Національна ідея? Розвиток інтелектуального потенціалу

На жаль, українці не люблять... українців
Публікуючи в «Дні» (№206 від 10.11.2000) статтю відомого журналіста Любові Ковалевської «Розвиток — не наша ідея?», ми, звичайно ж, розраховували на гостру читацьку дискусію. Власне кажучи, заради цього й готувався до друку цей матеріал. Любов Ковалевська загострила опис тих рис нації, які, на її думку, заважають українцям рухатися вперед. Ми раді, що автори більшості відгуків на статтю «Розвиток — не наша ідея?» не так песимістичні щодо перспектив України і українців, і полемізують з автором статті. Частину цих листів ми і публікуємо сьогодні. Будемо друкувати відгуки і в подальших числах «Дня», залишаючи «за бортом» лише ті листи, у яких замість аргументації йде «навішування ярликів» і нагромаджується «праведний гнів». На жаль, подібними речами грішать і публікації в деяких газетах, які також відгукнулися на статтю Л. Ковалевської. Тим часом, «День» ще раз підкреслює свою впевненість у тому, що лише ті країни, які вміють здобувати уроки з минулих помилок, які вміють знаходити раціональне «зерно здоров’я» з найзапеклішої критики — здатні до самовиживання й саморозвитку. Власне, в цьому і є доля сильних — як особистостей, так і народів, — на відміну від слабких, для яких зрештою вічний пошук «ворогів», вічне розвінчування й вічно «стиснуті кулачки» приводять до деградації і розпаду.

Відповідаючи на запитання у зв’язку зі статтею Л. Ковалевської «Розвиток — не наша ідея?», скажу одразу ж: якщо ми, українці, люди, та ще й європейці, то розвиток — це і наша ідея.

1. Легше сказати про баласт, ніж про ресурс. Ресурс — як у тумані: щось там видніється. А баласт видно чітко, й видно, що цей баласт прийшов до нас через віки.

Найважчий баласт, який тягне нас на дно прірви, — це, на мій погляд, нелюбов до українців, до самих себе, собі подібних, а в підсумку — до всього українського.

Через нелюбов українців до українців у нас і відбуваються ті негаразди, які є та множаться. Кажуть, що там, де два українці, три гетьмани. Саме через зневагу один до одного, заздрість та злорадство. Але якби були українець та росіянин, українець та поляк чи українець та німець, гетьман був би один. Цим гетьманом був би не українець. Українець від щирого серця поступився би булавою.

ЦЕ БУЛО. ЦЕ Є. ЧИ БУДЕ?

Через цю нелюбов, яка виникла колись з нашої, напевно, волі, а вже потім підсилювалася волею чужою, у нас зараз такі розмиті національні інтереси, що ми (насамперед ті, хто керує) ніяк не визначимося, чого ми хочемо.

Через цю нелюбов ось уже десять років українці (українська еліта, але особливо ті, хто біля еліти) з українців роблять злиднів та кажуть, що кожен повинен думати про себе сам. Це видно, наприклад, iз розмов про пенсійну реформу, під час якої хочуть, не дивлячись на низьку середню тривалість життя українців, підняти без референдуму пенсійний вік чоловіків до 65 років, а жінок — до 60 років. Ще й по радіо чуємо, що про пенсію дбай сьогодні. Хоч усі знають, що дуже багатьом українцям під силу дбати тільки про день сьогоднішній, а не про день завтрашній. Та й якщо ми будемо йти на пенсію в 65 та 60 років, то на скільки збільшиться число українських безробітних? А ще це видно, наприклад, і через відсутність закону про мінімальну оплату однієї години праці найманих працівників, яких у будь-якому суспільстві більшість. Зараз, працюючи по 12 годин на день, а то й більше, можна отримати гроші як за 8 годин, а то й менше.

Козаки свого часу не зуміли побудувати державу, захистити тих українців, котрі обробляли землю, а потім і самих себе. Зате, наприклад, самовіддано (просто так їм би пам’ятники там не ставили) захищали французів та відстоювали їхню державу. Ось так жили. Десь так (зважимо, звичайно, на інший час) і продовжуємо жити.

2. Все залежить від «гори Олімп». Чим вище — тим менше самокритики. Та й ніхто активно цієї самокритики не вимагає. Якщо «вони» не вимагають, то чому це «я» буду вимагати «сам від себе»? Так, напевно, думають ті, хто вище та найвище.

3. Ми в пошуку. На жаль, але все ще — в пошуку. І результат цього пошуку невідомий. Бо в багатьох українців є запитання. Одні питають: «Чи там шукаємо?», інші: «Чи те шукаємо?», а ще інші: «Чи ті шукають?». Та й щоб створити динамічні та конкурентоспроможні форми соціальної організації, потрібно щось робити з баластом. Може, для початку всім треба вивчити напам’ять «І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм в Україні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»? Та й ресурс потрібно розгледіти в тумані.

Навіть під час Руїни та інших непростих періодів нашої історії в Україні завжди були люди, які не набивали кишені грошима, користуючись сприятливим для цього часом, не опускали рук, не схиляли в покорі голови, а прагнули кращого життя в Україні — «в своїй хаті», в якій «своя й правда, і сила, і воля». Які говорили собі та іншим: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Тому ресурс, який потрібно розгледіти в тумані, — це українці, які не мають мішків із «брудними» грошима, а мають здоровий глузд; які живуть в Україні не тільки фізично, а й думками та почуттями; які думають над тим, що потрібно зробити, аби всі громадяни України залюбки називали себе українцями.

Є такий ресурс, та чи розгледимо ми цей ресурс, наприклад, на наступних виборах?

