День вдячності і… висновків

Продумана режисура, влучні виступи (правда, не всі), вдячне ставлення молодого покоління до тих, хто відновлював незалежність. Так коротко можна охарактеризувати сьогоднішнє урочисте засідання в українському парламенті. Рівно 30 років тому в його стінах відбулися історичні події – була прийнята Декларація про державний суверенітет України. І ось через три десятиліття в залі зібралися депутати того – 1-го скликання (тих, хто відійшов в інший світ, вшанували хвилиною мовчання під музичний твір українського композитора, який, на жаль, також нещодавно покинув нас, Мирослава Скорика «Мелодія»), а також чинних народних депутатів (вже 9-го скликання).

В цей день було озвучено багато правильних меседжів – від чинного Президента України Володимира Зеленського, голови Верховної Ради Дмитра Разумкова, першого Президента України Леоніда Кравчука…

Володимир Зелеснький: «Тисячолітня українська історія знає чимало документів, які стали фундаментальними для творення Української держави. І Декларація про державний суверенітет України, без сумніву, – один з них. … Декларація наблизила перемогу українців у багатовіковій боротьбі за вільну та самостійну державу. … Сьогодні, шостий рік поспіль, ми захищаємо свій суверенітет від російської агресії. Ми сплачуємо за це найвищу ціну – життя наших громадян. Сьогодні весь цивілізований світ визнає, що Україна робить все для настання такого бажаного миру. … Так. Ми втратили частину території. Ми втратили своїх людей. І, на жаль, ми не можемо повернути загиблих. Але повинні повернути всі свої території. Повернути віру в правду і справедливість. Щоб те, заради чого загинули наші герої, ніколи не виявилось марним. Я переконаний, що шанс досягти цього у нас, українців, є тільки в одному випадку – якщо всі ми об’єднаємося. Так само, як і 30 років тому».

Дмитро Разумков: «30 років тому український Парламент зробив перший, складний, але дуже важливий крок до створення незалежної України. Ухвалення Декларації про державний суверенітет стоїть в одному ряду із такими визначними подіями в історії України як проголошення незалежності, референдум 1 грудня та перші президентські вибори. … Від імені всього українського народу, від нашого та усіх прийдешніх поколінь хочу подякувати тим, хто 1990 року наважився на цей крок. … Україна дуже стрімко змінюється. Але навіть у вирі швидких та кардинальних змін, є істини, що мають залишатися незмінними та непідвладними часу та політиці. 30 років тому ці істини були закріплені у Декларації, і сьогодні ми маємо захищати ці істини як за допомогою дипломатії, так і зі зброєю в руках. … Сьогодні доля України, що століттями йшла до своєї незалежності - саме в наших руках. І ми, український Парламент ІХ скликання, маємо довести своїми діями, що ми готові до цієї відповідальності, як це зробили ви 30 років тому!».

Леонід Кравчук: «Саме у цьому залі був прийнятий перший загальноукраїнський державницький документ – Декларація про незалежність. То був складний час, а Декларація відповіла на всі виклики того часу. Народ шукав відповіді, він хотів знати, як будемо жити далі. І сила Декларації полягала саме в тому, що вона дала такі відповіді. … Були сумніви, вагання, проблеми, але ми їх долали, і найголовніше, що національно-демократичне крило Комуністичної партії почало поступово ставати на шлях суверенітету під впливом українського народу. … Ми стоїмо на плечах тисячолітньої історії державотворення. Ми є творцями і початком, наш народ є творцем і початком великої історії, цивілізаційного прориву тисячоліття Хрещення Русі-України, дата якої буде у цьому місяці. А це означає, що, проживши 30 років у незалежній Україні, здобувши досвід і знання, ми можемо і повинні шукати відповіді на всі найскладніші питання у своїй хаті, у своїй Україні. … Я звертаюся до вас з великим проханням зупинити розхитування маховика ворожнечі у суспільстві й у самій ВР. … Коли спостерігаєш риторику деяких депутатів, політиків, то складається сумне враження, що ми знаходимося на Бесарабці. Образи, невігластво, неточність формулювань і навіть маленькі побрехеньки неприпустимі на цьому фоні великих завдань, які стоять перед Україною. Тому я звертаюся з великим проханням подумати про культуру, політичну культуру нашого життя».

