МЕНЮ

Чому нам потрібна власна держава...

Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник музею С. Гулака-Артемовського, м. Городище Черкаської області
28 листопада, 2019 - 19:37
Три історії очевидців Голодомору

...Ще раз прислухаймось до очевидців страшної трагедії. Щоб, нарешті, збагнути елементарну істину. Що нам потрібна власна, Українська держава для того, щоб захиститися від міфічної «великої дружби двох братніх народів». Щедрий ужинок якої українці зібрали 86 років тому, ставши на межу життя і смерті. А вцілілі від фізичного винищення отримали лише безальтернативний шлях «розвитку» — шлях масового зросійщення, ще одного злочину Москви проти українців.

Пригадує 92-річна Катерина Несторівна КИРПАТА, найстаріша жителька села Ксаверове, що в Городищенському районі Черкащини:

— У мого батька Нестора й матері Улити було десятеро дітей. Від голоду 1933 року померли всі мої брати: Костик у десять років, Федь — у вісім, Грицько — у п’ять, Іван — двохрічний та однорічна сестричка Люда.

Щоб вижити, їли буряки, гнилу картоплю, бур’яни, цвіт акації, листя вишні, кропиву, калачики, щавель береговий, кору з дерев.

А ще люди їли ворон, собак, жаб, видирали пташині гнізда. По селу не видно було жодної кішки чи якогось песика. Багато пухлих від голоду дітей і дорослих ходили вулицями, по всіх смітниках шукали чогось поїсти.

Хто міг, вимінював за цілішу одежу, яка була в убогих хатах, жменьку зерна чи висівок. До яких додавали різної трави й пекли перепічки.

Одна дівчина Олена разом із молодшою сестрою Мотею назбирали в полі колосків. То їх судили, дали п’ять років і відправили у Магадан. А свідчила про ті колоски сліпа Сюта, наша односелка. Жила тоді в Ксаверовому така жінка.

Траплялися й випадки людоїдства. Пам’ятаю, був у селі такий собі Сеня. Батьки його померли, а він теж ходив дуже опухлий.

Одного разу прийшли до нас гуляти куткові діти. Та все п’ють і п’ють воду. А сусідка їх запитує: «Що ж ви, дітки, таке смачне їли, що так водичку п’єте?»

«А печінку Семена з’їли» — відповідають.

У людей забрали все до крихти. Не було чого їсти. То й почали вмирати з голоду.

Я пам’ятаю тих збирачів — активістів. Які ходили з довгими залізними ключками — щупаками-мацаками. Штрикали ними землю, солому, сіно, шукали зерно — і забирали все, що знаходили, під мітелку.

Хто сперечався, не віддавав, того били, записували у вороги народу, судили і садили в тюрму. А сім’ю виганяли геть із села.

Від них заховати неможливо було нічого, все обнишпорять і знайдуть.

Я знала дядька Грицька й тітку Уляну, котрі якраз обідали. А гості непрохані в хату. То все вигребли з погреба, ще й зі столу варену картоплю забрали. Ту, що тітка на обід зварила. А мала дочка схопила пару картоплин і під піч сховалася. Так вони і там знайшли її й відібрали.

Отак усе вигрібали й вигрібали та й зоставили людей взимку без нічого.

І ці всі вигрібальники були свої, сільські — комуністи, комсомольці та активісти, чоловіки й жінки. Вони не голодували. Жили всі добре.

Люди дуже вмирали. Цілими сім’ями, особливо діти.

У школі дедалі меншало учнів. Коли настала весна, почали їсти всяку зелень, всякої всячини багато, а потім помирали од об’їдання та хвороб шлунку.

Ховали трупи в завалених погребах, хлівах, у великих ямах. Люди божеволіли, хоронили й напівживих, кидали в яму всіх, хто не міг пересуватися. Ями загортали землею.

Люди намагалися втекти із села в місто. Але там їх ніхто не чекав, і вони помирали в місті під тинами. На залізничній станції Цвіткове поставили охоронників, на дорогах теж. І всіх завертали в село.

Люди у Ксаверовому знають про місця поховання тих страшних часів. У кого залишилися рідні. Вони ходять на ті могили й поминають померлих голодною смертю.

***

Наступне свідчення — 90-річної Зінаїди Яківни МОРОЗ, учительки, жительки с. Дирдин, що в тому ж Городищенському районі. І яка в той нелюдський час жила з родиною в сусідній Хлистунівці:

— У Хлистунівці голод почався 1932 року. Але тоді було небагато смертей. І майже всі жертви цього страшного геноциду припадають на першу половину 1933 року. Коли, вже за спогадами очевидців у наш час, у селі загинуло 222 особи. Їхні імена встановлені й опубліковані в «Книзі Пам’яті».

Я добре пам’ятаю той час. Хоч про голод тоді майже не говорили — село було велике, до шести тисяч жителів. Більшість із яких працювали на місцевому щебеневому заводі, на залізниці, що пролягала через Хлистунівку, як і зараз. Чимало ходило на роботу в Городище, де працювали на цукрозаводі та цегельні й отримували заробітну плату і продовольчий пайок. А до міста якихось сім-вісім кілометрів.

З нами по сусідству жила багатодітна сім’я Федора Скриньки, котрий один робив на цукрозаводі, то в них ніхто не помер. Як і родина Данила Крижанівського, де було шестеро дітей і батько працював у колгоспі, то всі вижили.

