За межею…

Нещодавно Кривий Ріг попрощався з видатним і водночас надзвичайно скромним патріотом Миколою КОРОБКОМ

Відійшов у засвіти Микола Іванович Коробко (1937-2021 рр.) – людина, з якою асоціюється епоха набуття Україною державної незалежності та українського відродження, навколо якої трималася українськість, людяність, порядність, моральність і в громадському житті Кривого Рогу.

На великому історичному зламі Миколі Івановичу Коробку судилося стати першим рухівським народним депутатом від Кривого Рогу у Верховній Раді України першого скликання. Як член проукраїнського депутатського об’єднання «Народна Рада» у Верховній Раді України він був одним із тих, хто ініціював ухвалення доленосних документів – Декларації про державний суверенітет України та Акту проголошення незалежності України, які стали наріжним каменем у фундаменті Української Суверенної Держави.

Микола Коробко був справді народним депутатом, який забезпечував безпосередній прямий зв’язок між вищим законодавчим органом країни і простими виборцями Кривбасу, а не з місцевими можновладними кабінетами. При цьому ні царських палаців, ні казкових статків, як більшість його колишніх і новоспечених так званих колег по парламенту, за час свого депутатства не збудував і не накопичив, викликавши своєю виключною порядністю та моральністю цілком природну повагу у своїх виборців і неабияку ворожість у можновладному таборі.

Як пригадують близькі друзі Миколи Коробка, під час його депутатства з владних кабінетів у Тернівському районі міста Кривого Рогу, де він мешкав і де був його виборчий округ, активно розповсюджувалися чутки, мовляв, рухівський нардеп жирує, його дружина ледве не щодня роз’їжджає на службовому автомобілі по магазинах і базарах. Та коли обурені такими наклепами друзі повідомили про це самому Миколі Івановичу, мовляв, треба ж якось спростовувати цю брехню, він лише усміхнувся й хитрувато зазначив: «Скажіть їм, що в моєму «автопарку» не один, а чотири службові автомобілі». При цьому він вказав на чотири велосипеди, які стояли біля його будинку, і додав: «Що б там хто не казав, а не моє до мене не пристане».

І таким він був завжди – скромним, доброзичливим, розважливим і мудрим. А ще – добропорядно-інтелігентним і глибоко патріотичним щирим українцем. І ця патріотичність була не показною, як у багатьох його колег, а цілком природною, властивою його натурі, сформованій саме в українському мовно-культурному і морально-етичному середовищі. Тож коли б такі національно свідомі, компетентні і гідні українці, як Микола Іванович Коробко, були більш широко представлені на усіх щаблях української влади, Україна вже давно була б українською, успішною і заможною державою.

На жаль, покладена від початку в основу формування української держави та її політичного класу антиукраїнська постімперська система відбору працювала на дещо інші принципи і цінності. Розгубленість старого компартійного класу, яка наприкінці 80-х виникла в процесі розпаду союзної компартійної системи, виявилася тимчасовою, і на початку 90-х ліберальне послаблення, завдяки якому до Верховної Ради України чи не вперше після доби УНР потрапили національно-демократичні політичні сили, скінчилося й розпочався процес жорсткого витіснення націонал-демократів на маргінес. Тому, на думку багатьох експертів, депутатський корпус Верховної Ради саме першого скликання, сформований в умовах більш вільного волевиявлення українських виборців, виявився чи не найкращим щодо якості парламентського забезпечення процесу державотворення за всі роки Незалежності України. З кожним наступним скликанням склад українського парламенту ставав чим далі гіршим і гіршим, все більше й більше віддаляючись від інтересів пересічних українців.

На наступних парламентських виборах 1994 року єдиний вихід на вищий законодавчий орган країни, який мали виборці Кривого Рогу завдяки народному депутату від Народного Руху України Миколі Коробку, було зрештою ліквідовано. Місцева партноменклатурна клептократія в єдиному корпоративному пориві піднялася в рішучу атаку на вкрай небезпечну для неї «бандерівську» амбразуру. І її просто загорнули владними бульдозерами і залили товстим шаром бетону, щоби в жодному разі вона вже ніколи не відкрилася знову.

