МЕНЮ

Ціла низка «чому»

Професор Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ, Київ
25 квітня, 2019 - 16:58

Відгук на статтю Оксани КАЛІЩУК «Україна, Польща і не тільки» («День» № 62-63 за 5 — 6 квітня 2019 року)

Із задоволенням прочитав у п’ятничному номері газети «День» (№ 62-63 за 5—6 квітня ц. р.) статтю пані О. Каліщук «Україна, Польща і не тільки» і не міг не відгукнутися. Стаття цікава й потрібна, оскільки ми ніяк не можемо вийти на нормальний варіант обговорення з польськими колегами «Волинської трагедії». Продовжуючи сказане автором, так і хочеться слідом за нею повторити:

Прикро, що за стільки років дружньої співпраці між нашими країнами досі нас вражають наведені в статті результати проведеного групою «Рейтинг» опитування, згідно з яким при позитивному ставленні переважної частини (48%) українців до поляків 40% поляків негативно сприймають українців. Тобто, як підсумовує автор, у кожного своя правда, якщо це справді правда.

Утім, маючи такі капітальні дослідження, як п’ятитомна праця «Український здвиг» (кожен том по 800 сторінок) професора В. Сергійчука і матеріали цілої плеяди українських істориків, публіцистів, письменників, виявляється, нам потрібно врешті розібратися у власній історії. Хоч це звучить до певної міри образливо, але заради правди, я певен, більшість колег згодні переглянути свої публікації, і, може, справді там десь вкралася помилка, але якщо це лише чиясь примха, то, як співається у відомій польській пісеньці: nie rоbcie z tata wariata, — але польській стороні слід раніше ознайомитися детально з матеріалами українських авторів, перш ніж робити необ’єктивні висновки.

По-друге, нині Волинська трагедія в Польщі однозначно ретрансльована як історія безневинних жертв — поляків та жорстоких вбивць і насильників, які втратили рештки розуму, — українців. Хотілося б наголосити, що в українських виданнях ви не знайдете образливих звертань на адресу опонентів. Історію слід писати з чистими руками і світлими думками.

По-третє. Чи можлива за наявних обставин спільна оцінка таких дражливих подій минулого, як Волинь’43? На жаль, ні — каже автор.

По-четверте. Історичний діалог та добросусідство, як наголошує автор, неможливі без визнання за його учасниками рівності, тут не може звучати чиясь команда чи вимога.

І останнє. Правильно зауважує пані О. Каліщук, що ми не можемо бути байдужими до долі мільйона з гаком наших співгромадян, що перебувають за Бугом у складній ситуації у зв’язку з нашими і майбутніми польськими виборами, і розуміючи небезпеку загрози, яка тяжіє над ними лише тому, що вони українці, особливо з огляду на те, що вони не готові до такого спілкування, бо справді, виховну роботу в навчальних закладах ми занедбали. Як їм тут допомогти при нашій розхристаній виборчій ситуації?

А тепер, як резюме до сказаного, задумаймося і ми над таким: національною трагедією поляків стала поразка в німецько-польській війні 1939 року і втрата польської держави.

І тут постає низка запитань:

Чому в поляків немає образи на німців, які позбавили їх держави?

Чому поляки забули, хто розстрілював у Львові польських професорів?

Чому так скоро забули про долю полонених польських офіцерів та жовнірів?

Чому забули про Варшавське повстання 1944 року і хто його розгромив?

Чому забули, хто і як вирішив справу операції «Buza»?

Нарешті, чому досі поляки відмовляються визнати причину Волинської трагедії, яка фактично розпочалася 1919 року з нападу легіонерів Пілсудського на утворену 1918 р. Західно-Українську Народну Республіку, її зруйнування та окупацію всієї Західної України з Волинню, Холмщиною і Західною Білоруссю включно на 20 років із запровадженням тут авторитарного режиму з полонізацією, колонізацією краю, пацифікацією населення, створенням концентраційного табору Береза Картузька. Цими діями були закладені підвалини селянського гніву, селянської ненависті, які за потреби можуть перетворити навіть сокиру чи косу на єдине знаряддя захисту власного життя і життя своєї родини.

І ціла низка таких «чому», які чомусь не враховані...

Не може бути брехня основою політики, а виходить, що може. Шкода.