МЕНЮ

День журналіста як привід для діалогу

Підготували Іван КАПСАМУН, Аліса ПОЛІЩУК, «День»
6 червня, 2020 - 16:46
Як розвивати українські ЗМІ? Де ніші росту? Що мас-медіа можуть і мають зробити для суспільства? Де живе чесний діалог?

6 червня в Україні відзначають День журналіста. Це свято було встановлено Указом першого президента України Леоніда Кравчука 25 травня 1994 року. Чому саме 6 червня? В цей день в Брюсселі в 1992 році Національну спілку журналістів України прийняли до Міжнародної федерації журналістів.

Те, що до української журналістики є багато запитань, ми пишемо багато років. Як і про причини стану, в якому опинилися вітчизняні мас-медіа. Але тут варто враховувати, що зв'язок між станом журналістики і політики є очевидним, як і зв'язок між станом журналістики і суспільства. Виходячи з цього, ми адресували декілька запитань, які винесли в підзаголовку, до відомих українських журналістів, публіцистів, філософів, істориків – авторів «Дня» і лауреатів Премії імені Джеймса Мейса.  

 

«НА МОЮ ДУМКУ, МІЖ СУСПІЛЬСТВОМ ТА ЖУРНАЛІСТИКОЮ МОЖЕ ІСНУВАТИ ЧЕСНИЙ ДІАЛОГ, ПРОТЕ ВКРАЙ РІДКО»

Ігор ЛОСЄВ, філософ, публіцист, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2009 року:

- Журналістика має просто виконувати свої головні обов'язки: інформувати суспільство про події, що відбуваються, та намагатися роботи це, насамперед, чесно. У нас часто  не критично позичають деякі західні ідеї, наприклад, баланс. А що він означає? Як урівноважити правду? Тільки брехнею, більше немає чим. Скажімо, коли журналіст дає слову патріоту України, а потім якомусь негіднику, який закликає до знищення нашої держави, називаючи це балансом, об'єктивністю, різними точками зору. Чесність не обов'язково представляє збалансованість, бо є речі, які збалансувати неможливо в принципі. На Заході деякі розумні люди сміялися з подібного: треба дати 3 хвилини на виступ жертві Освенцему та три хвилини Адольфу Гітлеру. Хіба це істина?

Під виглядом боротьби за демократію, об'єктивність, у світовій журналістиці з'явилося багато неприйнятних речей. Насправді, рух йде до виродження, дегенерації журналістики, вона втрачає свої здатності – це особливо відчувається в телебаченні, коли тележурналіст перетворюється на підставку під мікрофон, панує безособовість, людина намагається максимально приховати свою особистість, своє «я». Що означає відмовитися від особистої відповідальності і призводить до того, що люди просто втрачають інтерес до такої журналістики. З подібним успіхом можна замість журналіста поставити робота.

На мою думку, між суспільством та журналістикою може існувати чесний діалог, проте вкрай рідко: переважна більшість наших видань намагаються за будь-яку ціну догодити клієнту: глядачеві, слухачеві читачеві, задля того, щоб виманити в нього, як-то кажуть, «трудову копійку», підлаштуватися під клієнта. Згодом виходить так, що самостійні і розумні люди намагаються шукати ту журналістику, де не було б «гри в піддавки», а була б змога отримувати чесну інформацію, на основі якої, ви самі могли б формулювати свою думку.

Як вийти з цієї гри? Дуже просто, особливо легко тим, хто в неї ніколи не грав, а серед наших журналістів вистачає людей, які ніколи у це не входили. На противагу, тим, хто вже загрався, буде надзвичайно важко, бо фактично, це навіть не журналісти вже, а обслуговуючий персонал, що працює за принципом: «чєго ізволітє?». Для них я не бачу в цьому сенсі якоїсь перспективи, бо йти проти течії, висловлювати нетривіальні думки, дуже важко. Тут треба  не боятися опинитися у меншості, тому що питання істини не вирішується більшістю голосів. Дуже багато залежить від індивіда, бо навіть, якщо всі навколо кажуть так, а ти вважаєш, що маєш всі підстави казати ні – треба сміливо це робити. Журналіст має постійно бути хлопчиком з казки Андерсена, який сказав, що король голий.