При всій повазі і шани до зробленого тими, хто відновлював незалежність, вони також допускали помилки, але гірше, коли ці помилки допускає зараз більшість молодих політиків, які не здатні, або не хочуть робити висновки, вчитися, наслідуючи старі правила «системи Кучми», якого, до речі, сьогодні не було в парламенті. Тому вкрай важливим є зв'язок поколінь і історична тяглість в їх правильному і справедливому розумінні. Особливо якщо більшість нинішніх парламентарів погано знають українську незалежну історію, не кажучи про більш глибокі пласти. Сьогодні багато хто з виступаючих говорив про необхідність об’єднання – це правильний заклик, але все має вимірюватися в конкретних справах і результаті роботи для країни.

Ми запитали в учасників сьогоднішнього урочистого засідання, і не тільки у них, про їхнє враження від події? Чи можна сказати, що таким чином (тут важливий спосіб і зміст) нинішнє покоління висловило подяку старшому поколінню? А якщо говорити про саму Декларацію про державний суверенітет України, то вона була прекрасна, але що відбулося далі – чим ми наповнили суверенітет в наступні роки?

«БІЛЬШІСТЬ НИНІШНЬОГО ПОКОЛІННЯ НЕ ЗНАЄ ІСТОРІЇ І НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ НЕ ОРІЄНТУЄТЬСЯ В ТИХ ПОДІЯХ»

Володимир ВАСИЛЕНКО, доктор юридичних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», Надзвичайний і Повноважний посол України, автор першого варіанта Декларації і активний учасник її ухвалення:

– В цілому можна сказати, що нинішнє покоління депутатського корпусу висловило подяку старшому. Не висловлювалися різко негативні реакції і наче було виявлено його шанобливе і цивілізоване ставлення.

Але, на жаль, більшість нинішнього покоління не знає історії і належним чином не орієнтується в тих подіях, які відбувалися в час ухвалення Декларації. Деякі з промовців грішили проти історичної правди, але це викликало оплески. Я цього не розумію і не сприймаю. Що я маю на увазі? Прозвучали тези про те, що Горбачов і його дружина бажали добра Україні (про це у своєму виступі заявив Ігор Юхновський – ред.). Це абсолютна неправда. Горбачов був закоренілим партбюрократом високого рівня, відданим комуністичній системі, прагнув лише до її реформування і збереження комуністичної імперії, але уже під дахом нового союзного договору. Друге – абсолютно не відповідає дійсності, що українські комуністи, зокрема Івашко і Шульга, були ініціаторами і прихильниками ухвалення Декларації про державний суверенітет. Насправді комуністи робили все, щоб Декларація про державний суверенітет не була ухвалена або принаймні намагалися ухвалити такий документ, який став би підставою для участі України в новому союзному договорі і залишав би її в ярмі комуністичної імперії. Насправді ініціаторами і рушійною силою ухвалення Декларації були представники національно-демократичних сил, в парламенті організовані в Народну раду, серед них багато колишніх дисидентів і політичних в’язнів, які все свої життя свідомо боролися проти комуністичної системи і виступали за незалежність України.

Що позитивно? Справді, в той час було досягнуто певного компромісу з комуністами. Але група 239, яка складалася із комуністів, були неоднорідною: до неї входили ортодоксальні комуністи, які ненавиділи Україну і чинили запеклий опір ухваленню Декларації, а були суверен-комуністи, у яких ще залишалося щось українське в душі, і вони розуміли безперспективність комуністичної системи й імперії. І вони голосували за ухвалення Декларації.