Національна ідея? Розвиток інтелектуального потенціалу

Національна ідея? Розвиток інтелектуального потенціалу

На жаль, українці не люблять... українців
Публікуючи в «Дні» (№206 від 10.11.2000) статтю відомого журналіста Любові Ковалевської «Розвиток — не наша ідея?», ми, звичайно ж, розраховували на гостру читацьку дискусію. Власне кажучи, заради цього й готувався до друку цей матеріал. Любов Ковалевська загострила опис тих рис нації, які, на її думку, заважають українцям рухатися вперед. Ми раді, що автори більшості відгуків на статтю «Розвиток — не наша ідея?» не так песимістичні щодо перспектив України і українців, і полемізують з автором статті. Частину цих листів ми і публікуємо сьогодні. Будемо друкувати відгуки і в подальших числах «Дня», залишаючи «за бортом» лише ті листи, у яких замість аргументації йде «навішування ярликів» і нагромаджується «праведний гнів». На жаль, подібними речами грішать і публікації в деяких газетах, які також відгукнулися на статтю Л. Ковалевської. Тим часом, «День» ще раз підкреслює свою впевненість у тому, що лише ті країни, які вміють здобувати уроки з минулих помилок, які вміють знаходити раціональне «зерно здоров’я» з найзапеклішої критики — здатні до самовиживання й саморозвитку. Власне, в цьому і є доля сильних — як особистостей, так і народів, — на відміну від слабких, для яких зрештою вічний пошук «ворогів», вічне розвінчування й вічно «стиснуті кулачки» приводять до деградації і розпаду.

Відповідаючи на запитання у зв’язку зі статтею Л. Ковалевської «Розвиток — не наша ідея?», скажу одразу ж: якщо ми, українці, люди, та ще й європейці, то розвиток — це і наша ідея.

1. Легше сказати про баласт, ніж про ресурс. Ресурс — як у тумані: щось там видніється. А баласт видно чітко, й видно, що цей баласт прийшов до нас через віки.

Найважчий баласт, який тягне нас на дно прірви, — це, на мій погляд, нелюбов до українців, до самих себе, собі подібних, а в підсумку — до всього українського.

Через нелюбов українців до українців у нас і відбуваються ті негаразди, які є та множаться. Кажуть, що там, де два українці, три гетьмани. Саме через зневагу один до одного, заздрість та злорадство. Але якби були українець та росіянин, українець та поляк чи українець та німець, гетьман був би один. Цим гетьманом був би не українець. Українець від щирого серця поступився би булавою.

ЦЕ БУЛО. ЦЕ Є. ЧИ БУДЕ?

Через цю нелюбов, яка виникла колись з нашої, напевно, волі, а вже потім підсилювалася волею чужою, у нас зараз такі розмиті національні інтереси, що ми (насамперед ті, хто керує) ніяк не визначимося, чого ми хочемо.

Через цю нелюбов ось уже десять років українці (українська еліта, але особливо ті, хто біля еліти) з українців роблять злиднів та кажуть, що кожен повинен думати про себе сам. Це видно, наприклад, iз розмов про пенсійну реформу, під час якої хочуть, не дивлячись на низьку середню тривалість життя українців, підняти без референдуму пенсійний вік чоловіків до 65 років, а жінок — до 60 років. Ще й по радіо чуємо, що про пенсію дбай сьогодні. Хоч усі знають, що дуже багатьом українцям під силу дбати тільки про день сьогоднішній, а не про день завтрашній. Та й якщо ми будемо йти на пенсію в 65 та 60 років, то на скільки збільшиться число українських безробітних? А ще це видно, наприклад, і через відсутність закону про мінімальну оплату однієї години праці найманих працівників, яких у будь-якому суспільстві більшість. Зараз, працюючи по 12 годин на день, а то й більше, можна отримати гроші як за 8 годин, а то й менше.

Козаки свого часу не зуміли побудувати державу, захистити тих українців, котрі обробляли землю, а потім і самих себе. Зате, наприклад, самовіддано (просто так їм би пам’ятники там не ставили) захищали французів та відстоювали їхню державу. Ось так жили. Десь так (зважимо, звичайно, на інший час) і продовжуємо жити.

2. Все залежить від «гори Олімп». Чим вище — тим менше самокритики. Та й ніхто активно цієї самокритики не вимагає. Якщо «вони» не вимагають, то чому це «я» буду вимагати «сам від себе»? Так, напевно, думають ті, хто вище та найвище.

3. Ми в пошуку. На жаль, але все ще — в пошуку. І результат цього пошуку невідомий. Бо в багатьох українців є запитання. Одні питають: «Чи там шукаємо?», інші: «Чи те шукаємо?», а ще інші: «Чи ті шукають?». Та й щоб створити динамічні та конкурентоспроможні форми соціальної організації, потрібно щось робити з баластом. Може, для початку всім треба вивчити напам’ять «І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм в Україні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»? Та й ресурс потрібно розгледіти в тумані.

Навіть під час Руїни та інших непростих періодів нашої історії в Україні завжди були люди, які не набивали кишені грошима, користуючись сприятливим для цього часом, не опускали рук, не схиляли в покорі голови, а прагнули кращого життя в Україні — «в своїй хаті», в якій «своя й правда, і сила, і воля». Які говорили собі та іншим: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Тому ресурс, який потрібно розгледіти в тумані, — це українці, які не мають мішків із «брудними» грошима, а мають здоровий глузд; які живуть в Україні не тільки фізично, а й думками та почуттями; які думають над тим, що потрібно зробити, аби всі громадяни України залюбки називали себе українцями.

Є такий ресурс, та чи розгледимо ми цей ресурс, наприклад, на наступних виборах?