 

«ПОКИ ЩО, ЯК НА МЕНЕ, ЙДЕТЬСЯ НЕ ПРО РОЗВИТОК, А ПРО ПОРЯТУНОК ХОЧА Б ЯКИХОСЬ ОАЗ ЖУРНАЛІСТИКИ»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, філософ, публіцист, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2011 року:

- Поки що, як на мене, йдеться не про розвиток, а про порятунок хоча б якихось оаз журналістики в умовах олігархічного ладу та посилення впливу проросійської «п’ятої колони». Число хоча б відносно об’єктивних мас-медіа невпинно скорочується, в тому числі з фінансових причин (бо ж суспільство аж ніяк не заможнішає, а число потенційних спонсорів такого ґатунку медіа падає). Домінують видання (в тому числі й електронні), які ставлять на меті виконання замовлень власника, і не більше; ну, а про телебачення й говорити нічого. У минулі десятиліття ситуацію почасти рятували західні гранти, зараз же їх і менше стало, і вони надто зв’язані певними умовами – Захід змінився, і не в кращий бік: на місце пошуку правди та прагнення до об’єктивності стали неодмінні збалансованість і політкоректність. Остання, за словами знаного російського інакодумця Володимира Буковського, гірша за ленінізм у своєму догматизмі й агресивності, а в результаті збалансованості між білим і чорним виходить сіре… Йти в соціальні мережі? Але там теж діє цензура (не буду наводити численні приклади розправи FB із тими, хто називає речі своїми іменами, ось лише остання подія: вилучення з деяких сторінок цитати з книги того ж Буковського, де з гіркотою говориться про Росію як країну рабів…). Як журналістові за цих умов заробляти гроші на прожиття і не продати свою душу чортам різного ґатунку? Не знаю. Добре, що я не професійний журналіст, а науковець і пенсіонер. Утім, в офіційній гуманітарній науці ситуація багато в чому ще гірша. На загал потрібна зміна системи в країні – але хто здатен її здійснити? Споживачі телебачення? Не смішно…

Так, зв’язок між станом журналістики і суспільства начебто очевидний. Але він складний. Хороша, якісна, справжня журналістика здебільшого взагалі не має можливості контакту зі значним числом пересічних українців. Максимум, на що вона спроможна – це постійно нагадувати своїй аудиторії, чий рівень освіти є вищим за середній, що мислити та приймати відповідальні рішення – це не одне з прав, а чи не головний обов’язок людини та громадянина.

Легше назвати де чесний діалог не живе: на нинішніх телевізійних ток-шоу (а були ж колись і непогані!), на сторінках олігархічної преси, на екранах більшості авторських програм YouTube тощо. А тим часом визначний російський мислитель ХХ століття Михайло Бахтін вважав, що людська свідомість за своїм єством діалогічна. Висновки напрошуються самі, чи не так?

 

«ХОТІЛОСЯ, ЩОБ УКРАЇНСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА БУЛА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЮ, КУЛЬТУРНОЮ, СОЦІАЛЬНО Й НАЦІОНАЛЬНО ОРІЄНТОВАНОЮ»

Петро КРАЛЮК, філософ, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2013 року:

- У наш час журналістика відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні суспільних настроїв, визначенні соціальних орієнтирів. Не даремно її іменують «четвертою владою». Можна сказати навіть так: ту роль, яку в стародавній Греції відігравали філософи, у середньовічній Європі теологи й священики, у Європі новочасній письменники й вчителі, зараз таку ж роль (без перебільшення) відіграють журналісти – в широкому розумінні цього слова. Саме вони через різні мас-медіа надають найбільш важливий продукт – інформацію. А яка в голові людей інформація – такі й люди, нація, держава.

На жаль, якість сучасної Української держави бажає бути кращою. Це і її непрофесійність, ігнорування потреб широких верств населення, обслуговування олігархату, байдужість (а то й ворожість) до питань національної ідентичності. Але ж владу цієї держави обрали люди, яких відповідним чином зорієнтували на вибір журналісти.

