МЕНЮ

Буковинці – про відповідальність та цікаві мандрівки

Анна СТОРОЖЕНКО, Чернівці
6 грудня, 2018 - 19:31

Любов ВАСИЛИК, член НСЖУ та НМПУ, медіаексперт Iнституту демократії ім. Пилипа Орлика, голова комісії з журналістської етики Чернівецької обласної організації НСЖУ:

— Позитивні зміни наразі відчуваються дуже слабко, бо ми перебуваємо на перехідному етапі, реалізуючи реформи. Щоб відчути зміни на краще, потрібен час. Тим складніше це в країні, де йде війна, де проголошений воєнний стан. Це само по собі напружує, загострює сприйняття того, що відбувається навколо нас. Позитивом є те, що Україна поступово відривається від російського простору, який так і не вийшов з імперської ментальності. Загалом це безперечно добре.

Безумно, важким тягарем для нас є анексія та окупація, важко звикнути, що майже щоденно гинуть наші бійці, що українські заручники перебувають в полоні у держави-агресора. Війна триває не лише на фронті, а й в інформаційному просторі. Ми постали перед необхідністю відповідати на агресію і навчилися руйнувати чужу пропаганду. Це позитив. Україна не стала легкою здобиччю та успішно захищається. Війна консолідувала націю.

До певної міри ми сподівалися на більшу міжнародну підтримку і багато розчарованих слабкою реакцією Євросоюзу. Але це спонукає нас бути сильними у власних позиціях, розуміти, що час балансування закінчився і треба виробляти сильну політичну волю, передусім сподіватись на себе. 

Хотілося б, щоб більше позитиву було в наших медіа, більше віри, адже ми задаємо вектор думання суспільству. Переповнений негативом медіапростір руйнує надію на завтра. І це питання до медіа: як їм працювати в епоху кризової комунікації? Як знаходити баланс? Якщо ми діємо ситуативно, на мить йдемо на поступки власному сумлінню, — виграємо на час, але програємо у перспективі. Бажаю відповідальності всім нам — і в політиці, і в журналістиці.

Iнга КЕЙВАН, кандидат філологічних наук, літературознавець, поетеса, PR-менеджер «Видавництва 21»:

— Що позитивного?.. Найдорожчі мені люди живі-здорові, я можу з ними спілкуватися, мовчати, обіймати їх. На моє місто не падають бомби. Я засинаю і прокидаюся у спокої. Я можу собі дозволити в теплі і затишку читати перед сном книжки чи дивитися фільми. Я не абстрагуюся від того, що відбувається у країні. Не втрачаю притомності. Тому ще більше ціную те, що маю, щомиті.

Син визначився, що хоче опанувати фах медика. І ще він класно грає на гітарі, яку йому два роки тому подарувала чудова людина. Просто випадково дізналася, що ми збираємо гроші на гітару, і подарувала. Дива трапляються. І здійснюють їх не ельфи з чарівниками, а люди.

Я працюю у видавничій сфері. Мені це подобається. Щоправда, інколи, у моменти особливої перевтоми чи затяжних стресових ситуацій, думаю, що облишу це все. Але то минає. Та й не можу я собі так нашкодити: мені ця робота імпонує найбільше з усіх моїх колишніх робіт. Вона передбачає дуже багато нових і корисних досвідів — з погляду професійного, соціального, особистісно-психологічного. Вона розширює мій життєвий простір — і комунікативно, і географічно. Я люблю професійні поїздки. Особливо цінною із цьогорічних для мене стала поїздка на «Слов’янську книжкову толоку». Я хотіла відчути ту територію, місто, його людей, атмосферу, настрої без посередників. Для мене важливим, незабутнім і дуже світлим було це зближення. Із Слов’янська я зробила «гак», вирушивши на Мелітополь, аби потрапити на давно омріяну Кам’яну Могилу. Та про це варто розповідати окремо. За лічені дні такої швидкісної мандрівки я відпочила більше, ніж за кілька років. Відчула, яка прекрасна вся наша Україна і, зокрема, лівобережні землі. Там наче все пульсує нашою духовно-генетичною пам’яттю, стиснутою у пружинки, що, здається, будь-якої миті вистрибнуть. Мене сповнювало там відчуття повернення, відчуття свого, хай буде — місця сили. Я хочу мати можливість повертатися туди.

Я дуже переймаюся тим, що відбувається у моїй державі. Вболіваю і навіть комплексую, коли розумію, що на якомусь рівні не можу дати ради. Але я спокійна за Україну. Вона пробудилася нарешті. Те, що зараз відбувається, здебільшого болісний досвід, але й це досвід перемог, здобуття сили, повернення свого місця на мапі світу. На шляху змін не може бути штилю. Я переконана, що не лише мій син чи його діти, а й я і мої батьки ще застанемо якісно нову державу. Вона вже інша.

Володимир ГРИГОРОВИЧ, священик УПЦ КП:

— Найвизначніша подія для України та церкви — це надання Томосу. Нарешті буде створена єдина помісна православна церква, яка буде стовпом незалежності нашої держави. Я вважаю, найбільшим позитивом є наше гарне молоде покоління, яке виросло у вільній державі, і сподіваюсь, що воно стане основою сильної та незалежної країни. Тому я, як священик, намагаюся з Божою допомогою вкладати свою маленьку частку у виховання дітей, які навчаються в нашій недільній школі.

Найбільший негатив — це війна в нашій країні, яка триває вже більш ніж чотири роки. Крім цього, є ще низка проблем — відсутність нормально оплачуваної роботи для людей, низькі пенсії та високі комунальні тарифи. Я багато спілкуюся з людьми похилого віку, у яких не вистачає коштів на харчування, про пристойне життя мова взагалі не йде. Не розумію, чому люди, які пропрацювали усе життя на державу, зараз не мають як прожити і вимушені йти на роботу. Сумно те, що українці змушені виїжджати працювати за кордон, аби забезпечити родину. За 27 років незалежності ми тільки скочуємося вниз, а можновладці тим часом купують маєтки за кордоном. Непокоїть ще одне запитання: чому країна, яка має найбільшу частку чорнозему у світі, де живуть трудолюбиві та мирні люди, не використовує цього потенціалу?

Їхав учора в тролейбусі — то наче в морозильній камері побував, опалення не працює. Ціни на проїзд тільки встигають рости, а нічого не змінюється. Тому найбільший позитив для мене — це церква та молитва, яка надає людям сили жити далі.