І ще один момент, який не згадують і сьогодні не згадали, – комуністи приєдналися до депутатів, що належали до Народної ради, національно-демократичного табору, під колосальним тиском українського суспільства. Тоді протягом тривалого часу, починаючи з кінця 1980-х років, по всій Україні відбувалися колосальні мітинги, збори, маніфестації, у яких брали участь десятки і сотні тисяч людей. Коли ухвалювалася Декларація, на площі перед Верховною Радою теж була величезна маса народу, яка вимагала ухвалення акту про відновлення незалежності України. Про це сьогодні ніхто не говорив.

Більше того, слово чомусь було надано депутату, який свого часу був членом Партії регіонів, а сьогодні належить до «Окупаційної платформи». Він сказав, що Україна відмовилася від позаблокового статусу, почала проводити дискримінаційну політику щодо росіян, чим викликала збройну агресію Росії проти себе. Ця теза є маніпулятивною, вводить громадян України в оману і є повторенням пропагандистських ідеологем російського агітпропу.

Разом із тим у більшості виступів підкреслювалась важливість Декларації як історичного акту, з якого почався процес відновлення державної незалежності України, як акту, який став програмою розбудови мирного виходу України з Радянського Союзу. І декларація спрацювала. Не було б Декларації про державний суверенітет, не було б і проголошення 21 серпня 1991 року незалежності України.

Абсолютно правильно прозвучали думки про те, що українська держава – це результат самовизначення української нації, яка може існувати лише у формі національної української держави. Що національна українська держава буде існувати і буде єдиною, міцною, потужною, успішною, лише за умови, коли  належним чином імплементуватиметься 10 стаття Конституції України про державний статус української мови, оскільки державність української мови є глибинним фундаментом незалежної державності України, колосальною цінністю, яка дає можливість нормального розвитку нації. Державність української мови – це інструмент, який охороняє цю цінність і дає можливість нормального розвитку суспільства, держави і кожного громадянина, який у ній живе. Прозвучали заклики до влади припинити атаки проти української мови і дослухатися до вимог суспільства, а не керуватися кон’юнктурними міркуваннями і примхами окремих політиканів (тим не менш, 17 липня парламент збирається розглядати в першому читанні скандальний законопроект народного депутата Максима Бужанського, який полягає у скасуванні частини закону про мови, що вимагає перехід учнів 5-11 класів російськомовних шкіл на українську мову навчання з 1 вересня 2020 року – ред.).

«БУЛИ ПЕВНІ МОМЕНТИ, АЛЕ УРОЧИСТЕ ЗАСІДАННЯ ВИКЛИКАЛО ПРИЄМНІ ВРАЖЕННЯ»

Сергій СОБОЛЄВ, народний депутат Верховної Ради І, ІІ, III, IV, VI, VII, VIII, XI скликань:

- Враження від урочистості дуже приємні. Побачив багатьох колег, які 30 років тому приймали Декларацію. З багатьма бачилися постійно, а деяких побачив може вдруге чи втретє за усі 30 років. Саме засідання також викликало приємне враження, хоча, на жаль, є ті, хто так нічого й не зрозумів за ці 30 років, бо розповідають, що у нас, виявляється, немає путінської агресії, а є якісь протистояння, викликані «мовними проблемами». Але це більше виключення з правил. Думаю, що була дуже відкрита розмова – виступи президентів, поважних людей, що зверталися до діючого глави держави з одним закликом: «Вчіться краще на чужих помилках ніж на своїх». Думаю, що у цьому сенсі засідання було досить конструктивним та перспективним.

