Гарні днинки наприкінці ХХ століття

І майбутні Маямі з Багамами вже навряд чи затьмарять радість першого самостійного відпочинку на совковій базі поблизу селища зі зворушливо-теплою назвою Лєточки. Між іншим, цим самим Лєточкам дехто зобов’язаний кардинальними змінами в системі цінностей і місці проживання. А починалося все просто: в серпні-95 троє урбанізованих київських студентів, ретельно вкритих пилом сільських доріг, із путівками в руках заявилися на базу відпочинку.

ВСЕЛЕННЯ

— Може, ви тут поживете? — питає кастелянша передбальзаківського віку, жуючи тараньку й відкриваючи перед нами двері найближчого дерев’яного будиночка.

— Ну вже ні. Тут же риба давно вимерла і, привертаючи увагу до такого природного закінчення життєвого шляху, підзіпсувала не лише повітря, а й репутацію цієї бази, — відповідає єдиний серед нас чоловік.

— Тю, — начебто обурюється кастелянша, — та ти не дрейф — вселяйся. Рибу викинеш, а я тобі розкладачку дам — на ній під деревом можна спати.

— У вас що, розкладачки ароматизовані?

— Нє-а. Розкладачки звичайні, зелені, — серйозно продовжує представниця базівського начальства.

— Тоді вибачте.

Кастелянша опускає недоїдену тараньку до кишені, примружується, очевидно розмірковуючи, чи пропонувати нам інші варіанти житла, потім широко всміхається і, обіймаючи подругу та мене, вимовляє:

— Гаразд, хлопчики мої, поселю вас у хорошому будиночку. Ви — дітки київські, слабенькі, та ще й з гітарою. Може, ви музиканти талановиті, а може, навіть композитор із вас виросте, отримає Нобелівську премію, а потім приїде до нас, образиться... Ех, діти, в житті всяке буває...

Хороший будиночок являв собою коробку з колод із парковою лавою на веранді й сусідами за стіною. Якщо не рахувати холодильник і газову плиту, то зі зручностей у цьому житлі було, мабуть, лише вікно. Зате в наше користування було надано розукомплектований набір посуду, віник, жерстяний таз і величезну в дерев’яній рамці під склом інструкцію «Правила використання газу пропан-бутан». Усе.

СУСІДИ

Сусіди нас не любили. Сталося це якось одразу й несвідомо, на правах умовного рефлексу, закріпилося в сусідській свідомості. Особливо гостро душевний порив сусідів виявлявся ночами, коли вони намагалися спати, а ми — співати. Варто зазначити, що нас із ними розділяла лише фанерна стіночка, а всі, так би мовити, санітарно-гігієнічні зручності, за винятком умивальника на подвір’ї, знаходилися метрів за 50 від житлової зони. Робити нічні прогулянки сусіди не любили, тому запросто обходилися жерстяним відром... з усіма акустичними ефектами, що виходять. Словом, ми чули їх не гірше, ніж вони нас. Ех, краще б вони співали... Відпочивали сусіди вельми різноманітно. Чоловік, очевидно, весь день проводив на рибалці (про що свідчили розвішені на білизняних нитках, як білизна в старих двориках Подолу, рибинки). Жінці ж залишалася єдина розвага — плюхаючи насіння, визирати з віконця і вголос коментувати дії інших відпочиваючих. «Ти глянь, — покрикувала вона сама до себе, — дитина в пісочниці впала з велосипедика, а їй —

хоч би що. Лежить, «Бурди» читає». З нами сусіди практично не розмовляли й на юшку не кликали. Сусідська онука, котра прибула через пару днів, висловила своє до нас ставлення стисло: «Я та, яка вас ігнорує». «А коли будете ночами розмовляти, то я сміття викидатиму вам прямо під двері», — додала вона, спершись ліктем на плече свого інтелектуально мовчазного супутника.

РИБАЛКА

Фаїна на рибалку не ходила, виправдовуючи своє бажання поспати довгими роздумами про рибне живодерство. Тому компанію нашому азартному рибалці доводилося складати мені. Піднята на ноги о п’ятій ранку, єдине, на що я була здатна, так це не вбитися дорогою до рибного місця. Вологі кам’яні брили уздовж берега Десни так і поривалися скинути нас, сонних, до крижаної води. Прийшовши ж на місце «де клювало», ми розділялися: Альоша закидав вудку й годинами мовчки сидів, дивлячись на поплавець, а я, прокинувшись від стрибків по камінню, зазвичай обурювалася несвідомістю риби, яка виявляла цілковите незнання того, що людина — цар природи. Іноді мій монолог порушувався розповідями про походи на рибний лов із однокласником. Правда, походи ці закінчувалися, так і не почавшись, тобто розбудити однокласника не вдавалося. Багато років по тому це потішало Альошу, котрий колись страшенно переживав через риболовлі, котрі не відбулися. Потім, згідно з традицією, яка склалася спонтанно, я віддалялася готувати сніданок і вислухува

ти незадоволене «не грюкай посудом, такої ранньої пори спати треба, а не їсти». Через пару годин, тобто рівно о 10.30, з рибинкою повертався щасливий «добитчик», а значить, треба було будити Фаїну.

ЯК МИ БУЛИ НАРКОМАНАМИ...