На період виборчої кампанії весь тодішній Тернівський виборчий округ фактично опинився в умовах міліцейської окупації, адже головним суперником Миколи Коробка став висуванець з лав доблесної міліції –  тодішній заступник начальника Управління  внутрішніх справ Кривого Рогу, начальник міської карної міліції Леонід Бородич. Такої концентрації блюстителів правопорядку – працівників міліції, міліцейських патрулів, підсилених нарядами ОМОНу, неймовірною кількістю перевдягнених у цивільне міліціянтів, які, за словами місцевих мешканців, поводилися, м’яко кажучи, не надто коректно, в районі ще не бачили. Варто було з’явитися в якомусь кутку району агітаційних листівок, розклеєних групою підтримки Миколи Коробка, відразу ж прибувала міліцейська група швидкого реагування, яка ретельно зачищала навколишній простір від небажаних для їхнього шефа агітматеріалів конкурента.

Групі криворізьких журналістів, які в день голосування здійснювали об’їзд виборчих дільниць, у Тернівському районі довелося спостерігати доволі гнітючу картину, коли на кожній дільниці з боку Леоніда Бородича сиділо від 10 до 16 спостерігачів кремезної статури, і в кращому випадку десь у куточку можна було помітити якогось худесенького представника від Миколи Коробка. Як почувалися при цьому представники рухівського кандидата, можна лише здогадуватися. 

І треба віддати належне підопічним начальника карної міліції Леоніда Бородича, яким усе ж таки вдалося пропхнути свого шефа в український парламент. Як розповідали мешканці району, по завершенні підрахунку голосів з внутрішнього двору Тернівського райвиконкому у супроводі декількох міліцейських «Опелів» чинно виїхав довгий білий «Мерседес» одного з тодішніх заступників міністра внутрішніх справ. Набираючи швидкість, кортеж урочисто-переможно виїхав з району на Київ. 

Ось так, варто було прогулятися вулицями гірницького району Кривбасу, граючи міліцейським кийком, і потрібні голоси місцевих виборців опинилися в міліцейській кишені. І тодішньому майору міліції Леоніду Бородичу відкрився заповітний шлях нагору – протягом п’яти років новоспечений нардеп у міліцейських погонах зробить запаморочливу кар’єру, ставши зрештою 1-м заступником міністра внутрішніх справ України, членом Координаційної ради комітету по боротьбі с корупцією та організованою злочинністю при президентові України і отримавши звання генерал-полковника міліції. Подейкують, що за удачливим міліціонером-нардепом закріпилося ще одне неофіційне почесне звання – «наркобарона», але цю таємницю навіки поховала авіакатастрофа, у якій на межі століть загинув «переможець» парламентських виборчих перегонів 1994 року в Тернівському районі міста Кривого Рогу. 

Та все ж програш на виборах жодним чином не вибив із сідла політика Миколу Коробка. І він продовжив самовіддану боротьбу за українську Україну і в статусі громадського діяча.

Член Української Гельсінської спілки. Один із співзасновників Всеукраїнської громадської організації «Спілка офіцерів України». Голова Всеукраїнської екологічної асоціації «Зелений світ». Керівник Криворізького міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка та ГО «Криворізьке міське правозахисне товариство». Діяльний учасник багатьох інших правозахисних, екологічних і культурно-просвітницьких організацій, зусиллями яких творилося українське гуманітарне поле, зіткане з правових, соціокультурних, екологічних і безпекових засад українського світу…

Як геолог за фахом, Микола Коробко був одним із ініціаторів створення у найбільш мальовничих і унікальних у природничому відношенні куточках Кривбасу, який далеко не безпідставно вважається зоною екологічного лиха, украй необхідних природних заказників, зокрема таких, як ландшафтний заказник загальнодержавного значення Балка Північна Червона. За версією фахівців, 360-400 млн років тому саме в цьому районі впав метеорит, утворивши величезний кратер, на місці якого власне й виникло таке унікальне явище, як Балка Північна Червона.

