МЕНЮ

Аби війна закінчилась і не відібрали землю...

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
28 грудня, 2018 - 11:44
Волиняни — про бездушність, патріотизм і потребу приймати виклики

Оксана ДОМАРАЦЬКА, учителька (с. Деревок Любешівського району):

— Мала унікальну можливість бути учасницею першого Національного саміту-челенджу «EdCamp           — янголи в дії», який організувала команда EdCampUkraine, її очолює радник міністерки освіти і науки Олександр Елькін. Це спеціальна подія для координаторів/-ок усіх хвиль регіональних подій mini-EdCamp. Захід відбувся у Іmpaсt Hub Odesa. Надзвичайно круті експерти і експертки (Юакім Нільссон — другий секретар Посольства Швеції в Україні, Ханна Тешнер — координаторка Громадянської служби миру GIZ в Україні, Руслан Гурак — голова Державної служби якості освіти, Павло Хобзей — заступник міністерки освіти і науки України та багато інших). На саміті учасники і учасниці долучалися до обговорення актуальних питань сучасної освіти, зокрема, подальше впровадження реформи Новоїукраїнської школи (НУШ). Дискусії, побудова індивідуальної челендж-мапи, прийняття особистісних, управлінських, комунікаційних , інструментальних, технологічних викликів, душевне триденне спілкування з друзями, сюрпризи... За результатами саміту, команда EdCampUkraine підготувала резолюцію, яку передали у МОН України.

На саміті я прийняла три виклики — конфліктодолаючий, англомовний і ораторський. Наразі щоденно працюю над завданнями конфліктодолаючого виклику від Вероніки Волошиної (Громадянська служба миру GIZ в Україні). Пізнавати себе цікаво і корисно. Зрозуміла, що змінювати світ можна лише за умови, коли змінюєшся на краще сам.

Що для себе відкрила цінного? Про освіту треба піклуватися, як про себе. Адже піклуючись про дітей, ми дбаємо за наше майбутнє. Там, де говорять про цінності, там є люди! Людина, яка включається у будь-який процес Серцем, вже змінює світ.

Змінюючись самі, ми можемо змінювати наше оточення. Власне, у цьому наша сила! І дуже мене засмутила почута історія про вчительку, яка абсолютно не змінила свої підходи до дітей і при цьому навчає їх за НУШ. І такі вчителі у школах ще є. Що ж робити у таких випадках? Говорити, писати, розповідати, не боятися, стати і бути повноправними партнерами педагогів, співпрацювати заради дітей. 

Василь НАГОРНИЙ, адвокат, волонтер:

— Люблю, коли приїздять на консультацію люди з глибоких сіл. Вони безхитрісні, говорять, хоч і соромлячись, але чесно. З ними легко, вони не приносять застарілі норми законів і не сперечаються через їх зміст. Вони не просять «порішати»      — вони просять допомогти. Натруджені порепані руки, обвітрене, в передчасних зморшках обличчя, напуджена святкова хустка, з-під якої виглядало посивіле волосся, зібране старими приколками, розгубленість — все вказувало на те, що поїздка в обласний центр для цієї жінки рідкість. Вона нічого не знає про «насіровські суди», про здичавілих від жаги до влади політиків, які вже розпочали достроково виборчі перегони, про битви в соцмережах «обраних» з «неугодними»...

Просто з цікавості питаю: «А голосувати за кого будете? Навесні ж вибори президента». Дивлюся, знітилась. Чоловік, який прийшов з нею (як згодом виявилося, вона попросилася до односельця в машину), скориставшись паузою, вигукнув: «Казав сільський голова, що буде голосувати тільки за Франкліна...» Жіночка, не зрозумівши, про кого мова, тихенько сказала: «Та я й не знала, що вибори навесні. Аби війна вже та скінчилась, землю не відібрали». Вона хотіла поставити мені лише одне запитання. Коли дійшли до суті, то очі в неї стали вологими: «Чи можуть посадити до в’язниці сина, який не зміг прибути до військового комісаріату? Повірте, він не спеціально втік. Одружитися зібрався. Поїхав, щоб на добудову хати заробити. Бере сироту, сватів немає, мусимо самі. А там, у Польщі, таку «бумагу» підписав — не може приїхати до кінця січня, інакше штраф великий. Син навіть телефонував звідтам у військомат і пообіцяв, що як приїде — відразу з’явиться, але його й слухати не захотіли, сказали — посадять». — «А скільки років йому і чи піде весною?» У жінки змінився погляд. З сумирної овечки вона перетворилась на впевнену вовчицю: «Йому скоро 19... Що значить — не піде? В мене ще дві доньки є. Їхні чоловіки обоє мобілізовані були в 2014 році. Один досі воює, другий — контужений, дзвони чує постійно, він і направив до вас. Сказав передати привіт. Може, пригадуєте його? Як повернулися зі сходу, ви йому у Володимирі-Волинському на листочку писали рапорт на лікування, бо він погано чув, кров йшла з вуха. Ото ті двоє йому і заборонили достроково кидати роботу, хоча він вже білета купив».

Мою візитку вона сховала в гаманець, поряд із численими фотографіями рідних. Я не стримався і дав слово, що її сина ніхто не покарає, навіть штрафом.

Людина, яка не знає про «всесильного франкліна», не може обманювати, подумав я, коли вона повернулася вже з коридору і перехрестила мене... А на столі під паперами я знайшов пожмакану і вогку від спітнілих рук двадцятигривневу купюру...

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО, історик, краєзнавець:

— Приводів радіти останнім часом було багато. Перш за все радію, коли підбиваю підсумки 2018 року, а він видався для мене дуже плідним на неочікувані знахідки та нові публікації. По-друге, за останній місяць в моєму житті з’явилося багато нових людей, з якими давно хотіла сама познайомитись, а тут вони проявили ініціативу, бачу в цьому нові цікаві проекти. По-третє, вдалося провести гарний захід, куди прийшло багато близьких, і що цінно — навіть невідомих мені людей, це мені додало впевненості в собі.

Взагалі, радували і дрібниці, без яких не уявляю свого життя, а це нові книжки, гарні квіти та подарунки. Засмутили різні бюрократичні колізії, непорядність та бездушність деяких людей. Прикро, що зараз, коли ми так багато говоримо про патріотизм, нову країну, нові цінності, не всі українці можуть відмовитися від корупції, кумівства та перевищення службових обов’язків. Маю надію, що у 2019 році ми все ж цього позбудемось назавжди.