Ангели з українською пропискою

Ми поки що не вміємо їх помічати і збирати докупи

Нещодавно мешканці західного регіону насолоджувалися коротким відеосюжетом. Український священник покинув Париж заради того, щоб правити службу в невеличкому селі на... Львівщині. Зовнішність молодого пароха відповідна: щирий, якийсь неймовірно світлий, сонячний. Проте тоді ж звернув увагу на таке: коли ділився цим відео з друзями, то значна частина з них відреагували фразою: «Прикро, що таких священників небагато...» Через якийсь тиждень був свідком не надто успішної спроби християнізації в київському метро. Симпатичний молодий протестант гарно співав і добре грав на гітарі. А потім почав роздавати людям Новий Заповіт. Зробив п’ять спроб, наголошуючи, що це безкоштовно. Але всі п’ять пасажирів метро від подарунка відмовилися. Цікаво, чому? Як на мене, люди вже просто втомилися від слів, не підтверджених справами. Точніше, від слів, які йдуть попереду справ або й замість справ. Дві тисячі років читаємо релігійну літературу, про останні два століття й говорити нічого — інформації вистачає, але світ так і не став кращим. Звідси й скепсис.

*  *  *

Набагато краще все сприймається, якщо змінити послідовність. Коли є конкретні справи, слів може бути набагато менше. І можна буде суттєво економити на папері. Років тридцять тому в селі Матеївці, що під Коломиєю, люди з повагою заговорили про «Петра-американця» — місцевого хлопця, котрий поїхав у США на заробітки.

Повернувся прикарпатець, багато чого навчившись і непогано засвоївши англійську. Показав себе хорошим господарником і чудовою людиною. Згодом став лідером територіальної громади. Добре, що я встиг познайомитися з ним. Ми вже навіть приступили до «стратегічного планування». Зокрема, говорили про організацію взаємних поїздок одеситів та прикарпатців. Є, скажімо, чудовий дівочий танцювальний колектив «Амазонки» (Південна Бессарабія), який став візитівкою україномовного села Плахтіївка. От їх би запросити! А ще можна було б повезти дітей у селище Доброслав, де вперше на Одещині з’явилися оригінальні пам’ятники: В’ячеславу Чорноволу, «кіборгам», українській пісні... Там же й парк «Тракія» закладено на честь болгарських переселенців. Тобто тут вам одночасно — і щирий патріотизм, і дуже креативне інтернаціональне виховання. «Петро-американець» (точніше, на той момент уже Петро Васильович Книшук) погоджувався, що такі поїздки необхідні. І сказав: «Плануйте. Гроші ми знайдемо». Так само він ставився і до місцевої культури. Потрібно десь знайти сорок тисяч гривень на цимбали? Знайдуться. Адже без плекання рідної культури прикарпатці швидко перестануть бути самими собою.

На жаль, тривала хвороба відібрала всі сили, і «Петра-американця», оплакавши, поховали на території місцевої церкви. Він лише трішечки не дожив до свого 60-річчя. До речі, я не помічав у Петра Васильовича якоїсь показної релігійності. Хто любить рідну землю і багато робить для неї — тому християнська ідея не чужа... І конфесія тут не відіграє особливої ролі.

*  *  *

Маріупольці добре знають місцевого протестантського пастора Геннадія Мохненка. У нього троє рідних синів і вже понад тридцять усиновлених — як правило, колишніх безхатченків. Більше того, родина увесь цей час «обростала» хорошими друзями. Пригадався сюжет по телебаченню: пожежа в багатоквартирному будинку, двоє хлопців витягли з вогню стареньку жінку, а один із них після порятунку навіть віддав їй свої кросівки. Уявіть картину: стоїть рятувальник в самих шкарпетках на вулиці, скромно відповідаючи на запитання журналістів. Мохненки й окопи рили 2014 року на східній околиці рідного міста, щоб показати агресору: будемо захищатися! Тепер серед синів істинного християнина є і розвідники, і спецназівці... Сам же Геннадій Мохненко відкрито критикує і самого Путіна, і тих псевдохристиян, які чомусь бояться виступати проти зла.

