МЕНЮ

«Позбавити свободи неможливо»

Аліса ПОЛІЩУК
29 жовтня, 2019 - 18:28
Український політв’язень Вололимир БАЛУХ та курдський громадський діяч Уфук АЙДИН про «досвід» в неволі

Музей Майдану є дуже особливим місцем у Києві. Пов’язано це не лише з чисельними скандалами навколо спроби привласнити приміщення, акцій по збереженню назви «Алеї Небесної Сотні» та активності його працівників, а й з тим, що ця будівля (у минулому Будинок профспілок) зберігає пам’ять. Тут ти одразу згадуєш про те, що у твоїй країні досі триває війна, про те, яку ціну ми платимо за незалежність і формування громадянського суспільства.

Нещодавно у приміщенні музею відбулася панельна дискусія «Політв’язні: ціна переконання». Спікерами були Володимир Балух – український політв’язень Кремля, один із українців, визволених 7 вересня з в’язниць Російської Федерації. Та Уфук Айдин – курд за національністю, громадський діяч у Туреччині, що відсидів 9 років за відстоювання інтересів свого народу та людських свобод.

«Питання переконання і переслідування за слово і власну позицію не є для нас просто метафорою. Те, що поруч з нами знаходяться Уфук Айдим та Володимир Балух є великою радістю, проте ми не маємо забувати, що досі у російському полоні знаходяться щонайменше 87 українців, які перебувають за ґратами в самій Росії та окупованому Криму, і, щонайменше (а насправді в рази більше) 227 українців, що перебувають у підвалах окупованого Донбасу. Тож маємо продовжувати за них боротися!», - заявила на початку модератора заходу, правозахисниця, засновниця ініціативи «Євромайдан SOS», організаторка міжнародних кампаній #FreeSentsov та #LetsMyPeopleGoUkraine Олександра Матвійчук.

«Те, про що говорить Олександра – питання свободи і несвободи, питання вибору, це те, що стоїть перед кожним з нас, - зазначив у своїй вступній промові директор інформаційно-виставкового центру Музей Майдану Ігор Пошивайло. - Створюючи Музей Майдану, задумуючи його ще під час подій Революції Гідності, нашою ідею було не стільки передати ті історичні події, що відбувалися в 2013-2014 роках, але розповісти, чому це важливо. Не лише для нас, але й для майбутнього України. Саме тому, концептуально ми збудували наш музей, як музей свободи. Цілком логічно, що сьогоднішня тема про несвободу – як частинку свободи. Сподіваймося, що питання вибору кожного з нас – це питання, яке стояло перед кожним на Майдані! Для нас дуже важливо, щоб в Києві та Україні загалом існувало більше подібних майданчиків, які б говорили про індивідуальний вибір, пам’ять, можливості, критичне мислення. Сьогоднішня подія тут не є випадковою, адже ми задумували цей музей не як класичну установу, а як центр громадянських ініціатив, переосмислення нашої історії, гуртування, центр спільної дії!  Наш музей – центр громадянських ініціатив, спільної історії, гуртування!»

БОРОТЬБА КУРДІВ ЗА ПРАВА У ТУРЕЧЧИНІ

Уфук Айдин – звичайний курдський студент-правник, який виступав проти утисків свого народу на кількох акціях протесту, за що був запроторений за грати владою Туреччини. У віці 29 років – відсидів 9. Тричі звільнений з університету та тричі поновлювався. Зараз він продовжує вивчати право, щоб стати юристом із прав людини – хоч і визнає, що в його країні це, радше, «дорога до повернення в тюрму». Другий місяць в Україні він досліджує тему Революції Гідності (в рамках програми обміну між студентами). Хлопець вважав за потрібне поділитися власним досвідом, особливо, з огляду на нещодавню воєнну операцію Туреччини у Сирії (з позицією Анкари можна ознайомитися в інтерв’ю турецького посла в Україні Ягмура Ахмета Гульдере газеті «День», №197 за 29 жовтня 2019 р.):

- Я народився у Діярбакирі, це курдське місто в Туреччині. Моє середовище можна було назвати політичним, і у ліцеї, і в університеті я цікавився політикою. Поки я зростав, Туреччина поволі йшла до режиму, який вже не можна було назвати демократичним. Тому деякі з наших студентів започаткували протестні рухи, і я долучився до них. Ми хотіли, щоб наш університет був автономним. Коли у 2010 році уряд вирішив позбутися опозиції, він почав різко реагувати на протести. Дісталося і мені. У квітні 2010 року, мене та п’ятьох моїх друзів затримали, і на 12 років і 6 місяців кинули до в’язниці. Суд над нами тривав 5 років і весь цей час ми перебували у місцях позбавлення волі. Якщо вас затримують за протести в Туреччині – ви потрапляєте під юрисдикцію антитерористичного суду. Дії цього суду є доволі жорсткими: ви не маєте права захищатися рідною мовою, достатньою мірою висловлюватися, діяльність вашого адвоката також під контролем. У той час, коли мене судили, було затримано дуже багато студентів. Наша справа стала однією з найвідоміших. Про нас говорили усі ЗМІ, тому парламентарі прийшли до в’язниці. У цей період ми переживали серйозний пресинг і влада не могла нас звільнити.

