МЕНЮ

Факт з історії українського друкарства

Юрій КИЛИМНИК, кандидат філософських наук, Київ
17 липня, 2020 - 11:57
Професор-поліглот Михайло Лєцкін удруге дав життя прадавнім архівним документам

Державний історичний архів у Львові — одному з найстаріших культурних центрів України — є скарбницею унікальних джерел до історії культури українського народу. Зберігаються там і давні історичні пам’ятки, серед яких неабияке наукове і культурне значення мають безцінні документи про започаткування українського друкарства. Очевидно, це може привернути увагу тих, хто цікавиться минулим України. Скористайтеся можливістю, прочитайте до кінця цю публікацію й торкніться наших витоків у цій суто духовній сфері людської діяльності. Відомий історик Микола Карамзін якось сказав: «Історія розуму являє нам дві головні епохи: винайдення букв і типографії; всі інші були їхнім наслідком». Це є одним із важливих чинників цивілізаційного розвитку.

Понад п’ятдесят років тому молодий український дослідник Орест Мацюк, який завершував дисертацію про історію паперу в Україні, першим виявив у Державному історичному архіві у Львові два документи, як незаперечні докази на користь так званого дофедорівського книгодрукування у багатовіковому літописі цього стародавнього українського міста. Про цінну знахідку — існування у Львові друкарні... ще 1460 року, тобто за 112 років до прибуття на Прикарпаття російського друкаря Івана Федорова (Федоровича) 1572 року — О. Мацюк повідомив громадськість, опублікувавши в другому числі журналу «Архіви України» за 1968 рік статтю «Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова?».

Можна лише уявити, якою була тогочасна реакція на цю досить епатажну публікацію. Українському читачеві, без сумніву, вона сподобалася. Ще б пак! Бо справила ефект своєрідної бомби. Стаття виявилася надто сміливою як на той час, оскільки автор на поставлене в її назві запитання давав однозначну ствердну відповідь, маючи вагомі підстави для такого висновку.

Про які конкретно архівні документи в цьому разі йдеться? Вони писані латинською мовою і датуються 23 липня 1791-го та 20 жовтня 1792 року. Перший документ — «Заява монастиря Фіскальній колегії у Львові з проханням вжити заходи в справі повернення йому рухомого і нерухомого майна і в тому числі друкарні, приналежної монастирю від 1460 року на виконання провізорами братства всіх зобов’язань відносно монастиря». У другому документі — «Пояснювальній записці провізорів Ставропігійського братства Львівському староству у зв’язку з претензіями василіан на друкарню (засновану ще 1460 році львівським українцем Степаном Дропаном)» викладається, ясна річ, інше бачення суті конфлікту й доводиться до відома, що сама друкарня, заснована львівським міщанином українцем Дропаном до 1460 року, цілком на законних підставах є тепер власністю братства, а не монастиря.

Осмислюючи ці та інші архівні документи, зокрема ті, що пов’язані з історією львівянина С. Дропана та його друкарні (до речі, відомо, що в архівах міста про це є ще ряд документів), О. Мацюк небезпідставно вважав «існування друкарні у Львові починаючи з 1460 року безперечним», а пана Степана Дропана «зачинателем українського друкарства». Саме таким чином уявляв він собі історію виникнення книгодрукування в Україні.

Я б припустився помилки, якби не сказав тут ось про що. Чому московські цензори влітку 1939 року не звернули уваги на такі два неспростовні документи? Чому не вилучили їх з архівних тек? Адже вони зводили нанівець усталену доти російську (радянську) концепцію започаткування українського друкарства... В розмові про це сучасні історики схиляються до думки, що від знищення долю цих документів порятувала та обставина, що написані вони були латинською мовою і зберігалися від початку XVIII століття в численних теках, що мали стосунок до Протоігуменату монастирів чину Василія Великого. Наскільки ми можемо уявити, найімовірніше, що цензори все міряли на свій аршин, вони свідомо оминули документи цієї цілком далекої від політики церковної інституції. Та й стара латина, яка домінувала на численних аркушах цього архіву, була їм не по зубах.

