МЕНЮ

Боротьба за мову – це не місія одинаків

Сергій ЛАЩЕНКО
4 квітня, 2019 - 16:31
Поліція чи мотивовані ентузіасти?

Темпи національного відродження значною мірою залежатимуть від мовних тенденцій у столиці та в інших великих містах України. Для експерименту вирішив вивчити ситуацію з вивісками біля станції метро «Академмістечко». Що вихопив погляд, те й зафіксував, пройшовши якихось 50 метрів. Картина вимальовується не надто оптимістична. Враження таке, ніби перебуваєш не в столиці, а в Маріуполі чи в Краматорську. Російська явно домінує: «Шаурма. Чай. Кофе. Колбаска охотничья в лаваше». Наступний кіоск: «Напитки. Табак», далі «Парикмахерская на ходу. Есть маникюр». Після цього натикаюся на перші ознаки двомовності. Щоправда, напис «Изготовление ключей» російською повторюється два рази, а «Виготовлення ключів» — лише раз. Так що перекоси «наліцо». Тільки вони не на користь української. Але й таким прецедентам несміливої двомовності радієш, бо відчувається, що власник кіоску про щось думав, перш ніж замовляти вивіски. Значить, саме він може бути першим претендентом на початок діалогу.

***

Наведу інший приклад. Відразу при виході з центрального залізничного вокзалу підприємливі киянки пропонують зйомне житло. Враження таке, що переносишся на київський вокзал Білокам’яної. Повсюду чуєш: «ква-А-рціра, ква-А-рціра...» Для нашої столиці така вимова не є характерною. Сказали б: «квартира», або «квартира», але точно не «ква-А-рціра». Про що це говорить? Житло здають виключно вихідці з Московії, які трепетно зберігають рідну говірку? Зовсім ні. Останніх лише невеличкий відсоток, але вони природньо домінують. І в силу свого національного характеру, і внаслідок потужної підтримки всюдисущого «русского мира». А ніша для цього «мира» існує практично в кожному великому українському місті. А від міста русифікаційні хвилі розходяться по селах і містечках... 

***

Ми сліпо віримо, що держава за нас зробить те, що повинні робити ми самі. Існувала колись «Молода Просвіта» на чолі з Володимиром В’ятровичем, подавала надії, креативила скільки могла, але її час пройшов. Тепер у В’ятровича інша робота й інші турботи. А хто тепер замість Володимира та його колишніх однодумців? Постмайданна «С-14»? Вона занадто радикальна для роботи з масами. Когось захистить, але водночас налаштує проти себе у 10 разів більше людей. Кожен наш промах використають, навіть невеличкий. Отже, існує велика ніша для вуличного просвітництва, але вона, за іронією долі, досі порожня. Воюють небайдужі одинаки — у Києві, Харкові, Дніпрі, Одесі — лізуть на барикади, судяться за мову і, як правило... програють усі суди. Бо боротьба за мову — це не місія одинаків. Або навчимося працювати з масами, або програємо битву за ідентичність.

***

Розповідаючи про вивіски, я ніби наштовхував читача на думку про велику потребу у «мовній» поліції. Насправді ж не певен, що це кардинально вирішить справу. Та ще знаючи невисокий рівень національної свідомості суспільства. Хто б потрапив до такої поліції в умовах, скажімо, Одеси? Невже неодмінно це буде такий патріот, як Сергій Стерненко? А я не виключаю, що будуть люди і з протилежного табору. Свідомо доведуть ситуацію до абсурду, налаштують електорат проти «українізації» або ж елементарно переорієнтуються на заробляння грошей. З іншого боку, двоє-троє мовних інспекторів на Київ точно не зашкодило б. Інші міста почекають, головне, щоб у столиці вийшло. І справа не в штрафуванні, а в тому, щоб показати Україні незворотність тенденції. Інспектори повинні бути в тісному контакті із засобами масової інформації, передусім із телебаченням. Відеосюжети повинні транслюватись по всій території Україні. Можна «по дорозі» розповідати глядачам про те, який відсоток українських вивісок у Краснодарі, Ростові, Ставрополі... Згадати про окупований ворогом Сімферополь і Донецьк. Там є 80% українського? То чому стільки російської може бути в Бердянську чи в Мелітополі? А то й усі 90%, як в Ізмаїлі?

***

«Якщо становлення української нації відбудеться БЕЗ української мови та культури, значить, воно відбудеться... з російською мовою та культурою. Такі реалії. Бо становлення нації у принципі неможливе без мови та культури. Нація не може бути безликою і без’язикою, хоч як її не називай — громадянською, політичною чи суперкультурною...» Цими словами молодого письменника Андрія Бондаря я б і хотів закінчити свої роздуми.