Якщо говорити про тюрму, то у кожній камері було по 3 особи. Це тривало 7 перших років. На тиждень нам давали лише 45 хвилин для закритих зустрічей, і 45 хвилин відкритої зустрічі на місяць. Моя родина жила у курдському регіоні, що доволі далеко від місця затримання. Вони не могли до мене часто приїжджати, а інші види зв’язку з ними були заборонені. Тому цей період був для мене досить важким. 2018 року мене відпустили. Пробувши під контролем один рік, я почав далі займатися активізмом. Ось чому я тут. Хочу, щоб ця поїздка була добрим початком для мене. У вашій історії було чимало революцій. І всі вони завершилися миром. Я маю на увазі мир з боку протестувальників, а не держави.  Моє завдання зробити висновок з вашого досвіду. Поки я тут, то можу спокійно сказати: вам вдалася велика справа. І це мене надихає. Коли я повернуся до Туреччини, то проведу семінари пов’язані з Україною і розповім туркам, як тут жила опозиція. Це дуже важливо для нас.

УКРАЇНСЬКЕ ОБЛИЧЧЯ КРИМУ Й ОБРАЗ НЕСКОРЕНОСТІ ЗАГАРБНИКАМ

Володимир Балух – кримчанин, якого владою окупантів було звинувачено та ув’язнено за вивішення українського прапору над будинком. «З непереборною вірою в щасливу долю України вручаю долю свою до рук Всевишнього», – написав він у публічному зверненні 19 березня 2018 року, оголошуючи безстрокове голодування. Політв’язень поділився своїми враженнями після першого місяця на рідній землі за довгі роки:

- У автобус із Лефортово мене серед політв’язнів заводили останнім, і коли я побачив усіх цих, так би мовити «зіркових політв’язнів» - Олега Сенцова, Сашка Кольченка, Романа Сущенка, Миколу Карпюка, - то, незважаючи на ФСБшників поруч, було відчуття, що ти покидаєш це страхіття на довгий період. Я пригадую, як вперше потрапив у російське СІЗО – натовп, накурено, сирість, калюжа води посередині… А потім ти потрапляєш у камеру, де 14 нар на 37 осіб, тобто тобі не дають можливості думати про щось інше, одна вбиральня, і можливості спати геть немає. До «одиночок» я вже долучився трохи згодом… Уся система побудова на тому, щоб зламати твою волю. Перше, що вона вимагає – цілковитої підпорядкованості і нівелювання власного я. «Забудь, що ти людина, якщо маєш наказ» - такий їхній лозунг.

- Що змінилося за ті, роки, що вас не було в Україні, - спитала модераторка?

- Що справді болить, так це те, що багато розмов про втому від війни. Я вважаю, що втомилися від неї ті, хто не приймав ніякої участі. Зараз зустрічаюся з багатьма людьми і бачу, наскільки сильно суспільство намагається відсторонитися від цієї війни. Є велика кількість людей, які душу вкладають у волонтерство, добровольців, військовослужбовців. І бачу, що в окремих людей життя наповнене цією війною. А інші не вважають за потрібне приймати в цьому участь і критикують навіть розмови про це. Знаєте, коли я перебував за гратами, то не вважав, що мене позбавили свободи. Бо позбавити свободи неможливо, свобода думки є насправді значно важливішою. І той довгий період, коли ти перебуваєш на самоті немає відчуття несвободи, є відчуття неможливості дії. Тут всі люди мають ці можливості діяти, але якось цього не використовують…

- Наскільки важливо розслідувати воєнні злочини проти постраждалих від агресора людей?

- Непокаране зло – це найбільша вада сучасної світової спільноти. Насправді закони прописані таким чином, що зло важко покарати. Розуміючи навіть вплив на світовий простір. Заочно судять, виносять вироки, фабрикують справи. Оця «барижна» свідомість політиків у світі впливає на те, що зло досі не покаране. На жаль, бізнесові інтереси беруть гору над справедливістю та людськими цінностями…