МЕНЮ

Друг «Сосенко». Творець «Волинської Січі»

Василь ФЕДЧУК, Луцьк
23 травня, 2019 - 20:11
Про трагічну долю здібного командира Порфира Антонюка

Читачі газети «День» з низки публікацій мають знати про існування на теренах Волині з травня до листопада 1943 року Колківської повстанської республіки. Менше відомо про «Волинську Січ», яка виникла у Вовчаку Турійського району дещо раніше — в березні. А перша база біля цього невеличкого села, захованого у Свинаринському лісі, з’явилася ще влітку 1942 року з ініціативи уродженця села Садів Луцького району Є. Манька. На той час він був провідником Ковельського окружного проводу ОУН. Активна розбудова повстанської бази почалася вже навесні наступного року, коли сюди прийшла велика група українців-поліцаїв, яка залишила на заклик оунівців постерунки у великих селах: Олеськ, Гайки, Красностав. Комендантом її став колишній капрал війська Польського, 33-річний житель села Бискупичі Руські (нині Нехвороща) Порфир Антонюк («Сосенко»). Він проявив себе не тільки як здібний командир, а й умілий господарник.

***

Краєзнавець, ветеран журналістики Василь ТРОФИМУК у ґрунтовному (75 сторінок) історико-документальному нарисі «Вовчак. Волинська Січ», виданому обласною друкарнею за кошти редакції газети «Вісник+ К», про це пише так: «Вражає розмах, оперативність й організованість розбудови повстанської бази. Для потреб «Січі» було закуплено кілька лісопилень. Тож невдовзі спорудили більш ніж два десятки різних приміщень. На річці Турія збудували млин, який забезпечував борошном декілька пекарень. З допомогою чехів-умільців звели і запустили в дію грабарню. А в лісовому масиві неподалік Свинарина побудували цілий консервний комплекс. Майже цілодобово працювала коптильня. Діяли майстерні з пошиття одягу і взуття. У лісовому військовому таборі за два кілометри від Вовчака постала велика зброярська майстерня, в якій трудилося 12 майстрів. Чітко діяла організаційно-мобілізаційна референтура. Майже в кожному селі довкіл Вовчака були утворені загони місцевої самооборони, які зводились у кущові відділи. У кожному з них було до 50 осіб.

ОБКЛАДИНКА КНИЖКИ ВАСИЛЯ ТРОФИМУКА «ВОВЧАК. ВОЛИНСЬКА СІЧ»

Та особливо ретельно організатори «Січі» підійшли до різноманітних вишколів та спецкурсів. У травні 1943 року неподалік села Лежахів розмістилася підстаршинська школа УПА імені Симона Петлюри (очільник — «Гонта»). Вона займала три бараки — класи, спальні приміщення. Курсанти вивчали історію України, військову справу, основи ведення партизанської війни і санітарної служби... Після півторамісячного навчання їх у чині підстаршин відправляли у діючі повстанські відділи як військових інструкторів або командирів підрозділів. Діяла школа до вересня 1943 року. У жовтні на її базі було відкрито старшинську (офіцерську) школу, яка дістала назву «Лісові чорти», на чолі з Федором Польовим. Він та увесь викладацький склад прибули сюди із Рівненщини, де також діяла аналогічна школа. Сюди приймали лише освічених, патріотично налаштованих молодих чоловіків або найбільш заслужених повстанців, які закінчили не менше ніж сім гімназійних класів. Після скороченого курсу та іспитів вони в чині хорунжих доправлялись до своїх військових груп».

***

Відділи УПА, які належали до бази, активно діяли не тільки на теренах Турійського і сусіднього Володимир-Волинського району, а й за їхніми межами. Так, наприкінці березня Озютичівська група після тригодинного бою на деякий час оволоділа селищем Локачі. Відділок «Зуха» (Миколи Каліщука), який дислокувався в Устилузькому районі, 9 квітня вчинив напад на німців, що вивозили збіжжя із села Залужжя, і заволодів двома вантажівками із зерном, зброєю та боєприпасами.

Активно діяв і відділ «Остапа» (Олексія Брися) на терені Горохівського району. 27 березня він напав на гарнізон у Горохові. А потім була операція з визволення військовополонених Червоної армії з німецького табору поблизу села Лобачівка. У червні того ж року отримали бойове хрещення курсанти підстаршинської школи імені Симона Петлюри. Під орудою «Чорноморця» (Олексія Мельника) вони розбили партизанську групу, що базувалася в селах Ягідне Турійського та Ладинь Любомльського районів.

Серед найбільших акцій загону УПА «Січ» дослідники вважають важкий бій з червоними партизанами 10 липня 1943 року біля сіл Гайки і Ставки, в результаті якого «Січ» зупинила їхнє просування на південь Волині.