Як справжня оаза Кривбасу з червонокнижною рослинністю, рідкісними відслоненнями пісковиків зі скам'янілими рештками рослин, сланцевими та залізистими горизонтами продуктивної залізорудної товщі палеопротерозойського віку і скельними виходами Балка Північна Червона взагалі потребувала постійної опіки та захисту, оскільки посягання на її територію з боку нечистих на руку ділків і чиновників з метою розробки гранітів тощо були постійними. Як свідчать найближчі соратники Миколи Івановича Коробка, Балка Північна Червона стала його лебединою піснею, адже кілька років тому в нерівній сутичці з місцевими, обласними і центральними органами влади, якими фактично було санкціоновано розробку кар’єру на території заказника, йому таки вдалося відстояти природну перлину Кривбасу. Але то була лише тимчасова перемога, адже останнім часом «наїзди» ділків і невігласів на заповідну балку знову відновилися. Десь в середині березня Микола Коробко оглядав з колегами її територію. Як свідчать його друзі, «носився схилами балки, немов молодий олень», і навіть значно молодші товариші за ним не встигали. Був сповнений сил і енергії… І ось несподівана звістка про трагічний кінець.

Його рідні та близькі друзі говорять, що 29 березня десь по обіді Микола Іванович пішов до супермаркету за продуктами і додому не повернувся. Увечері рідні забили тривогу, але з’ясувати його місце перебування їм так і не вдалося. Лише вранці наступного дня один з активістів Криворізького міського правозахисного товариства Сергій Дашковський зателефонував на мобільний Миколи Коробка, але замість знайомого голосу почув автовідповідач. За кілька хвилин з цього номера перетелефонувала медична сестра з другої міської лікарні («тисячки») й повідомила, що Микола Іванович Коробко у них в реанімації, але більше нічого сказати не може, оскільки тільки щойно прийняла зміну. Наполохана дружина й діти, нашвидкуруч зібравши «тормозок», одяг та речі першої необхідності, мчать до лікарні, але, як з’ясувалося, Миколи Коробка серед живих вже не було.

За словами його найближчого соратника по правозахисному товариству Олександра Чижикова, який з’ясовував причини смерті їхнього лідера, після супермаркету Миколі Івановичу стало зле. Перехожі викликали швидку. Швидка забрала його з ознаками інсульту, але чомусь повезла ургентного хворого майже через усе місто аж у «тисячку», оминувши найближчу 8-му міську лікарню, 16-ту міську лікарню, кардіологічний центр у 9-й міській лікарні… З прибуттям у другу міську лікарню лікарі невдовзі констатували смерть новоприбулого, яка сталася о 17:00 внаслідок крововиливу в мозок.

Несподіваний тяжкий удар для близьких і рідних. Трагічна новина для численних друзів, знайомих, колег і соратників, які прийшли провести глибоко шановану людину в останню земну дорогу. На жаль, від районної та міської влади попрощатися з політиком, громадським діячем, великим патріотом України і гаряче любимого Криворіжжя та висловити співчуття його рідним ніхто так і не прийшов. На тридцятому році української незалежності, до проголошення і потвердження якої долучився й екс народний депутат Верховної Ради України першого скликання Микола Іванович Коробко, все ще зберігається поділ на своїх і чужих, який, виявляється, не скасовується і за межею життя.

Дочасна смерть людини такого масштабу є безумовно непоправною втратою для українського патріотичного середовища Криворіжжя і всього українства у цей надзвичайно непростий час відстоювання Україною свого суверенітету, територіальної цілісності і свого права на існування в українському форматі в борні з віковічним ворогом української незалежності імперською Росією. Коли нас залишають такі люди, визнані беззаперечними моральними авторитетами, є велике побоювання, чи ми взагалі залишимось людьми. Але енергія великого державницького і громадянського чину, вагомий культурно-просвітницький і моральний спадок, який залишає по собі невтомний державотворець, громадський діяч, просвітник і великий моральний авторитет, дають надію на те, що зусилля всього його життя, спрямовані на відродження української України, не будуть марними і його справу продовжать гідні спадкоємці.

Мир душі твоїй, вірний сину України, вічна пам'ять і шана! Щире співчуття родині.