Вважаю, що Декларація була реальним проривом, бо складно уявити собі, що в умовах ще Радянського Союзу, комуністичної партії, майже 3\4 комуністів у парламенті, було ухвалено документ, який фактично є дороговказом вже, не побоюся цього високопарного слова, на віки. Цей документ визначив право української нації на самовизначення, визначив ключові пріоритети, хто би як не пробував його тлумачити. Треба розуміти, що у тих історичних умовах, це не просто прорив, а на, мій погляд, достатньо геніальний витвір, який писали найкращі на той час фахівці. Думаю, що й сьогоднішнім фахівцям з державного та міжнародного права є чому у них повчитися.

Безсумнівно, країна пішла не тим дороговказом, бо навряд чи 30 років тому хтось планував, що це буде країна тотального панування олігархів, країна у якій не буде середнього класу, країна у якій буде достатньо багато проблем. Проте це наші проблеми, і я впевнений, що їх потрібно почати вирішувати, бо ніхто не буде за нас цього робити. Треба робити висновки та рухатися вперед.

«ІСНУЄ ВЕЛИКА РОЗБІЖНІСТЬ МІЖ ТИМ, ЗА ЩО Я ТОДІ БОРОЛАСЯ, КОЛИ МИ ГОТУВАЛИ ДЕКЛАРАЦІЮ, І НИНІШНЬОЮ РЕАЛЬНІСТЮ»

Лариса СКОРИК, народна депутатка Верховної Ради I скликання, архітектор, громадсько-політична діячка:

- Мене принципово не було на урочистостях з нагоди 30-річчя прийняття Декларації про державний суверенітет України у Верховній Раді. Тому що існує велика розбіжність між тим, за що я тоді боролася, коли ми готували цю Декларацію, і нинішньою реальністю. До речі, я тоді була ініціатором включення цього питання у порядок денний першої сесії ВР, дуже наполягала на цьому – тож незважаючи на всі труднощі, зібралася невелика робоча група з 16 новообраних депутатів, і ми складали порядок денний. На той момент це було дуже важливо, бо ми навіть не були перші, адже Росія та Вірменія вже мали свої декларації. Тож не дивлячись на всі підкилимні протести, Україна також пішла на цей крок.

Все те, що ми заклали у Декларацію, я вважала великою перемогою, адже це робилося ще тоді, коли Україна називалася Українською Радянською Соціалістичною Республікою та існував СРСР. В тій реальності було прийнято, що Україна, наприклад, має власні збройні сили та багато інших пунктів, що лягло потім в основу нашої Конституції. На превеликий жаль, з Конституцією зробили що хотіли, тому тепер вона не схожа на документ, яким він має бути: непорушною, а якщо переглядається Конституція, то тільки через референдум. Нині з Конституцією роблять все що завгодно.

Я принципово не хотіла йти сьогодні на засідання, щоб своєю  присутністю не дратувати саму себе, тому що все сталося не так, як хотілося. Коли готувалася Декларація, я дуже багато поклала сил на те, щоб її прийняли, але, на жаль, нинішня реальність дуже далека від її кардинальних положень. Сьогодні називати Україну суверенною – це, даруйте, не те що самонадіяно, а просто непристойно, бо це не відповідає дійсності. Кажуть, що надія вмирає останньою, але мені здається, що вона вже не дихає, що Україна потребує такої реанімації, на яку тут не здатні.

«ЗА 30 РОКІВ НАША ДЕРЖАВА НЕ СТАЛА СПРАВДІ УКРАЇНСЬКОЮ, ВОНА ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПОСТРАДЯНСЬКОЮ»

Вікторія ПОДГОРНА, народна депутатка, фракція «Слуга народу»:

- Звичайно за ці роки Україна втратила деякі з тих позицій, що були зазначені у Декларації про держаний суверенітет. У результаті агресії Росії нам не вдалося зберегти територіальну цілісність – ми, сподіваюсь, тимчасово, втратили Крим і частину Донбасу. Хоч і йдеться про їхнє повернення, але я не знаю наскільки де-факто це можливо найближчим часом, бо дуже непросте питання.