Хотілося, щоб українська журналістика була інтелектуальною, культурною, соціально й національно орієнтованою. Можливо, коли така журналістика переважатиме, народ наш (нарешті!) почне будувати нормальну державу. Але на день сьогоднішній це лише мрії. Хоча добре, що є газета «День», яка орієнтується на такі журналістські стандарти.

 

«РОЗВИВАТИ НАШУ ЖУРНАЛІСТИКУ ПОТРІБНО ВІДПОВІДАЛЬНО – ПЕРЕД ВЛАСНИМ СУМЛІННЯМ ТА ДОЛЕЮ СВОГО НАРОДУ»

Володимир БОЙКО, історик, Чернігів, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2013 року:

- Як розвивати нашу журналістику? Насамперед, відповідально – перед власним сумлінням та долею свого народу. В принципі як робити професійно вчать в університетах – там все гарно, і молоді люди натхненні, і викладачі чудові, і атмосфера спілкування прекрасна. А що стається потім, звідки з`являється інша, добре відома своїм цинічним ставленням сторона діяльності? Запобіжники відомі – корпоративна етика, фахова підготовка, зорієнтованість на суспільні потреби, особиста відкритість для сприйняття іншої, може й не надто приємної інформації. Але ж універсальної інструкцію для складання добре відомих частин не існує. Натомість є живі процеси, істотна частка яких – журналістика, критично важливо – чесна перед собою та співгромадяними.

Де ніші росту? Перебуваючи в різних країнах завжди намагаюся дивитися місцеві новини телебачення та друковану пресу. Часом зі знанням мови, часом – ні, але форму подачі зрозуміти можна. І в тому українська журналістика виглядає дуже добре, а може й краще. Останні події, пов`язані з пандемією короновірусу, зробили її ще мобільнішою та оперативнішою в сенсі подачі інформації, а побудови текстів – цікавішими, адекватнішими домінуючим у суспільстві тенденціям до сприйняття. Як на загальнонаціональному, так і на регіональному та місцевому. Але чи завжди журналісти добре розуміють те, про що пишуть чи роблять репортаж – у мене виникають питання. Перекручення фактажу, незрозумілі натяжки, абсурдні аналогії та не менш дискусійні висновки бачиш та чуєш надто часто. Що це – замовлення, редакційна політика, зневажливе ставлення до інтелектуального рівня споживача інформації чи елементарний брак загального рівня знань, зрештою – глибшого вивчення теми, якою займаєшся? Ця проблема – найбільший виклик та одночасно – найбажаніша ніша росту для сучасної української журналістики.

Що журналістика може і має зробити для суспільства? Чи не найбільше призначення журналістики – адекватне відображення суспільних процесів, професійне розкриття проблем, власне їх виокремлення, формулювання. Можна говорити про роль дзеркала, але не лише. Хороша журналістика бачить більше та на довшу відстань, ніж спільнота, де працює. Тому вона здатна вказувати на те, що становлять небезпеку (явну чи таке, що лише наближається), підказувати можливі варіанти рішення, зрештою влаштовувати свого роду «інтелектуальні провокації» (вираз Наталії Яковенко), аби актуалізувати обговорення важливої тематики, яка чомусь знаходиться на маргінесі. У вирішальні моменти історії журналістика здатна допомогти зрозуміти свої прагнення, мобілізуватися та розпочати тривалий та складний шлях для її досягнення – без сподівань на диво та потусторонні чинники. Дива не буде, але рішення є – це має хтось ясно та чітко сказати.

Де живе чесний діалог? Там, його сторони довіряють одна одній, намагаються зрозуміти аргументи іншої сторони, професійно та реально (а не маніпулятивно) шукають відповіді на поставлені питання. Вирішальний чинник – мета, яка переслідується, заради чого робляться ті чи інші зусилля. А це означає, що чесний діалог живе там, де співрозмовники дотримуються базових цінностей – зрозумілих та прийнятих кожним. Останні, в свою чергу, напрацьовується на основі традицій (в тому числі – багатовікових), а потім починають грати самодостатню роль, ускладнюючись та модернізуючись із часом. В іншому випадку спостерігатимемо порожню за змістом балаканину, мета якої – не обмін думками, а знищення опонента. Або ж реалізація базового принципу «треба заробляти гроші». Як робив Дюранті – професійний журналістом із нікчемними моральними якостями. Втім одночасно був і Гаррет Джонс. Вибір завжди за журналістом.