За межею…

За межею…

Нещодавно Кривий Ріг попрощався з видатним і водночас надзвичайно скромним патріотом Миколою КОРОБКОМ

Відійшов у засвіти Микола Іванович Коробко (1937-2021 рр.) – людина, з якою асоціюється епоха набуття Україною державної незалежності та українського відродження, навколо якої трималася українськість, людяність, порядність, моральність і в громадському житті Кривого Рогу.

На великому історичному зламі Миколі Івановичу Коробку судилося стати першим рухівським народним депутатом від Кривого Рогу у Верховній Раді України першого скликання. Як член проукраїнського депутатського об’єднання «Народна Рада» у Верховній Раді України він був одним із тих, хто ініціював ухвалення доленосних документів – Декларації про державний суверенітет України та Акту проголошення незалежності України, які стали наріжним каменем у фундаменті Української Суверенної Держави.

Микола Коробко був справді народним депутатом, який забезпечував безпосередній прямий зв’язок між вищим законодавчим органом країни і простими виборцями Кривбасу, а не з місцевими можновладними кабінетами. При цьому ні царських палаців, ні казкових статків, як більшість його колишніх і новоспечених так званих колег по парламенту, за час свого депутатства не збудував і не накопичив, викликавши своєю виключною порядністю та моральністю цілком природну повагу у своїх виборців і неабияку ворожість у можновладному таборі.

Як пригадують близькі друзі Миколи Коробка, під час його депутатства з владних кабінетів у Тернівському районі міста Кривого Рогу, де він мешкав і де був його виборчий округ, активно розповсюджувалися чутки, мовляв, рухівський нардеп жирує, його дружина ледве не щодня роз’їжджає на службовому автомобілі по магазинах і базарах. Та коли обурені такими наклепами друзі повідомили про це самому Миколі Івановичу, мовляв, треба ж якось спростовувати цю брехню, він лише усміхнувся й хитрувато зазначив: «Скажіть їм, що в моєму «автопарку» не один, а чотири службові автомобілі». При цьому він вказав на чотири велосипеди, які стояли біля його будинку, і додав: «Що б там хто не казав, а не моє до мене не пристане».

І таким він був завжди – скромним, доброзичливим, розважливим і мудрим. А ще – добропорядно-інтелігентним і глибоко патріотичним щирим українцем. І ця патріотичність була не показною, як у багатьох його колег, а цілком природною, властивою його натурі, сформованій саме в українському мовно-культурному і морально-етичному середовищі. Тож коли б такі національно свідомі, компетентні і гідні українці, як Микола Іванович Коробко, були більш широко представлені на усіх щаблях української влади, Україна вже давно була б українською, успішною і заможною державою.

На жаль, покладена від початку в основу формування української держави та її політичного класу антиукраїнська постімперська система відбору працювала на дещо інші принципи і цінності. Розгубленість старого компартійного класу, яка наприкінці 80-х виникла в процесі розпаду союзної компартійної системи, виявилася тимчасовою, і на початку 90-х ліберальне послаблення, завдяки якому до Верховної Ради України чи не вперше після доби УНР потрапили національно-демократичні політичні сили, скінчилося й розпочався процес жорсткого витіснення націонал-демократів на маргінес. Тому, на думку багатьох експертів, депутатський корпус Верховної Ради саме першого скликання, сформований в умовах більш вільного волевиявлення українських виборців, виявився чи не найкращим щодо якості парламентського забезпечення процесу державотворення за всі роки Незалежності України. З кожним наступним скликанням склад українського парламенту ставав чим далі гіршим і гіршим, все більше й більше віддаляючись від інтересів пересічних українців.

На наступних парламентських виборах 1994 року єдиний вихід на вищий законодавчий орган країни, який мали виборці Кривого Рогу завдяки народному депутату від Народного Руху України Миколі Коробку, було зрештою ліквідовано. Місцева партноменклатурна клептократія в єдиному корпоративному пориві піднялася в рішучу атаку на вкрай небезпечну для неї «бандерівську» амбразуру. І її просто загорнули владними бульдозерами і залили товстим шаром бетону, щоби в жодному разі вона вже ніколи не відкрилася знову.