Я вважаю, головне що не відбулося і є основою суверенітету будь-якої держави –  це коли є суверенітет народу не тільки в тому, що ми маємо власний національний парламент, а й у тому, що народ може висловити свою волю напряму. Тут питання не тільки участі у референдумах, хоча й у цьому вимірі все погано – згадується тільки нелегітимний референдум 2000 року, який організував Кучма. Так само Конституція 1996 року – всі говорять, що вона дуже класна. Можливо вона непогана як документ, проте як вона була прийнята і реалізована, коли суспільство взагалі не приймало участі навіть в обговоренні, є неправильним. Так сам сталося і з змінами до Конституції в 2004 році. Я вважаю, що реалізація суверенної волі громадян на установлення держави за участі всіх, яка відбувається саме через створення конституційного документу, відкладена. Хоча суспільству це потрібно набагато більше, ніж політичним елітам, адже еліти взагалі узурпували волю народу. Політика – це колективна гра, тож у парламенті потрібен консенсус для того, щоб запустити конституційний процес, який має бути інклюзивним.

Також часто піднімається питання, що наш суверенітет не має достатнього рівня незалежності. Це активно обговорюють, іноді спекулятивно в інтересах деяких окремих фінансово-промислових груп: наприклад кажуть, що на нас впливають американці, МВФ тощо. Тут питання не у тому, чи впливають на нас, а у тому, що у нас недостатньо суб’єктності. Суб’єктність – прояв суверенітету, проактивність політики, здатність створювати ефективні політики, а головне – здатність держави виконувати свої базові функції. На жаль, велика проблема, що за 30 років наша держава не стала справді українською, вона залишається пострадянською. Нам потрібна не просто реформа державного управління з окремими фрагментарними речами, як, наприклад, конкурси – нам потрібна системна реформа державного управління та новий дизайн інституцій. Про це, на жаль, не сильно говорять, хоча це – ключова річ.

«ТРЕБА ПІДНЯТИСЯ НА РІВЕНЬ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ»

Іван ЗАЄЦЬ, народний депутат Верховної Ради України І, ІІ, III, IV та VI скликань:

–  Подяку висловлювали. І Президент, і голова Верховної Ради. Але навіть Президент і голова Верховної Ради – це не є висловленням подяки від політиків теперішнього покоління. Тому що нам потрібні не слова, а дії. Центральним пунктом Декларації про державний суверенітет України є перший розділ «Самовизначення української нації». Там ідеться про те, що українська держава буде будуватися як держава національного типу. Тобто держава, в якій традиція, звичай титульної нації визначає параметри суспільної організації і зокрема організації самої держави. У цьому розділі сказано, що держава захищає національну державність українського народу. Там сказано, що держава забезпечує захист і буде карати тих, хто виступає проти національної державності України. Найважливішим чинником розбудови нації і держави – є державна українська мова. І коли під цей великий день України «вкидають» на розгляд Верховної Ради законопроєкт депутата Бужанського, який по суті торпедує сьогодні поширення державної мови у сфері освіти, то ми не можемо сказати, що це покоління подякувало нам, батькам Декларації, за те, що ми робили.

Якщо говорити про реалізацію положень Декларації, то треба сказати, що це унікальний результат, тому що майже все, що було записано в Декларації, було записано або на рівні законодавства, а навіть і втілено в реальному житті. У Декларації йшлося, що українська держава створюється на праві самовизначення української нації як держава національного типу. Ми заклали основні положення в Конституції України, зокрема в 10-й статті, де ідеться про українську мову як державну, у 20-й статті, де мова йде про символи української держави. І ми закладали в наше законодавство питомо традиційні господарські уклади, якщо говорити про сільське господарство, то ми закладали тоді утвердження фермерського устрою в аграрному секторі. Ми говорили про створення Збройних сил України, ми говорили про те, що треба створити інституції влади, ми це зробили. Там є кілька формулювань, які є результатом поступки комуністичним силам, бо в них перебувала критична маса голосів – це згадка про союзне законодавство і все. Там є речення, що «принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору» Якого союзного договору – це така умовна назва, тому якщо ми хочемо стати членами НАТО чи ЄС – будь ласка, це формулювання повністю туди лягає. Є такі недоречності, але вони не змінюють само концепції Декларації. Наша Декларація, на відміну від російської, де чітко записано, що вони будуть розбудовувати свою державу у складі Радянського Союзу, це був переломний момент у новітніх визвольних змаганнях українців.