***

Наприкінці серпня загін «Січ» одержує ім’я Івана Богуна. До нього увійшли три курені. 5 вересня 1943 року було утворено також кавалерійський відділ. Загальне керівництво майже три місяці здійснював Володимир Лунь, а з 19 листопада очільник штабу Порфирій Антонюк уже стає командиром цього загону. Серед звитяг богунців — триденний бій (7—9 вересня) з каральними загонами гітлерівців під селом Радовичі та 9—11 вересня біля Загорівського монастиря. Тут героїзмом відзначилися сотня «Коршуна» (Андрія Лещука) і чота спеціального призначення «Берези» (Андрія Марценюка). Письменник Петро Боярчук у повісті-хроніці «Бій під стінами храму» детально описав подвиг чоти «Берези». Тоді в триденному бою, де позиції повстанців штурмували понад 700 поліцаїв та жандармів, десять легких танків і навіть три літаки, оборонці втратили 30 своїх побратимів, 12 упівців під покровом ночі врятувалися через підземний хід, ще двох врятували місцеві жителі. У цьому запеклому бою загинув командир чоти Андрій Марценюк. Німці зазнали відчутних втрат у 90 осіб убитими і 150 пораненими.

На 30 листопада 1943 року загін уже налічував 1049 повстанців, серед яких було майже 100 колишніх військовополонених, які втекли із концтаборів у Володимирі-Волинському, Ковелі та Холмі. Свій бойовий досвід вони на перших порах успішно передавали сільським хлопцям і справно несли службу. Але у зв’язку з наближенням совєтсько-німецького фронту в їхніх лавах почалося певне бродіння, що в критичний момент відіграло фатальну роль.

У цих складних обставинах на загін імені Богуна повело наступ Сумське партизанське з’єднання під командуванням кадрового чекіста генерал-майора Петра Вершигори, яке у січні-лютому йшло рейдом через Волинь на терени Львівської області та Люблінського і Варшавського воєводств Польщі. В його складі було понад 1300 бійців — 613 автоматників і 93 кулеметники. На озброєні мали також п’ять гармат.

Командир Антонюк не розгубився. Він висунув свої сотні до сіл на південно-західну окраїну Свинаринського лісу, щоб зустріти вогнем червоних партизанів. Вранці розгорівся запеклий бій. Партизани наступали з трьох боків. По обіді надійшло повідомлення, що узбецький відділ Міри Олієва (чота «Ташкента»), який охороняв греблю й міст через Турію, здався без бою... Зрадила повстанців і вірменська чота «Ашота». Їхній командир видав червоним детальне місцерозташування бази, назвав паролі й намалював схеми стежок через болота, що вели до «Січі». Згодом Вершигора у своїх спогадах зізнався, що саме після отримання цієї інформації він вирішив атакувати упівську базу. Вояки Вершигори зайняли село Домінополь і звідти почали наступ на Вовчак. Повстанці опинилися в лещатах через вклинення в їхню оборону і розділення території УПА на кілька відтинків. Оборонці зазнали чималих втрат убитими й пораненими і мусили відступити вглиб лісу. Ввечері їм вдалося пробитися крізь ворожі застави і податися на південь.

***

Далі в дослідженні Василя Трофимука читаємо: «Курінний Олекса Брись (Остап) вивів з-під удару в Завидівський ліс дві неповні сотні, два госпіталі й обоз. Ще один курінний Нестор Шпак («Вітер») перебазував через Локачі та села Горохівського району майже двохсот повстанців до Яворівських лісів на Львівщині. У Карпати після 19 січня 1944 року відправили і старшинську школу «Лісові чорти». Основні сили загону було збережено. Їх незабаром зібрав Порфир Антонюк. Однак керувати ними йому вже не дозволили. Служба безпеки взяла його під варту, а військово-польовий суд на колонії Почекайка біля села Красностав Володимир-Волинського району поспішно — менш як за годину, 6 березня 1944 року виніс йому смертний вирок. Присуд затвердив командир групи УПА «Північ» Панас Мосур. І вже наступного дня коменданта «Волинської Січі», очільника штабу і командира загону імені Богуна Порфира Антонюка («Сосенка») розстріляли. Особовий склад передали під команду Олексія Громадюка (Острізького)».

***

Чому до «Сосенка» було вирішено вжити крайній захід покарання — й досі серед дослідників тих подій точаться суперечки. Одні вважають, що через надмірну довіру командира до національних відділів, другі — через великі втрати бійців загону в бою зі з’єднанням Вершигори. А треті посилаються лише на смертний вирок, у якому зазначено: «За ведення переговорів з представниками німецької влади», тобто зі штабом 8-ї танкової дивізії у Володимирі-Волинському. Хоча ті перемовини велися групою очільників загону і стосувалися звільнення з-під варти курінного політреферента Андрійчука й вони були перервані після наказу про їх припинення. Справжня причина такого суворого вироку прихована. Вочевидь, вона полягала у виразно самостійній позиції волинянина Порфира Антонюка. А це не подобалося запальним галичанам із тодішньої СБ.