Треба зазначити, що чорнобильська катастрофа не пройшла повз Фаїну, і в серпні того року, за наполяганням лікарів, вона розпочала відповідний курс лікування. Іншими словами, кожні два дні її організм вимагав п’ять кубів болісної ін’єкції вітамінів. Нам поталанило: у неї були одноразові шприці, а в мене — середня медична освіта. Однак улюблені сусіди, котрі, за їхніми ж словами, застали нас «на гарячому», тобто за миттям використаного шприца, змінилися в обличчі й... буквально через пару годин уже інші сусіди, побачивши нас, хапали дітей і затягали їх до будиночків зі словами: «Ці люди лихі, тому що наркомани». «Проти лому — немає прийому, окрім іншого лому», — виголосив Альоша й запропонував ходити в одягу з довгими рукавами. Фаїна, будучи студенткою факультету соціології та психології, завзято кинулася до написання курсової на тему «стадності почуттів і мислення», однак спроба провести опитування серед відпочиваючих із тріском провалилася — нас боялися. І тільки шанувальниця «Бурди» не позбавила нас задоволе

ння спілкування — чи то не повірила в наше «ширятельство», чи то жаліла.

ЯК МИ ТОНУЛИ

Тонули ми взагалі досить активно й весело. Можна навіть сказати, з почуттям колективу. Правда, в мене замість колективізму спрацював буржуазний інстинкт самозбереження. Тому на відміну від друзів, котрі розвалилися в позі «зірки», я енергійно розмахувала руками. Що, втім, абсолютно не заважало швидкій течії Десни тягнути мене чітко за фарватером, не випускаючи на мілину. Криків і прохань друзів, які перелякалися, дивлячись на мою відчайдушну боротьбу за життя, я не чула. Перед очима стояв вусатий у плавальній шапочці тренер басейну «Відрадний». Звісившись, як в моєму дитинстві, з бортика, він наскрізь пронизував карими очима й суворо повторював: «Дитино, нераціонально працюєш руками!». Від басейнівських спогадів ставало ще страшніше, і я з іще більшою старанністю била руками по воді. Нарешті Десна зглянулася й випустила мене зі своїх «глибоких» обіймів. Фаїна з Альошою благополучно прибилися метрів за 30. Живі.

ГОЛОДУХА

Голодухи як такої взагалі не було. Так, їсти було нічого. Трапилося це невдовзі після Альошчиного дня народження, коли «група підтримки», яка прибула з Києва, за два дні «підмела» наші продовольчі запаси. Відправивши їх, нарешті, геть і пошаривши спорожнілими полицями холодильника й буфета, ми виявили, що, окрім пари кілограмів картоплі, солі та незначної кількості вершкового масла, все зникло. З таким набором довелося використати всю свою фантазію для того, аби хоч якось урізноманітити сніданки-обіди. Найближчі кiлька  днів наш стіл нагадував кухню любителів земляних плодів. Ми їли картоплю варену, смажену, тушковану, пюре й, нарешті, картопляні млинчики. Потім сталося очікуване — закінчилося й це. І якось уночі... «Та прокинься ж, — смикала мою руку Фаїна, —чуєш, хтось у кухні ходить». «Ти хто?» — несміливо спитала я через двері. «Я — пташка небесна, не сію, не орю... Тільки дуже їсти хочеться... Але, крім двох тараньок і солі, в цьому будинку, схоже, нічого немає», — сумно відповів голос. Льошин... Половин

а наступного дня пройшла в ідіотських розмовах. Альоша, як і раніше, залишався пташкою, яка не оре, Фаїна ж уявляла себе «конем у яблуках, обвішаним відбивними». Я ж відчувала себе напівголодною людиною, до того ж, відповідальною за ситість інших (кухню, двома голосами «за», із самого початку повісили на мене). Після обіду (поняття це, як нам стало ясно, має на увазі не перше, друге й третє, а час із 13.00 до 15.00), очевидно, як доля, «на вогник» завітала шанувальниця «Бурди» (в миру, як з’ясувалося, викладачка Інфізу) і поцікавилася, чи не хоче наш чоловік прогулятися в сторону дачних городів і, так би мовити, особисто пересвідчитися, «що урожай нині вдалий». Реакція була миттєвою й виражалася в тому, що краще померти, ніж красти. При цьому з сусідської половини будиночка запахло їстівним і смачним... До того ж Альошин організм помирати не збирався, принаймні на голодний шлунок. Після довгих суперечок «за» і «проти» наш годувальник, взявши пакет, поплентався з представницею Інфізу у бік дачних ділянок... Ех

, як ми його чекали. Як виглядали з розкритого віконця. Так вичікують принців на білому коні дівчатка-підлітки. Чуєш, Льошо, вже ніхто тебе так не чекатиме — мовчки, в чотири ока, не відриваючись від курного шляху...

... «Я багато не брав, — лупав очима годувальник, котрий виправдовувався, — лишень пару кущиків картоплі. Ось іще три помідори й кабачки. На дні пакета — кукурудза, а в кишені — кріп». «Ей, наркомани, у вас солі немає? Дайте солі, — волала біля дверей «бурдистка». — А я тут вам маслечка принесла. Ви не подумайте нічого такого й не ображайтеся. Післязавтра виїжджаємо, а пачка ціла. Залишати жаль». «Бери масло, — скомандував Льоша, — сама казала, що Фаїні потрібні вітаміни»... Через чотири дні, після тривалої й наполегливої картопляної (зате з маслом) дієти ми, остаточно переконавшись у тому, що голод — не тітка, почали збиратися додому...

... Кілька років минуло після Альошчиного «падіння», а його батьки досі згадують цю сльозоточиву й жахливу історію. Особливо, коли на своїй ділянці не дораховуються пари-десяти картопляних кущів. «Злодій має бути скромним», — стверджує при цьому Альоша. Очевидно, з висоти набутого досвіду.

... Да-а. Гарні були днинки наприкінці ХХ століття... Фаїна, вдало полікувавшись у Ізраїлі, живе тепер у маленькому німецькому містечку... А Льошчина сестра стала мені зовицею.

Нобелівської премії не отримав ніхто.