На період виборчої кампанії весь тодішній Тернівський виборчий округ фактично опинився в умовах міліцейської окупації, адже головним суперником Миколи Коробка став висуванець з лав доблесної міліції –  тодішній заступник начальника Управління  внутрішніх справ Кривого Рогу, начальник міської карної міліції Леонід Бородич. Такої концентрації блюстителів правопорядку – працівників міліції, міліцейських патрулів, підсилених нарядами ОМОНу, неймовірною кількістю перевдягнених у цивільне міліціянтів, які, за словами місцевих мешканців, поводилися, м’яко кажучи, не надто коректно, в районі ще не бачили. Варто було з’явитися в якомусь кутку району агітаційних листівок, розклеєних групою підтримки Миколи Коробка, відразу ж прибувала міліцейська група швидкого реагування, яка ретельно зачищала навколишній простір від небажаних для їхнього шефа агітматеріалів конкурента.

Групі криворізьких журналістів, які в день голосування здійснювали об’їзд виборчих дільниць, у Тернівському районі довелося спостерігати доволі гнітючу картину, коли на кожній дільниці з боку Леоніда Бородича сиділо від 10 до 16 спостерігачів кремезної статури, і в кращому випадку десь у куточку можна було помітити якогось худесенького представника від Миколи Коробка. Як почувалися при цьому представники рухівського кандидата, можна лише здогадуватися. 

І треба віддати належне підопічним начальника карної міліції Леоніда Бородича, яким усе ж таки вдалося пропхнути свого шефа в український парламент. Як розповідали мешканці району, по завершенні підрахунку голосів з внутрішнього двору Тернівського райвиконкому у супроводі декількох міліцейських «Опелів» чинно виїхав довгий білий «Мерседес» одного з тодішніх заступників міністра внутрішніх справ. Набираючи швидкість, кортеж урочисто-переможно виїхав з району на Київ. 

Ось так, варто було прогулятися вулицями гірницького району Кривбасу, граючи міліцейським кийком, і потрібні голоси місцевих виборців опинилися в міліцейській кишені. І тодішньому майору міліції Леоніду Бородичу відкрився заповітний шлях нагору – протягом п’яти років новоспечений нардеп у міліцейських погонах зробить запаморочливу кар’єру, ставши зрештою 1-м заступником міністра внутрішніх справ України, членом Координаційної ради комітету по боротьбі с корупцією та організованою злочинністю при президентові України і отримавши звання генерал-полковника міліції. Подейкують, що за удачливим міліціонером-нардепом закріпилося ще одне неофіційне почесне звання – «наркобарона», але цю таємницю навіки поховала авіакатастрофа, у якій на межі століть загинув «переможець» парламентських виборчих перегонів 1994 року в Тернівському районі міста Кривого Рогу. 

Та все ж програш на виборах жодним чином не вибив із сідла політика Миколу Коробка. І він продовжив самовіддану боротьбу за українську Україну і в статусі громадського діяча.

Член Української Гельсінської спілки. Один із співзасновників Всеукраїнської громадської організації «Спілка офіцерів України». Голова Всеукраїнської екологічної асоціації «Зелений світ». Керівник Криворізького міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка та ГО «Криворізьке міське правозахисне товариство». Діяльний учасник багатьох інших правозахисних, екологічних і культурно-просвітницьких організацій, зусиллями яких творилося українське гуманітарне поле, зіткане з правових, соціокультурних, екологічних і безпекових засад українського світу…

Як геолог за фахом, Микола Коробко був одним із ініціаторів створення у найбільш мальовничих і унікальних у природничому відношенні куточках Кривбасу, який далеко не безпідставно вважається зоною екологічного лиха, украй необхідних природних заказників, зокрема таких, як ландшафтний заказник загальнодержавного значення Балка Північна Червона. За версією фахівців, 360-400 млн років тому саме в цьому районі впав метеорит, утворивши величезний кратер, на місці якого власне й виникло таке унікальне явище, як Балка Північна Червона.