За нинішніх умов діяльна родина пастора (відома місцевим під назвою «Респубіка пілігрим») важить для України набагато більше, ніж Почаївська та Святогірська лаври, разом узяті... Гадаю, Тарас Шевченко зі мною погодився б. Але що пересічний українець знає про «Республіку пілігрим»? Майже нічого... І ось у цьому незнанні — все наше ставлення до унікальних людей, можна сказати, до «ангелів» з українською пропискою. А такі люди є на кожному кроці! Просто ми не вміємо їх помічати і збирати докупи. Та й церква зазвичай не орієнтує на це парафіян, пропонуючи натомість більше займатися собою.

У зросійщеному Глухові, що на Сумщині, проживає християнська родина Ковальових. Аліса — активна місцева волонтерка, її чоловік — священик ПЦУ. Патріотичне подружжя дуже багато доброго робить для утвердження України. Навіть збираються будувати нову церкву на руїнах древньої, зруйнованої в недобрі часи. Щоправда, влада категорично не хоче віддавати патріотам цю землю. Бо надто вже символічним було б релігійне відродження краю, поєднане з системним плеканням українства.

*  *  *

Зрештою, не обов’язково все пов’язувати з релігією. Скажімо, в Херсоні є дуже приємний водій маршрутки №33, котрий опосередковано багато робить для освітян. Він безоплатно возить дітей.

Але не всіх. А лише тих, хто показує щоденник з оцінками від 10 до 12 балів! «Ну, от чому його немає в ТікТоку?» — засмучуються читачі ФБ. — «Може, освітяни його якось нагородили б?»

Україну потрібно системно християнізувати, але тут не так література потрібна, як фанати пошуку, фахівці з «ланцюгових реакцій Добра». Люди та їхні справи важливіші, аніж ритуали. І не варто ставити воза попереду коня.

Як тільки-но в суспільстві утвердиться установка на творення добра, національні, мовні, конфесійні проблеми розв’язуватимуться простіше.

Згуртуймо людей з подібним способом мислення — і Україна швидко зміниться на краще.

Ангели з українською пропискою

Ангели з українською пропискою

Ми поки що не вміємо їх помічати і збирати докупи

Нещодавно мешканці західного регіону насолоджувалися коротким відеосюжетом. Український священник покинув Париж заради того, щоб правити службу в невеличкому селі на... Львівщині. Зовнішність молодого пароха відповідна: щирий, якийсь неймовірно світлий, сонячний. Проте тоді ж звернув увагу на таке: коли ділився цим відео з друзями, то значна частина з них відреагували фразою: «Прикро, що таких священників небагато...» Через якийсь тиждень був свідком не надто успішної спроби християнізації в київському метро. Симпатичний молодий протестант гарно співав і добре грав на гітарі. А потім почав роздавати людям Новий Заповіт. Зробив п’ять спроб, наголошуючи, що це безкоштовно. Але всі п’ять пасажирів метро від подарунка відмовилися. Цікаво, чому? Як на мене, люди вже просто втомилися від слів, не підтверджених справами. Точніше, від слів, які йдуть попереду справ або й замість справ. Дві тисячі років читаємо релігійну літературу, про останні два століття й говорити нічого — інформації вистачає, але світ так і не став кращим. Звідси й скепсис.

*  *  *

Набагато краще все сприймається, якщо змінити послідовність. Коли є конкретні справи, слів може бути набагато менше. І можна буде суттєво економити на папері. Років тридцять тому в селі Матеївці, що під Коломиєю, люди з повагою заговорили про «Петра-американця» — місцевого хлопця, котрий поїхав у США на заробітки.

