«Діалектика життя»

Львів’яни — про COVID-19, локдаун у культурі, втрати і водночас — про ювілеї, нові книжки, прем’єри та дітей, котрі будуть мудрішими за нас

Галина ГУЗЬО, журналістка, менеджер і промоменеджер артистів і культурних проєктів:

— Із поганого — те, що коронавірусна епопея все ще триває, і так виглядає, лише зараз планує показати українцям своє істинне обличчя. Відверто, статистика росту захворюваності по країні не просто лякає, а пригнічує і вселяє велику тривогу. Тим паче, що серед знайомих дедалі більше тих, хто хворіє чи вже перехворів на COVID-19... Сферу, в якій працюю я — а це культура і масові події, — на початку запровадження карантину повністю поклали на лопатки — локдаун, як він є. І наша галузь досі не піднялася навіть відсотків на двадцять. Більш як півроку по країні мало що відбувається, особливо це стосується масштабних проєктів, концертних турів, фестивалів. А це означає, що десятки, а то й сотні тисяч працівників культурно-подієвої індустрії увесь цей час практично без роботи і заробітків. Експериментальні та компромісні проєкти рятують хіба що морально: щоб не з’їхати з глузду — треба бодай що-небудь робити. Але оце видовище, коли в залі зайнято лише треть чи половину місць, зізнаюся, деморалізує. А тепла пора року, коли можна було б проводити концерти просто неба — в садах, на терасах, у парках, — уже закінчується. Найгірше те, що через непрогнозованість вірусу в нашій сфері неможливо щось планувати, а події ж за день не робляться — деякі потребують півроку, а то й рік підготовки. Знаю, що через це чимало закордонних зірок уже перенесли свої світові тури на 2022 рік.

І про хороше! Прокидаюся вранці, попереду новий день, нові можливості, нові враження — і добре! Рідні та друзі — живі-здорові — Богу дякувати! А все решта... Вчимося адаптуватися до тих реалій, які диктує наш час. Адаптуватися й виживати. Прорвемося!

Галина ВДОВИЧЕНКО, письменниця, член PEN Ukraine, володарка відзнаки «Золотий письменник України»:

— Кожна втрата відгукується тривалим болем, від кожної доводиться оговтуватись. Після відходу людини утворюється дірка в нашій спільній тканині життя. Ця осінь стала останньою для Люби Хомчак — людини, котра багато зробила для того, щоб її рідний районний Миколаїв став містом книги, упізнаваним на літературній мапі України. Саме з маленького Миколаєва, зі Львівщини, почали розходитися, ніби кола по воді, книжкові толоки Україною — першу із них саме в Миколаєві свого часу започаткувала Люба Хомчак. Люба скорочувала відстань між книжкою та читачем, об’єднувала людей довкола добрих справ, дієво впливала на те, щоб маленькі містечка і села мали доступ до книжки. І залишила по собі відчуття непоправної втрати... Але й усвідомлення, як багато може зробити людина.

Серед тих речей, що дуже непокоять останнім часом, — скорочення державного фінансування культури в кількох важливих напрямках. У закупівлі книжок до публічних бібліотек, у підтримці кіновиробництва та в іншому. Наслідки відчуватимемо дуже суттєві і тривалий час. Як платник податків, я категорично проти того, щоб економити на культурі, водночас розкидаючись грошима в іншому. У нас в країні розподіл спільних грошей зараз відбувається, як у родині, яка не купує книжок і не ходить у кінотеатри, натомість викидає гроші на те, без чого можна прожити. А ще й ті, хто має доступ до сімейної каси, никають гроші по своїх кишенях.

Добрі новини. Їх доводиться створювати, відшукувати, помічати, особливо — в дрібницях. Добра новина — нагородження переможців премії «Львів — місто літератури ЮНЕСКО». Не змогла піти на церемонію, щоби одержати диплом. Мала негайну роботу, яка наступного дня виявилася не такою вже й негайною. Але на робочому столі того вечора фоном ішло нагородження онлайн. Радію за перемогу Оксани Луцишиної з романом «Іван і Феба» і за спецвідзнаки перекладів Остапа Сливинського («Книги Якова» Ольги Токарчук) та Олени О’Лір (роман «Ностромо: Приморське сказання» Джозефа Конрада). До шорт-листу потрапили 12 книжок, і той факт, що там опинилася й моя книжка «36 і 6котів-компаньйонів», сприймаю як прояв уваги до дитячої літератури, розуміння рівності дорослої та дитячої літератур. Не матимемо маленьких читачів — не матимемо згодом і дорослих.

Цими днями чекаю на нову книжку для дітей, вона ось-ось має вийти із друкарні — «Містельфи», про міських ельфів, котрі мешкають у вежках та люкарнях («слухових вікнах») на львівських дахах. Містельфам доведеться розв’язувати проблеми, нічим не легші, аніж нам, людям.

Ще з доброго: мої батьки почуваються, як вони кажуть, «відносно віку», а це вже добре. Самостійні й з планами на майбутнє. А тепер вони ще й стали прабабусею і прадідусем президента (тут варто поставити смайлик). Учні однієї зі львівських шкіл обрали мого старшого онука президентом школи. Я була свідком зміни підліткового сприйняття ситуації від «я не хочу» — до серйозного ставлення та усвідомлення своєї відповідальності. Він складав програму, готувався до дебатів, згодом написав промову до інавгурації й тепер береться за втілення планів. Це хороший урок і важливий досвід майбутнього громадянина, свідомого того, що від нього, від кожного з нас, від нашого вибору залежить життя громади.

І ще з хорошого — оця прекрасна осінь. Триває золота її пора, коли барви милують око, коли повітря особливе й особлива тиша. Після кожної прогулянки повертаємося додому інакшими, кращими. Не пропускаймо цієї чудової нагоди! Гуляймо, дихаймо, радіймо природі!

Василь ВОВКУН, генеральний директор — художній керівник Львівської національної опери, народний артист України:

— Добре, що ми провели святкування 120-річчя Львівської опери. А також що вдався сценарій — знаю це з відгуків у пресі та від критиків. Добре, що увага до нашого ювілею виявилася такою щедрою — і з боку Президента України, і прем’єр-міністра, і голови Верховної Ради, і міністра культури, і місцевої влади — голів ЛОДА, обласної ради й міста, які в такий сутужний час простягнули нам руку допомоги навіть матеріально, бо нам було б сутужно потягнули не лише саме свято, а й постановку прем’єри «Турандот». А для нас це багато важить, бо маємо виконати домовленості з Михаїлом Знанецьким — режисером польським та європейським, котрий ставить нам виставу.

Отже, закінчивши одну роботу, відразу ж приступили до іншої. Тобто процес у нас не зупиняється, незважаючи на умови, в яких ми тепер працюємо.

Щодо злого, то поодинокі випадки хвороби трапляються в нашому колективі. Це насторожує, тримає в певних психологічних тисках у тому розумінні, а як далі жити, як далі працювати? І добре, що у нас є по два, по три склади і в опері, і в балеті, що дає можливість швидко замінювати одне одного. Хоча маю сказати, що загальний психологічний стан колективу вирівнявся. Паніки нема.

В особистому житті найбільше порадувало те, що народилася онука. І це — велике щастя для родини. Назвали Софією. Мудрість наша така буде. Прикро, що рідко бачу її, бо весь час у роботі.

Втішно також від того, що збираємось на гастролі в Італію з «Лебединим озером». Але не знаємо, чи вдасться поїхати через карантин.

Вони, оце добро і зло, вочевидь, ходять поруч — як певна діалектика життя, й нікуди від неї не подітися.