Як справжня оаза Кривбасу з червонокнижною рослинністю, рідкісними відслоненнями пісковиків зі скам'янілими рештками рослин, сланцевими та залізистими горизонтами продуктивної залізорудної товщі палеопротерозойського віку і скельними виходами Балка Північна Червона взагалі потребувала постійної опіки та захисту, оскільки посягання на її територію з боку нечистих на руку ділків і чиновників з метою розробки гранітів тощо були постійними. Як свідчать найближчі соратники Миколи Івановича Коробка, Балка Північна Червона стала його лебединою піснею, адже кілька років тому в нерівній сутичці з місцевими, обласними і центральними органами влади, якими фактично було санкціоновано розробку кар’єру на території заказника, йому таки вдалося відстояти природну перлину Кривбасу. Але то була лише тимчасова перемога, адже останнім часом «наїзди» ділків і невігласів на заповідну балку знову відновилися. Десь в середині березня Микола Коробко оглядав з колегами її територію. Як свідчать його друзі, «носився схилами балки, немов молодий олень», і навіть значно молодші товариші за ним не встигали. Був сповнений сил і енергії… І ось несподівана звістка про трагічний кінець.

Його рідні та близькі друзі говорять, що 29 березня десь по обіді Микола Іванович пішов до супермаркету за продуктами і додому не повернувся. Увечері рідні забили тривогу, але з’ясувати його місце перебування їм так і не вдалося. Лише вранці наступного дня один з активістів Криворізького міського правозахисного товариства Сергій Дашковський зателефонував на мобільний Миколи Коробка, але замість знайомого голосу почув автовідповідач. За кілька хвилин з цього номера перетелефонувала медична сестра з другої міської лікарні («тисячки») й повідомила, що Микола Іванович Коробко у них в реанімації, але більше нічого сказати не може, оскільки тільки щойно прийняла зміну. Наполохана дружина й діти, нашвидкуруч зібравши «тормозок», одяг та речі першої необхідності, мчать до лікарні, але, як з’ясувалося, Миколи Коробка серед живих вже не було.

За словами його найближчого соратника по правозахисному товариству Олександра Чижикова, який з’ясовував причини смерті їхнього лідера, після супермаркету Миколі Івановичу стало зле. Перехожі викликали швидку. Швидка забрала його з ознаками інсульту, але чомусь повезла ургентного хворого майже через усе місто аж у «тисячку», оминувши найближчу 8-му міську лікарню, 16-ту міську лікарню, кардіологічний центр у 9-й міській лікарні… З прибуттям у другу міську лікарню лікарі невдовзі констатували смерть новоприбулого, яка сталася о 17:00 внаслідок крововиливу в мозок.

Несподіваний тяжкий удар для близьких і рідних. Трагічна новина для численних друзів, знайомих, колег і соратників, які прийшли провести глибоко шановану людину в останню земну дорогу. На жаль, від районної та міської влади попрощатися з політиком, громадським діячем, великим патріотом України і гаряче любимого Криворіжжя та висловити співчуття його рідним ніхто так і не прийшов. На тридцятому році української незалежності, до проголошення і потвердження якої долучився й екс народний депутат Верховної Ради України першого скликання Микола Іванович Коробко, все ще зберігається поділ на своїх і чужих, який, виявляється, не скасовується і за межею життя.

Дочасна смерть людини такого масштабу є безумовно непоправною втратою для українського патріотичного середовища Криворіжжя і всього українства у цей надзвичайно непростий час відстоювання Україною свого суверенітету, територіальної цілісності і свого права на існування в українському форматі в борні з віковічним ворогом української незалежності імперською Росією. Коли нас залишають такі люди, визнані беззаперечними моральними авторитетами, є велике побоювання, чи ми взагалі залишимось людьми. Але енергія великого державницького і громадянського чину, вагомий культурно-просвітницький і моральний спадок, який залишає по собі невтомний державотворець, громадський діяч, просвітник і великий моральний авторитет, дають надію на те, що зусилля всього його життя, спрямовані на відродження української України, не будуть марними і його справу продовжать гідні спадкоємці.

Мир душі твоїй, вірний сину України, вічна пам'ять і шана! Щире співчуття родині.