Тож село, порівняно з іншими, було начебто благополучним.

І голод спочатку прийшов у нього зі сторони, залізницею. І це назавжди закарбувалося в моїй пам’яті. Бо пригадую, як ходила з мамою до колій, де лежали мертві люди. Особливо врізалося у свідомість, як біля жінки, котра лежала на землі, сиділо троє маленьких дітей і плакали за своєю мертвою мамою.

А було все так — люди з країв, де ширився голод, утікали звідти сім’ями, часто у вагонах-товарняках... Голодна смерть багатьох заставала в дорозі. Тіла нещасних викидали в місцях, де зупинялися потяги, наприклад, у Хлистунівці. Тут же залишали й голодних дітей-сиріт різного віку.

Я ще пам’ятаю, як біля залізниці знайшли дівчинку шести-семи років із запискою в кишеньці «Гришко Катерина Максимівна». Котра стала мені названою сестрою, бо мама забрала її в нашу сім’ю. Я в батьків була одна, тато мій, Яків Якович, працював секретарем сільської ради. А маму звали Горпиною Андріївною. І саме в цей час, коли в селі з’явилися голодні діти — сироти із чужих країв, надійшов наказ влади організувати для них сиротинець. І мама стала його завідувачкою, нянькою, вихователькою і завгоспом в одній особі. Сиротинець розмістили у просторій хаті на три кімнати. Дітей харчували тричі на день. Я бувала там щодня, пам’ятаю довгий стіл у великій залі, за яким діти їли страви, що їх варила баба Василина Приходько. Були то борщ, супи, картопля, компоти, хліб, що їх їла і я, і Катя Гришко, й інші діти. Старші з них також ходили до школи. Продукти ж постачали два місцевих колгоспи — імені Сталіна, де головою був Гнат Набок, та імені Шевченка — з головою Миколою Стріленком. А одяг і взуття дітям давала держава через районний відділ освіти.

Трохи згодом серед вихованців притулку з’явилися й діти-сироти із Хлистунівки, чиї батьки померли від голоду. Всього в притулку жило до 25 дітей. Але із села сиріт було небагато. Бо, щоб туди потрапити, треба було зостатися... без батьків (!..) Проте ж діти часто-густо вмирали голодною смертю і при живих батьках, і коли з ними був один тато чи одна мама!..

Через це свідоме, злочинне безглуздя у Хлистунівці тоді померло десь зо вісімдесят дітей віком до 16 років. Тобто виходило, що влада нібито рятувала чужих, а своїх не бачила. Що навіть на цьому гіркому прикладі можна засвідчити сплановане винищення сільського населення України. Адже комуністичне керівництво тодішнього Петровського району з центром у Городищі, до якого територіально належала й Хлистунівка, в цьому разі й пальцем не поворухнуло, не дало команди, щоби рятувати всіх голодуючих. Бо їм не було вказівки зверху!..

Навпаки, у хлистунівських колгоспах відбулося те, що й по всій Україні: у колгоспників під гаслом заготівлі хліба для держави відібрали не лише збіжжя, а й інші продукти харчування, прирікши сотні людей на голодну смерть.

Недаремно ж ті, хто пережив 1933-й, навесні стали садити картоплю (лушпайки), квасолю, іншу городину по перелісках, подалі від лихого ока — так люди були нажахані пережитим та боязню нового голоду.

І масштаби Голодомору в селі були б ще трагічнішими, якби ті, хто, на щастя, не голодував, не допомагали своїм родичам та близьким.

Але шкода, що допомога прийшла не до всіх нужденних.

***

І ще одна розповідь — 93-річного Прокопія Федосійовича ЛЕЛЕКИ, інженера, жителя міста Черкаси:

— Я народився в селі Дирдин, що за два кілометри від районного центру Городище. У час Голодомору мав батька, матір, сестру і трьох братів.

Восени 1932 року нашій родині стало жити сутужно, не вистачало харчів. І батьки, аби врятувати мене, шестирічного хлопчика, віддали в бездітну родину дядька Андрія й тітки Домахи Колісників. Спасибі їм, вони не відмовили, і з ними я прожив усю зиму та весну голодного 1933 року.

Мої рятівники, дядько з тіткою, не бідували, бо працювали в колгоспі й отримували продпайок. Тож страшне лихо оминуло мене стороною.

І ще дуже добре пам’ятаю, чому надто здивувався. Бо коли повернувся додому, то відразу ж пішов по своїх друзях по сусідських родинах. У яких уже майже не стало дітей — моїх ровесників, або менших і старших. А то й цілих родин не було...

Що всі ці люди — дорослі й малі, повмирали з голоду, я не дуже тоді й зрозумів. Бо про це в сім’ї не говорили, принаймні я не чув.

А про страшну біду довідався, як став підлітком. Тоді батько, Феодосій Григорович, не раз розказував про голод, що спіткав багатьох односельців. І про те, що голова колгоспу доручав йому збирати по селу мертвих і відвозити їх підводою до викопаних на цвинтарі ям.

...Не забудуть того жахіття й мільйонних жертв і прийдешні українці!.. Щоб ніколи не повторити смертоносних помилок минулого. І розбудувати квітучу, незалежну країну. Зі щасливим українським народом.