Декларація стала виявом національної згоди на розбудову української держави. Ця згода – це не було просто домовленість між демократами і комуністами, цю згоду сформував український народ. Тому що він дуже підтримував Декларацію і прагнення до незалежності… Цей консенсус між політичними силами складався під тиском народу. Прагнення народу зробило простір для деструкції з боку комуністичних сил дуже і дуже вузьким. Ідея незалежності, яка доти жила на велелюдних майданах, на вулицях, через Декларацію оселилася у владних коридорах, і виникла ситуація, коли можна було використати вікно історичних можливостей і створити українську державу мирним шляхом. І нам це вдалося.

Тому цей день справді великий. Але треба випрацьовувати традицію таких свят. У нас була, до певної міри «махновщина» – хто що хотів, те й говорив. Депутат Йоффе по суті сказав, що ми підготували цю війну, яку розв’язала Росія проти України, що нам треба далі повертатися на рамки нейтралітету… Тобто багато хто виступав або виходячи з чисто суб’єктивного бачення, або через політичні речі. Те, що дуже гучно прозвучала тема мови, я дуже вітаю. Ігор Юхновський сказав, що хто торпедує українську мову, той державний злочинець. Депутат Сергій Соболєв сказав, що в нас немає іншої території, де ми можемо реалізуватися як народ зі своєю мовою і культурою. Навіть Президент Зеленський сьогодні на урочистому засіданні сказав про російського агресора – ця подія не може бути непоміченою.

За цією Декларацією стоїть столітня боротьба українського народу, часто зі зброєю у руках, за незалежність України. Ми сьогодні повинні так само вклонитися тим фронтовикам, які ведуть боротьбу із російським агресором. Я б хотів, щоб це було на вищому рівні і з більшою відповідальністю. Треба піднятися на рівень національних інтересів.

Якби я виступав, то зупинився б на цінності самої Декларації, про яку я вже сказав вище. А потім я дав би кілька порад теперішнім політкам і керівництву держави.

Перша – влада не повинна не помічати війни. Риторика зникла, вкидають пацифістські настрої. Всі хочуть миру, але всі розуміють, що мир настане лише тоді, коли Україна була сильною в безпековому плані і буде духовно єдиною. Росія пішла в Україну не для того, щоб поставити маріонетковий уряд, а для того, щоб знищити українську державу. Російська політична еліта розглядає Україну як екзистенційного ворога, тобто якщо існує Україна як держава, то вона унеможливлює існування російської держави як імперії. Це треба розуміти і до цього готуватися.

Друга – застереження від торпедування української мови, про що я теж уже сказав.

Третя – я порадив би депутатам замислитися над долею українського народу з позицій фізичного виживання. Дуже стрімко зменшується кількість українців, а отже, руйнується повноструктурність і цілісність народу – через міграції, аварії на дорогах, війну…

Четверта – вони повинні усвідомити значення держави як дуже великої цінності і не руйнувати інституції держави оцією кадровою «чехардою», через знищення державної служби…

П’ята – треба здійснювати не локальні, а структурні реформи. На прикладі сільського господарства – не треба утверджувати латифундію, а саме закон про ринок землі їх утверджує.

Я б теперішнім політикам і владі порадив задуматися саме над цими проблемами і зрозуміти, що політика – це передусім відповідальність.