 

«ГАЗЕТНА ЖУРНАЛІСТИКА ПОТРЕБУЄ ІНВЕСТИЦІЙ»

Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик, кінознавець, кіносценарист, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2016 року:

- Нині заледве не кожен другий-третій у Фейсбуці та інших майданчиках почувається журналістом. Величезний потік інформації, шумове покриття інформаційного простору. Професіоналізм журналіста – бути впізнаваним і бути переконливим та авторитетним. Натомість все більше журналістів, передусім на телебаченні, які звалюють у простори масової свідомості океани слів: як правило, абсолютно беззмістовних, таких, що годі щось запам’ятати. Політичні ток-шоу так само вибудувані на шумі, який часом виростає до крику й відтак штучного підняття емоційного градусу квазі-дискусії. Кажуть, це спосіб зацікавити молодіжну аудиторію. Тільки де вона, та молодь? Її не видно й не чутно – нам, старшим. Між поколіннями виросли стіни, вони живуть у різних світах. Студентські бунти, таке враження, відходять у минуле.

Отут, можливо, й знаходиться ніша росту – інстинкт самозбереження мусить спрацювати у суспільстві. Циркуляція правдивої, достовірної інформації має повернутись, як і свобода інтерпретації інформаційних потоків. Журналіст, уже наступного покоління, має повернути собі старі рольові позиції. Передусім право  на громадянську особистісну позицію…

Газетна журналістика потребує інвестицій, але драматичне відчуття, що газети гинуть, разом із старшими поколіннями – і чи ж постануть знову є великим питанням. Приклад газети «День» говорить на користь того, що шанс на виживання мають видання, які працюють на завтрашній день, які не беруть участь у міжусобних політичних та економічних війнах, а говорять про минуле як прообраз майбутнього і про майбутнє як проекцію дня сьогоднішнього. 

Журналістика може і повинна об’єднувати суспільство, а власне всю країну, оскільки сьогодні створилась загрозлива ситуація, коли кожен регіон живе своїм автономним життям, коли старше покоління погано розуміє молодших, а молодше узагалі не помічає старших. Цей розпад уже відтворюється – в кіно, скажімо: фільм «Вулкан» Романа Бондарчука. Журналісти мають говорити передусім правду про це, але ж спершу треба усе це осмислити.

Чесний діалог ніде не живе. Він полишив своє звичне місцезнаходження, яким були донедавна редакційні квартири. Винятки ще трапляються, але їх усе менше. Чесний діалог зникає, разом з повагою один до одного в суспільстві, разом з посиленням войовничості кланів, їх взаємної непримиренності. Телевізійні канали транслюють позиції своїх власників, олігархів, нечисленні газети та інтернет-видання вільніші у своїх симпатіях та антипатіях, а відтак моральні принципи тут ще зустрічаються… 

        

«ПОКИ ЛЮДИ САМІ НЕ ПОЧНУТЬ ОБИРАТИ ЯКІСНІ МЕДІА, НІЯКОГО РОЗВИТКУ ЖУРНАЛІСТИКИ В КРАЇНІ НЕ ВІДБУДЕТЬСЯ»

Наталя ІЩЕНКО, журналістка, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2017 року:

- Розвивати журналістику в Україні треба ЛИШЕ за активної участі суспільства. Інакше нічого не вийде. Треба чесно зізнатися: поки люди САМІ не почнуть обирати якісні медіа замість інфотейнменту, ніякого розвитку журналістики в країні не відбудеться.

Як досягти цієї мети? Це буде нелегко – медійний простір в нас перекособочений олігархічним впливом та гібридним втручання. Роками не одиничні і не останні в країні медіа були зосереджені на виконанні вказівок політтехнологів чи замовлень ФПГ. Але починати працювати треба – не буде якісної незалежної журналістики – не буде демократичної України, це аксіома. Без чесних медіа не буде, ані чесних виборів, ані чесного урядування, ані чесного бізнесу.