Повернувся прикарпатець, багато чого навчившись і непогано засвоївши англійську. Показав себе хорошим господарником і чудовою людиною. Згодом став лідером територіальної громади. Добре, що я встиг познайомитися з ним. Ми вже навіть приступили до «стратегічного планування». Зокрема, говорили про організацію взаємних поїздок одеситів та прикарпатців. Є, скажімо, чудовий дівочий танцювальний колектив «Амазонки» (Південна Бессарабія), який став візитівкою україномовного села Плахтіївка. От їх би запросити! А ще можна було б повезти дітей у селище Доброслав, де вперше на Одещині з’явилися оригінальні пам’ятники: В’ячеславу Чорноволу, «кіборгам», українській пісні... Там же й парк «Тракія» закладено на честь болгарських переселенців. Тобто тут вам одночасно — і щирий патріотизм, і дуже креативне інтернаціональне виховання. «Петро-американець» (точніше, на той момент уже Петро Васильович Книшук) погоджувався, що такі поїздки необхідні. І сказав: «Плануйте. Гроші ми знайдемо». Так само він ставився і до місцевої культури. Потрібно десь знайти сорок тисяч гривень на цимбали? Знайдуться. Адже без плекання рідної культури прикарпатці швидко перестануть бути самими собою.

На жаль, тривала хвороба відібрала всі сили, і «Петра-американця», оплакавши, поховали на території місцевої церкви. Він лише трішечки не дожив до свого 60-річчя. До речі, я не помічав у Петра Васильовича якоїсь показної релігійності. Хто любить рідну землю і багато робить для неї — тому християнська ідея не чужа... І конфесія тут не відіграє особливої ролі.

*  *  *

Маріупольці добре знають місцевого протестантського пастора Геннадія Мохненка. У нього троє рідних синів і вже понад тридцять усиновлених — як правило, колишніх безхатченків. Більше того, родина увесь цей час «обростала» хорошими друзями. Пригадався сюжет по телебаченню: пожежа в багатоквартирному будинку, двоє хлопців витягли з вогню стареньку жінку, а один із них після порятунку навіть віддав їй свої кросівки. Уявіть картину: стоїть рятувальник в самих шкарпетках на вулиці, скромно відповідаючи на запитання журналістів. Мохненки й окопи рили 2014 року на східній околиці рідного міста, щоб показати агресору: будемо захищатися! Тепер серед синів істинного християнина є і розвідники, і спецназівці... Сам же Геннадій Мохненко відкрито критикує і самого Путіна, і тих псевдохристиян, які чомусь бояться виступати проти зла.

За нинішніх умов діяльна родина пастора (відома місцевим під назвою «Респубіка пілігрим») важить для України набагато більше, ніж Почаївська та Святогірська лаври, разом узяті... Гадаю, Тарас Шевченко зі мною погодився б. Але що пересічний українець знає про «Республіку пілігрим»? Майже нічого... І ось у цьому незнанні — все наше ставлення до унікальних людей, можна сказати, до «ангелів» з українською пропискою. А такі люди є на кожному кроці! Просто ми не вміємо їх помічати і збирати докупи. Та й церква зазвичай не орієнтує на це парафіян, пропонуючи натомість більше займатися собою.

У зросійщеному Глухові, що на Сумщині, проживає християнська родина Ковальових. Аліса — активна місцева волонтерка, її чоловік — священик ПЦУ. Патріотичне подружжя дуже багато доброго робить для утвердження України. Навіть збираються будувати нову церкву на руїнах древньої, зруйнованої в недобрі часи. Щоправда, влада категорично не хоче віддавати патріотам цю землю. Бо надто вже символічним було б релігійне відродження краю, поєднане з системним плеканням українства.

*  *  *

Зрештою, не обов’язково все пов’язувати з релігією. Скажімо, в Херсоні є дуже приємний водій маршрутки №33, котрий опосередковано багато робить для освітян. Він безоплатно возить дітей.

Але не всіх. А лише тих, хто показує щоденник з оцінками від 10 до 12 балів! «Ну, от чому його немає в ТікТоку?» — засмучуються читачі ФБ. — «Може, освітяни його якось нагородили б?»

Україну потрібно системно християнізувати, але тут не так література потрібна, як фанати пошуку, фахівці з «ланцюгових реакцій Добра». Люди та їхні справи важливіші, аніж ритуали. І не варто ставити воза попереду коня.

Як тільки-но в суспільстві утвердиться установка на творення добра, національні, мовні, конфесійні проблеми розв’язуватимуться простіше.

Згуртуймо людей з подібним способом мислення — і Україна швидко зміниться на краще.