Свій внесок у дослідження цього воістину важливого питання щодо появи книгодрукування в Україні вніс, зокрема, доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик у своїй праці «Таки Степан Дропан, а не Іван Федорович», яка цьогоріч побачила світ на шпальтах знаного культурологічного тижневика («Слово Просвіти». 2020. 13-19 лютого.). Думаю, не один я сприйняв її як справедливу данину пам’яті не лише Степана Дропана, а й Ореста Ярославовича Мацюка, який був і залишається й нині першовідкривачем імені зачинателя українського друкарства в нашій національній культурі. Зрозуміло, обсяг і характер зазначеної публікації не дозволяє детально прокоментувати зроблені автором екскурси в історію проблеми, що розглядається, дати кожному з них своє прочитання. Щоб зрозуміти це, звернімо увагу хоча б на перелік питань, які розглядає автор:

Новий наступ противників української України. Захована в латинську абетку українська правда. Чому важливе відкриття не стало сенсацією. Неспростовні факти латиномовного літописця. Свідчення наших і чужинських дослідників до уваги не бралися. З якими ідеологічними стереотипами слід попрощатися? Хто стоїть за яловими науковими «полемістами»? Струшуємо з Івана Федоровича ідеологічну полову. Про що мали б знати українці зі старої-нової проблеми? До сказаного додам і таку цікавинку: поруч представлено світлину портрета Степана Дропана з колекції Петра Ющенка «Великі українці», яка 2013 року демонструвалася в Українському домі.

Віддаючи автору належне, маємо всі підстави зазначити таке. Перше. Цікавий факт з історії українського друкарства, як цілком слушно зазначає вчений, «виходить далеко за межі інтересів певного кола дослідників і стає натепер предметом пізнання й осмислення українським загалом». Думаю, він прихилить не одного читача до історії українства. Друге. Доведений факт про виникнення книгодрукування на наших землях вселяє в нас почуття гордості. Адже історію народу, як і матір, не вибирають. Мусимо її знати і шанувати. Така правда про наш древній і славний народ, який, що документально підтвердив своїм неабияким науковим відкриттям Орест Мацюк, мав українську друкарню у Львові задовго до появи російського першодрукаря Івана Федоровича на українських теренах.

І, нарешті, багато дає для розуміння історичного коріння цього відкриття громадянський вчинок ще одного науковця, нашого сучасника, який фактично завершив доведення прадавності українського друкарства. Особливої ваги, акцентує насамкінець у своїй публіцистичній статті Микола Тимошик, набуває в цьому зв’язку ім’я професора-поліглота Михайла Лєцкіна із Житомира, який добровільно погодився перекласти ці два досі незнані українцям архівні документи. У перекладі зі старої латинської мови й без жодного скорочення їх оприлюднив науково-популярний журнал «Український інформаційний простір».

Михайло Лєцкін, по суті, вдруге дав їм життя — українською мовою. Подумайте: хіба це — не промовисте свідчення вельми значущої ролі житомирського інтелектуала в збагачення історії українства? Підсумовуючи свої міркування, автор зазначає: Михайло Лєцкін — «із когорти тих, кого запалив своїм високим житейським чином Іван Огієнко (митрополит Іларіон). І своє недавнє лауреатство премії імені цього великого Українця мій колега з честю підтвердив. Бо дав можливість пізнати сучасникам неспростовані факти латиномовного літописця».

Чому я вирішив до цього привернути увагу читачів «Дня»? Тому що саме завдяки зусиллям житомирського професора «остаточно розвіяно ще один російський міт української історії — про нібито «старшість» російської книжки над українською», що незаперечно. І ще — погодьмося, в наш час не так часто можна зустріти людей, які готові пожертвувати без винагороди свій час і увагу для культури, щоб допомогти українцям краще зрозуміти минуле своєї країни. Значення цього, унікального з багатьох поглядів, доброчинного подарунка-пожертви важко переоцінити. Дякуємо Вам, шановний пане Лєцкін, за таку справді подвижницьку працю!