МЕНЮ

Чекаємо змін

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
25 липня, 2019 - 20:01
Волиняни — про монополію, нові книжки і честь

Лариса ГОДИК-ПОНЕДЕЛЬНИК, викладачка Східноєвропейського національного університету  імені  Лесі Українки:

— Упродовж 28 років працюємо і чекаємо якихось змін на краще. До влади прийшов шостий президент, на часі новий парламент... А ми, пересічні українці, як їздили у бляшанках жовтого, синього та фіолетового кольорів, так і далі їздимо. Не знаю, чи погодяться зі мною інші, але інколи від цих кольорів в очах рябіє. І ти сахаєшся від давно немитих непрозорих вікон, від липких від бруду поручнів, від незрозумілого кольору даху і стін, бо вони давно уже поміняли його на колір бруду. Годі й говорити про якусь безпеку проти туберкульозу чи інших хвороб. У спеку в «сучасних «Богданах», «Еталонах» неможливо проїхати навіть одну зупинку. Про які кондиціонери може йтися, коли навіть не всі вікна і люки відкриваються. У холодну пору крізь дверні щілини залітає не тільки вітер, а й дощ, і сніг. А пічки, які під кріслами, до нестями жарять ноги, допоки не розклеїться взуття.

Можливо, хтось мені пояснить, чому наші героїчні «Богдани», «Еталони» не можна побачити в черзі на митниці? Та тому, що їх просто не випускають за межі країни. Зате монополія на них в Україні процвітає. Цікаво, чи хоч один з власників чи керівників цих відомих корпорацій пробували у 30-градусну спеку долати відстані у 400—600 км на такому транспорті?  Напевне, їм це не під силу. Як і не під силу новеньким шкільним «Богданам» їздити за дітьми по селах, де погані дороги. Бо в них, як пояснюють, директори шкіл, низькі посадки. А для яких доріг їх випускають у нас в Україні?

Кошти на проїзд у нас періодично піднімають. І ми уже змирились з цим. Але як супроводжували громадські автобуси неввічливі, м’яко кажучи водії, як мали вони (водії) непривабливий ззовні вигляд, як розмовляли по мобільних телефонах за кермом, як не забезпечували пасажирів квитками, так і до сьогодні нічого не змінилося. Усе, як і раніше... І контролера тут не побачиш.

Людмила ЗАВАДА, наукова співробітниця Волинського краєзнавчого  музею:

— Справжнім відкриттям стала для мене книжка «Леся Українка. Життя і тексти» Лариси Мірошниченко. Знайомством із нею завдячую моїй любій наставниці (маємо з нею спільну любов до цієї теми), Наталії Юхимівні Пушкар, головному хранителю Волинського краєзнавчого музею. Передовсім — кілька слів про авторку. Лариса Петрівна Мірошниченко — кандидат філологічних наук, авторка монографії «Над рукописами Лесі Українки: Нариси з психології творчості та текстології» та інших ґрунтовних досліджень про родовід Косачів, життєпис Кривинюків, про творчість і життя Михайла Обачного, лавреат премії імені Лесі Українки Житомирського обласного фонду культури. А ще — музейниця з величезним досвідом роботи: була головним хранителем Музею книги і друкарства України, науковим співробітником Київського музею Лесі Українки, створювала експозиційні плани майбутніх музеїв Косачів у Луцьку та Новограді-Волинському, працювала у Відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

У текстологічних етюдах Лариси Мірошниченко — вражаючі відкриття, до яких авторку спонукали кропіткі дослідження автографів (наприклад, кілька поетичних рядків, нашвидку записаних на програмці концерту, клаптик паперу з планом рідних могил на Байковому цвинтарі, неопублікована стаття, недописаний лист, світлина з дарчим написом тощо). Читаються «на одному подиху», деколи як захопливий детектив, деколи як пекуче-щемлива драма, а деколи — як особисте послання до читача з перших уст, послання звідти — з іншого часу. Знаєте, просто хочеться повторити слова професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Григорія Штоня з обкладинки монографії Лариси Мірошниченко: «Наука, я переконався, може бути не лише науковою, а й шляхетно гарною», додам лише: і напрочуд цікавою.

Василь НАГОРНИЙ,  адвокат:

— На жаль, по завершенні виборів нікуди не зникнуть жадібність, брехня, лицемірство, боягузство — все те, що з’їдає нас, українців, як народ. Результати цих виборів передбачувані, як ніколи. За гаслами, порожніми обіцянками — мало хто з кандидатів згадав про честь і гідність, як свою особисту, так і своїх предків та держави...

Нещодавно на центральній площі Луцька я побачив, як чоловік підійшов до літньої пані, яка тягла важку валізу. 

— Дозвольте представитись, я Григорій ... Матиму за честь донести сумку такій чарівній пані до зупинки чи будинку, якщо ви живете поруч, — запропонував допомогу їй.

Пані пильно подивилась в очі незнайомцю (певно, визначила, чи той дійсно має честь, а чи бува не полює за її сумкою), посміхнулась і ствердно кивнула головою, вказавши рукою напрямок руху до зупинки. Ніби ж простий шляхетний вчинок чоловіка, а на тлі агітнаметів змусив згадати про забуті українцями поняття честі, гідності та даного слова. Саме на цих чеснотах тримається устрій у багатьох країнах. Шкода, що в нашій державі. вже ніхто не «горить від сорому» на викритті людини у вчиненні злочину (я вже не кажу аморального вчинку чи недотримання обіцянки, даного слова).

Допоки такі речі, як честь, гідність, ділова репутація, дане людям слово, нічого не вартуватиме в цій державі — доти наш вибір буде простою формальністю.