Першим кроком до «великого медійого перетворення» має стати створення ВЕЛИКОЇ КІЛЬКОСТІ якісного контенту – особливо в відеоформаті.

Другим – просування цього доробку для «просунутої» аудиторії – вітчизняної еліти. Наші політики, урядовці, бізнесмени, громадські активісти мають привчитися читати, дивитися та слухати якісні та серйозні статті та сюжети.

А ось вже на третьому етапі медіа, разом із лідерами громадської думки, мають генерувати серйозні сенси для широкої аудиторії.

Наразі в нас так-сяк йдуть справи із більш-менш якісним контентом для еліти. Суспільний мовник, газета «День», кілька тижневих друкованих видань, окремі «маленькі» приватні телеканали роблять багато в цьому напрямку. Але… «Вузьке їхнє коло. Страшно далекі вони від народу».

Української журналістиці треба виходити «з ніш» і йти «в народ», якщо вона хоче навіть не розвиватися – а вижити. Але будемо чесними перед самим собою – якщо в Україні не знайдеться достатньої кількості громадян – не олігархів, а простих «маленьких українців» – готових у відповідь підтримати якісну журналістику, всі ці розумні та дотепні думки залишаться на папері. Чи в комп’ютері.

 

«ВІЛЬНІ ТА НЕЗАЛЕЖНІ ВІТЧИЗНЯНІ ЖУРНАЛІСТИ Є. ОТ ТІЛЬКИ НЕ ВОНИ ДИКТУЮТЬ ПРАВИЛА»

Лариса ВОЛОШИНА, журналістка, телеведуча, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2018 року:

- Святкування «професійних днів» вважається суто радянською традицією. День медика, день вчителя, день працівника легкої промисловості. Всі вони досі позначені у календарях. Пережитком минулого є не саме по собі професійне свято. Цивілізований світ теж має свої форми професійної самоідентифікації. Радянським є чествування, громогласні промови та небажання вдаватися до ретельного самоаналізу. День журналіста. Найкращий привід поговорити про порожнечу. Журналісти є, але професії з її канонами, традиціями і непорушними нормами немає. Про нерозкриту справу Георгія Гонгадзе згадують одиниці. Проте, про кількість підписників Шарія один одному нагадують тисячі. Щоб збагнути глибину прірві потрібно кинути в неї камінь. Українська журналістика програє всім: блогерам, хейтерам, пропагандистам і російським інформаційним диверсантам. Можна скільки завгодно говорити про олігархізацію ЗМІ, але є дно, яке вітчизняні журналісти раз за разом пробивають самостійно.

Тут хочеться навести реальний приклад з життя. На курсах журналістики, які за грантові гроші в добровільно-примусовому порядку змушують проходити всіх українських журналістів, слухачам пропонується подумати над професійною дилемою. Що має обрати журналіст: політику, чи істину? Здавалося б, вибір очевидний. Але в якості ілюстрації лекторами наводиться американська «Операція у Заливі свиней». Пояснюється, що в 1961 році адміністрація Кеннеді задумала висадку десанту на Кубі. Ціллю було, об‘єднавшись з кубинськими «повстанцями» скинути уряд Кастро. За версією, яку пропанують лектори, один з американських журналістів дізнався про наміри Білого дому. І замість розмістити донести інформацію до суспільства, погодився притримати матеріал. Нібито через те, що його запросили у Білий дім і довго розповідали про інтереси держави, життя американських солдат, які його стаття поставить під загрозу та про те, що операцію вже неможливо згорнути, навіть якщо про неї стане відомо широкому загалу.

