вміння виписати там портрет, пейзаж чи діалог. Це теж не дрібниця, але, на моє глибоке переконання, майстерність — це, насамперед, світогляд, тверда ідейна позиція, самостійність думки, якості бійця. Пейзаж не врятує пустопорожньої публікації. Читач, я переконаний в цьому, прагне свіжої, сміливої, оригінальної думки.

Я сам йшов до цього непросто. Раніше боявся показати, що чогось не знаю. Зараз же навіть перебиваю співбесідника, дорікаю йому, що погано розповідає. Люблю і вважаю за потрібне сперечатися. Із цього почалася публіцистика. Запитують ще: як краще писати — «я» чи «ми»? Нехай буде «я», але ж не таке: «Я вважаю, що Афіни — місто контрастів».

Ось такий він, медіаурок Майстра. Звичайно ж, значимі постаті й інших відомих журналістів-публіцистів — Сергія Плачинди, Віталія Коротича, Степана Колесника (останній викладав у нас в університеті). Для них журналістське кредо — творчість! Яку не слід плутати з журналістською біганиною-поденницею — прес-конференціями, брифінгами, презентаціями (звичайно, потрібними і нормальними у сучасній медіасфері, але в розумних межах). Зрештою, творчість і ремесло — складові нашої професії. Але ж класики — завжди творці, а класика — не старіє!

...І знову перед очима — студентська аудиторія. Я хотів доповнити книжкову теорію живим словом класика Аграновського (з його родиною досі товаришую). По-моєму, саме таке навчання — найбільш корисне. Хочу бути почутим і колегами-професіоналами. Адже наш брат-журналіст, за визначенням — semper tiro (завжди учень). Хіба не так?

До речі, кінцівка вірша Мартинова «Діти» несподівана, але чудова: «Конечно, задорные эти ребята, /А впрочем, по множеству признаков судя, / Мы сами такими же были когда-то, / И нас не смирение вывело в люди».