Таким чином, на курсах пояснюється, що американський журналіст погодився мовчати в обмін на ексклюзивне інтерв‘ю з президентом Кеннеді. Але по закінченню висадки військ. Зробив так би мовити вибір на власну нарцисичну користь, знехтувавши правом суспільства «знати правду». «А ви б видали в друк журналістський матеріал, якби дізналися, що влада готує військову операцію?» - питають лектори у абітурієнтів. «Нагадуємо, що мова йде про скидання законного уряду в іншій країні. Ви б погодилися промовчати, якби дізналися, що ваш уряд намагається допомогти своєрідним «ДНР і ЛНР»?», - запитують вони. Уявіть собі розгубленість українських журналістів, яким пояснюють, що нерозголошення військової таємниці – то підігрування умовному Гіркіну з Путіним.

Коли мені переповідали про ці курси посв’яти в професію, які пройшли по всій країні – нема редакції, яка б не почула про «Операцію у Заливі свиней», я спитала: «Ви пошукали інформацію про Кеннеді, Кубу і СРСР перед тим, як погодитися з лекторами, що справжня журналістика не повинна зважати на такі поняття як «інтереси держави»? Ні? А чому? Ви ж говорите, що одразу відчули, що з цим прикладом щось не так. Що вас примушують, ламають, що вами маніпулюють. Чого ж не вдалися до суто журналістської поведінки - не почали копати та розбиратися в інформації?».

Насправді, це Фідель Кастро захопив владу на Кубі в результаті трирічної кровопролитної війни. В ній приймали участь і радянські військові, перевдягнені у цивільне. Докази містяться у матеріалах німецької розвідки, які відслідкували 22-денний маршрут з Севастополя до берегів Куби людей без документів, без знання кінцевої точки призначення, але із запасом грошей і цигарок. По недопалках їм вдалося ідентифікувати кількість та періодичність поставок на благо кубинської «революції» живої сили та зброї. Це була справжнісенька «кубинська весна» зі своїми тітушками, найманцями та іноземними диверсантами. Насправді, це уряд Кастро був «ДНР і ЛНР» в одному флаконі. Тому правильніше було б спитати: «А ви повідомили б про операцію українських та американських спецслужб по звільненню Сімферополя, Донецька та Луганська, якби дізналися про неї заздалегідь?».

Цей приклад якнайкраще пояснює не тільки стан української журналістики, але й причини чому ситуаціє в країні є такою, а не іншою.  Галузь, яка б сьогодні мала формувати колективну картину світу на ретельно проаналізованій інформації про захоплення Криму і злочини російських найманців на Донбасі, вибудовує своє розуміння про стандарти журналістики на підґрунті радянсько-російського пропагандистського наративу. Тих, хто знаходиться сьогодні на інформаційній передовій навмисно вчать «не обирати сторону». То чи варто дивуватися, що дискурс, спрямований на руйнацію України сьогодні маркується як «інша думка»? А взірцем журналістського професіоналізму є відсутність знань та суцільне небажання розбиратися в ситуації.

Стандарти західної журналістики полягають як раз в тому, щоб допомогти суспільству побачити різницю між правом та безправ‘ям, свободою та поневоленням, правдою та брехнею, вільним вибором та маніпуляцією. Не заглиблюватися у деталі, не пхати носа, не задаватися питаннями морального та етичного характеру, не думати та не відчувати - що може бути більш радянським? Спробуйте сьогодні проявити позицію по будь якому питанню. Аргументовану позицію, яка буде ґрунтуватися не на ваших «а я так бачу», а на знаннях та фундаментальних постулатах. Спробуйте говорити про «державу», «право», «націотворення», про Україну. Вас одразу ж звинуватять у моралізаторстві та упередженості. В ГУЛАГ не зашлють, але зацькують і маргіналізують не гірше, ніж це робилося в Радянському Союзі.

Тим ціннішими є приклади по-справжньому вільних та незалежних вітчизняних журналістів. Вони є. І чимало. Всіх їх відрізняє наявність чіткої громадянської, людської та правової позиції. От тільки не вони диктують правила. Не вони є взірцем. Чим більше в твоїх роботах України, тим менше в твоєму гаманці грошей. Такі журналісти сьогодні скоріше білі ворони, що кружляють над радянського штибу хаосом байдужості. Плюс цієї ситуації полягає в тому, що принципових стає все більше. Мінус – у країни, яку «за стандартами» не люблять її журналісти, може банально не вистачити часу.